Фільми жовтня: уявні голоси продюсерів, відтворення українських весільних традицій та пошук борщу єдності

Два фільми із жовтневого прокату особливо показові, бо засвідчують два діаметрально різних підходи до української історії — один із них прагне автентичності й точності, а інший — навпаки, жертвує всім цим, аби досягти якогось іншого ефекту.

Коли під час перегляду вчуваються голоси продюсерів.

«Фортеця Хаджибей» відрізняється від інших українських копродукційних фільмів тим, що Україна тут присутня не номінально, а як чільне місце дії, й українські персонажі відіграють першорядну роль у сюжеті, а не маргінальну, як зазвичай.

Разом із тим місце інших учасників проєкту також доволі вагоме, бо в картині, окрім української, наявні також турецька та грузинська сюжетні лінії з, відповідно, чільними персонажами.

Сама облога та штурм займають у картині доволі мало місця, як, зрештою, й усі інші мілітарні подробиці, бо на перший план тут виходить костюмована авантюрно-любовна лінія, яка, однак, легше сприймається в переказі, ніж власне в показі.

Цей фільм найкраще уявляти собі через якийсь діалог трьох продюсерів — українського, грузинського й турецького, які вирішили разом робити фільм.

«Про що ж він буде?» — запитує один.

«Про україно-турецько-грузинську дружбу», — відповідає йому інший.

«Чи була така?».

— «Та в історії завжди можна знайти відповідні приклади.

Як і в сьогоденні».

«А давайте об’єднаємо все це разом — історію та сучасність, наповнимо історичний матеріал алюзіями на теперішній день».

— «І візьмемо якусь південну історію, яка би могла зробити українців і турків союзниками».

— «Можна взяти фортецю Хаджибей і її облогу росіянами».

— «Але ж Хаджибей якраз і брали українські козаки».

— «Не будемо ускладнювати.

Глянемо на це з геополітичної перспективи.

Росіяни воювали з турками, а союзниками турків були українські козаки — ось вам і сюжет».

— «А грузини?» — «Грузини обов’язково будуть — і тут вже алюзія на сучасність».

«У мене прохання.

Хочу, аби грузин був хоробрим та вмілим воїном, проте мав мирні плани — нехай він везтиме із Франції виноградну лозу, аби із неї вирощувати на півдні України найкраще вино!» — «А чи прийметься там французька лоза? До речі, який це сорт?» — «Яка різниця — просто виноградна лоза, яка виросте до символу або метафори! І не забуваймо, що грузин іще має бути й пристрасним коханцем, але ми цю пристрасть покажемо якось опосередковано, наприклад, через спільне плекання виноградної лози».

— «Хороша ідея! Тоді вже й треба показати щось життєствердне турецьке.

Давайте базар! У мене на прикметі багато колоритних персонажів».

— «Але тільки без шкіряних курток!» — «Я згоден піти на такий художній компроміс».

«І що це буде за жанром? Історичний фільм?» — «Ні.

Вийде дорого, та й з істориками вічна морока».

— «Давайте щось пригодницьке.

Щось авантюрне, як про мушкетерів — із фехтуванням та любовною лінією».

— «І створимо міжетнічні пари, наприклад, українець — туркеня, грузин — українка».

— «Хороша ідея, але треба, щоб туркеня була україномовною».

— «Згода.

У мене є молода модель — вона добре сприймає мови на слух, щоправда, не розуміє, що каже, й через акцент глядач мало що второпає, але це деталі.

Усіх інших можна переозвучити».

— «І нехай вона буде зі змішаного шлюбу — мати з-під Полтави, а батько — турецький воєначальник».

— «І грузин нехай покохає доньку шинкаря — ні, не єврейку, не треба нам стереотипів, а українку.

Нехай вона також буде з під-Полтави».

«Щось у нас вже вимальовується.

Сюжет візьмемо умовний, але щоб був трохи історичним.

Нехай гетьман посилає козака із таємним посланням до турецького воєначальника з важливим повідомленням.

Так ми покажемо союз українців та турків.

Грузин долучиться потім, але зіграє в сюжеті важливу роль».

«Тепер треба визначити режисерське бачення.

Батальних сцен та масовок ми собі дозволити не можемо, тому дія буде максимально зосереджена всередині приміщення, в декораціях».

— «І сама дія там також має бути мінімальною — декорації важливо не зіпсувати, тому нехай вони більшість часу розмовляють».

— «Візьмемо хорошого оператора, який створить відповідну атмосферу — світло там, дим».

«Потрібно ще щось.

Як із образами спільного для українців, турків та грузин ворога?» — «Вже все придумав: введемо у фільм кілька карикатурних російських персонажів: офіцера-садиста і простого солдата, який за пляшку вина готовий відчинити браму міста ворогові».

Напевне, все було не так, і продюсери домовлялися про щось інше й іншими словами, проте фільм цілком відповідає цьому опису.

Все в ньому дуже концептуально та продумано.

