Чому журналісти поспішають у Гемінґвеї?

Чому Ернест Гемінґвей перестав бути репортером і став письменником? Він побував на п’ятьох війнах. Писав звідти репортажі, але все ж таки почав писати художні твори. Себто придумував своїх героїв. Люди, які його знали, часто звинувачували його у брехні, казали, що він не написав ні слова правди. В той же час його називали найбільшим реалістом в американській літературі.

Припускаю, що художня література у порівнянні з документалістикою дає значно більші можливості для осмислення реальності, а тим більше такої страхітливої реальності, як війна.

Коли в нашому житті відбуваються якісь зміни, чи постають якісь питання, то ми звертаємося за пошуками відповідей до інших, часто до відомих людей. Ось я шукав це на прикладі знаменитого Ернеста.

Чому раптом мені заманулося писати прозу? Коли почався Майдан, то я згадав свої репортерські навички, відірвав задницю від дивану і пішов висвітлювати ці події. Потім був Крим і Донбас. Загалом - біля сотні репортажів з фотографіями. А ще документальна книга про війну Росії з журналістами в Криму.

До того я іноді забавлявся оповіданнями, але то було скоріше хоббі. І тут видав цілий роман з трьома оповіданнями: під однією обкладинкою вийшли три фантасмагоричні оповідання на тему днр у складі України та із загально назвою “Знайти убивцю Фільова” та роман “Репортер Волковський” про карколомні пригоди журналіста на війні.

Як зараз пам’ятаю: ми їхали кудись на Схід в інтерсіті з представниками ОБСЄ в Україні. Я поставив на стіл свій ноут і почав писати те, що у мене давно крутилося в голові. І вийшло оповідання під назвою “Штопор”.

Річ у тім, що зі мною і кореспондентом польської “Газети виборчої” Петром Андрусечком сталася кумедна історія. Ми зустрілися у щойно звільненому Краматорську і вирішили випити посидіти з пляшкою вина. Там працював чи не єдиний магазин і місті — саме там ми скупилися і пішли до готелю. Він загалом не працював, але нам вдалося домовитися з адміністратором.

Уже в передчутті випивки в нас текла слина. Але тут виявилося, що двоє чоловіків, які висвітлюють війну, насправді є ботаніками, котрі не здатні без штопора відкоркувати пляшку вина. Коркотяга не виявилося навіть у барі готелю, адже персонал виїхав через бойові дії і залишив лише кілька склянок і фужерів.

Отож, довелося нам чимчикувати аж до військових, котрі засіли у міськвиконкомі. Штопора в них теж не знайшлося. Але вони примудрилися відкоркувати пляшку шомполом.

Розкішна історія. Але що з нею робити? В репортаж не вставиш. Хіба що під пиво друзям як анекдот розповідати. І народилася в мене ідея — під цей кумедний сюжет зібрати різні історії з війни, які в журналістському репортажі ніяк не могли б зібратися разом, адже відбувалися в різних містах і місцях.

Зокрема, там є епізод в пограбованому взуттєвому магазині. Це сталосяу Слов’янську. Коли гіркінці звідти пішли, а українські війська ще не прийшли, місцеве населення зламало двері магазину і винесло звідти майже весь товар. Я там застав продавчиню, яка найбруднішими словами сварила своїх співвітчизників і бідкалася, що не зможе виплатити кредит, який взяла в банку на розвиток цього бізнесу.

У своєму репортажі зі Слов’янска я мав чітко прив’язати цю подію до міста, в якому вона відбувалася, дати точні слова героїні. У прозі ця подія відбувається в неназваному місті, але навколишні реалії не дозволяють стверджувати, що це Слов’янськ. Крім того, я увиразнив її монолог, наділив її такими рисами, що вона стала колоритнішою і більш типовою мешканкою того регіону.

Певна річ, я туди додав ще кілька вигаданих сцен, котрі були дуже подібними до тих, що траплялися під час цієї війни. Додав стільки різних деталей і подробиць, які навряд чи могли в реальному житті зібратися в одному місці. Але в прозі вони дозволили зробити ситуацію більш об’ємною, більш красномовною.

Недарма Петро Андрусечко написав на обкладинці моєї книжки: “Автор описав одну кумедну історію, яка трапилася з нами на цій війні. Юрій Луканов зумів, зберігши кумедність, передати трагедію цієї війни, розповісти про її суть”.

Він потім став журналістом року у Польщі. І я, вітаючи його, жартував: якби не моє оповідання, то ти б ніколи не отримав такого почесного звання. Він лише стримано посміювався у відповідь.

А потім писалися нові і нові епізоди і “Штопор” став вписався у цілий їхній ряд, став одним з них. Так і народився роман, у якому я намагався сконцентрувати не лише професійний досвід,але й загалом знання про цю війну. Мені здається, що у документальних творах, якщо така концентрація і можлива, то в значно менш виразній формі.

Що стосується трьох оповідань,які є в книжці. То мене завжди турбували оці пропозиції запхати окуповані території назад в Україну на правах автономії. Якщо зараз термін “автономія” не звучить, то суть від цього не змінилася.

І я вирішив сконструювати гіпотетичну реальність. Звісно, на основі знань про нинішню ситуацію. Мова там і про політику, але в основному про стосунки між людьми. Саме художня проза дозволяє пофантазувати на цю тему. Жодна документалістика і публіцистика з нею не зрівняється.