Разом із тим стрічку неможливо дивитися через відсутність у ній фактично всього, що робить кінематограф кінематографом — її сценарій підкреслено літературний та декларативний — такий добре передавати по радіо.

У фільмі відсутня наскрізна фізична дія, яка би скріплювала епізоди в одне ціле, від того фільм є ніби серією скетчів.

Картина розпадається на низку підкреслено театральних сцен, суть яких зводиться до безконечних перемовин.

Спочатку герої про щось домовляються між собою в одному приміщенні, потім вони йдуть в інше приміщення, де продовжують дискусію вже за участю інших персонажів.

І ці переходи з однієї декорації в іншу не дають фільму набрати необхідного темпу, ба більше, вони створюють ефект клаустрофобії, ніби ти опиняєшся в якомусь американському горорі до чергового Геловіну, в якому дія відкладається з волі невидимого садиста.

До цього фільму можна віднести певні кінематографічні формули, як-от гічкоківську «Абсурд — моє кредо», проте у фільмі немає саспенсу, який би втягнув глядача в дію.

Тут не віриш і не співчуваєш жодному персонажеві, все тут декларативно та декоративно.

Фільм місцями живописний, проте ця барвистість явно самоцільна й тільки відволікає увагу від основної дії, як, наприклад, в епізодах із тим самим колоритним турецьким базаром, без якого легко можна було обійтися.

Відтак фільм просто ніякий, його нудно дивитися, а в багатьох моментах тобі просто смішно від того, що відбувається на екрані.

Такі твори — кінематографічне ніщо, яке не можна випускати на екран.

Однак подібні стрічки піддаються широкому та надзвичайно вільному трактуванню, оскільки є фактично порожніми оболонками, які глядач самостійно наповнює сенсом.

Комусь він може здатися ідеологічно правильним, хтось у ньому побачить іще якусь цінність.

Усе залежить від потреб та фантазії потенційної аудиторії.

Кіномани підносять подібні фільми до рівня культового кіно — мовляв, тут все так погано і сміховинно, що навіть добре.

Як на мене, то фільм «Фортеця Хаджибей» обов’язково має бути обрамленим — можна обрамити його розмовою трьох продюсерів, можна зробити фільм у фільмі, як це вже було апробовано в картині «Зрадник», до якого також доклав руку продюсер Володимир Філіпов, проте самостійно стрічка «Фортеця Хаджибей» існувати не має права.

Дві мандрівки.

У країну мрій….

У жовтні вийшли також дві неігрові картини, яких досить незвично бачити в національному прокаті — «Весільний спадок» та «Борщ.

Секретний інгредієнт».

Виробила обидва фільми студія «Film.

ua» при сторонній фінансовій підтримці — першу стрічку знято за участі Міністерства культури та інформаційної політики України, другу — за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USAID.

Ці фільми істотно відрізняються від того, що ми звично називаємо прокатним неігровим кінематографом.

Перед нами більше стрічки телевізійного формату — й за тематикою (яка більше просвітницька, ніж якась інша), й за способом оповіді, які використовують їхні автори.

Зрештою, обидва фільми легко могли би стати телевізійними серіалами (один із них, зрештою, таким і є) — із достатньою кількістю продовжень, оскільки йдеться про дуже вдячні та цікаві теми.

«Весільний спадок» (режисер Олексій Гуз, продюсер Олена Малкова) розповідає про українські весільні традиції XIX — початку XX століття на прикладах кількох українських регіонів.

Творці проєкту досліджують не просто вісім регіонів країни — Івано-Франківщину, Буковину, Рівненщину, Закарпаття, Черкащину, Київщину, Харківщину та Чернігівщину, але окремі райони в цих регіонах.

Така прицільна локалізація дуже важлива, бо показує українські весільні традиції без зайвих узагальнень, автентично й точно.

Фільм має досить продуману та цікаву структуру, дещо формальну, але дуже показову.

Про українські весільні традиції в кадрі нам розповідає низка розмаїтих експертів, а їхні слова ілюструються за допомогою перевдягнених в автентичні костюми акторів.

Ці актори розігрують ключові весільні обряди, а наприкінці всі учасники дійства збираються разом — ніби для загальної весільної фотографії.

Всі жанрові сценки знято у судії, на чорному тлі, тому вони дещо нагадують ізольоване існування у вакуумі.

Проте фільм не має жодних ознак музейності в найгіршому сенсі цього слова — як чогось застиглого й неживого.

Навпаки, перед нами не просто відтворення живої історії, проте її продовження в теперішньому часі.

Цьому сприяють і автентичні костюми, і правильно відібрані актори, які відтворюють антропологічно точні типажі того чи іншого регіону.

А це означає, що нічого невідворотного не сталося, що певні традиції цілком можна відродити, і що ці традиції дуже органічні для мешканців різних регіонів України.

Звісно, реальність не така оптимістична, бо показані у фільмі традиційні весільні обряди в більшості випадків не збереглися до нашого часу, проте, хтозна, можливо, такого типу фільми й відродять щось із розгубленого.

Зрештою, мова не стільки про відтворення всього того, що було (а було дуже різне й часом неприйнятне сьогодні), проте про відчуття самого весілля як важливого дійства, яке має фактично сакральне значення.

Про це в картині говорить одна з його авторок Марія Квітка: «Весілля — це не зовсім святкування, це виконання громадою певних дій, аби шлюб набрав чинності».

Тобто назагал ідеться про колективну ідентичність, існування певних спільнот, які об’єднані одними цінностями та віруваннями.

Існування таких спільнот дуже важливе не тільки тому, що забезпечує тяглість традицій, проте вказує на саму їхню необхідність — спільнота не може існувати без правил.

Все це може здатися архаїчним і застарілим, проте альтернатива цьому ще гірша, бо людина без коріння, без ідентичності опиняється наодинці із хаосом існування, де вона сама собі суддя та розпорядник.

Можливо, це не так вже й погано — постійно перебувати у вирі імпульсивного оновлення та хаотичного перезавантаження, проте подібне навряд чи може тривати безконечно — в якусь мить ми будемо змушені на чомусь зупинитися.

То чому б не на наших певних традиціях, перевірених часом ритуалах та правилах?.

Звісно, фільм тільки почасти ставить подібні запитання, бо головна його мета — показати розмаїття українського традиційного весілля.

Показати наскільки несхожими воно було в різних куточках України і наскільки спільними були певні його елементи.

На сьогодні «Весільний спадок» — це одна з найкращих, найкрасивіших, найвишуканіших українських неігрових стрічок, які були створені цього року.

Фільм буде мати довге життя — і я дуже сподіваюся на продовження.

… та в реальну Україну.

І якщо фільм «Весільний спадок» зосереджений на історії, то картина «Борщ.

Секретний інгредієнт» (режисер Дмитро Кочнєв, продюсерка Наталка Якимович) цілком приділяє увагу сьогоденню.

Тут немає нічого з минувшини — перед нами жива українська реальність, регіональне розмаїття, яке автори вирішили об’єднати в одне за допомогою борщу.

Цей фільм ще більш телевізійний, ніж попередній, оскільки тут є і голос за кадром, і ведучий, і доволі динамічний монтаж, який стрімко переносить нас з одного місця дії в інше.

Головним героєм (ведучим) фільму є ресторатор Євген Клопотенко, який їздить різними регіонами України, збирає рецепти борщу, причому він збирає їх у доволі різних людей, між якими часто важко знайти щось спільне.

Проте кожен із них додає до свого борщу щось незвичне, оригінальне, що Клопотенко бере, щоб у Києві зварити свій так званий борщ єдності.

Фільм цікавий у першу чергу розмаїттям борщів та людей, які ці борщі варять, ніж чимось іншим.

Однак про сам борщ нам фактично нічого не розповідають.

Він наявний як певна національна субстанція, яка існує ніби сама по собі — без особливої історії та того, що він таке, чим він цінний чи поживний чи ще щось таке, одним словом , тут немає не просто жодної метафізики чи філософії борщу, як було у попередньому фільмі з весіллям, але й сама його кулінарія доволі поверхова.

Це одразу занижує сам фільм, робить його розважально-побутовим, всупереч закадровим запевненням, що йдеться не просто про страву, але й про певні цінності, які сповідують люди, що його готують.

Проте ці слова досить декларативні — і автори фільму дуже мало роблять, аби наповнити їх змістом.

Окрім того, обрані персонажі з їхніми борщами не просто дуже різні, вони й справді мають небагато спільного.

Це той випадок, коли борщ у фільмі — то тільки борщ — і нічого більше.

Зрештою, це не так погано, як може здатися, бо стрічка насправді досить інформативна, і без неї ми б не тільки не знали так багато про нашу національну страву, але й не змогли би побувати у незнайомих і навіть екзотичних місцях.

Зрештою, картина не обмежується відверто туристичними маршрутами, інколи заглядаючи у малодоступні місця, проте навіть дозволяє нам впустити у свій світ війну, яка тут дається хоч і опосередковано, проте цілком впізнавано.

Подібного типу кіно, крім пізнавальної функції, цілком може стимулювати внутрішній туризм, а це, у свою чергу, може привести до тої самої єдності, до якої так прагнули автори картини.

Якщо підсумовувати українське кіно в жовтні, то в ньому можна вгледіти більше оптимістичного, ніж песимістичного.

Оптимізм тут у тому, що українське кіно хоч повільно, проте все ж звертається до суто української тематики.

Успішніше в неігровому форматі, менш успішно — в ігровому.

Однак у такий спосіб вдасться запустити те, чого не було раніше — інтересу українського кіно до української реальності та українського глядача — до українського кіно.

Ілюстрація - скрін з трейлеру стрічки «Весільний спадок».

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа».

Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.