Складнощі перекладу. Сучасний інформаційний простір та його регулювання

Інфодемія, що супроводжує світову епідемію коронавірусу, знов акцентує загрозу поширення недостовірної інформації. Багато країн уже робили спроби протидіяти їй на законодавчому рівні. Успішність такого регулювання викликає сумніви, адже до загрозливого поширення недостовірної інформації призвели структурні зміни у сфері масової інформації. Навмисне дезінформування є лише частиною ширшої проблеми — операцій впливу, для яких розбалансоване інформаційне поле становить ідеальне середовище.

Необхідність адаптуватися до змін відчутніша для західних країн, де, на відміну від України, донедавна існували зрозумілі рамки державного й недержавного регулювання свободи слова та політичної дискусії. Тим не менше, й Україна, й захід нині стоять перед однаковим викликом: зрозуміти нові загрози, можливості та обмеження цифрового середовища, та встановити рамки, виходячи з нових умов та вже відомих принципів захисту національної безпеки та свободи слова.

Що змінилося

У 80-х роках минулого сторіччя з’явилася комп’ютерна мережа, яка згодом стала інтернетом. В 1990-х роках він став справді глобальним, а перший смартфон, який дозволив дешевий доступ до мережі всі 24 години на добу, з’явився лише у 2007-му. Він також дозволив збирати про нас величезну кількість даних. Як позитивний, так і негативний вплив цих технологій на суспільство поки до кінця незрозумілі. Серед змін, дотичних до регулювання масової комунікації та безпеки в інформаційній сфері, хотілося б відмітити чотири.

Розмиття суверенітету держави та складнощі правозастосування в інтернеті. Інтернет — це середовище, в якому немає державних кордонів. Хоча система IP-адрес і дозволяє певну локалізацію, держава, за винятком декількох авторитарних країн, не контролює межі свого інформаційного простору. Вона не може створити перешкоди для доступу до інформаційних ресурсів, розташованих поза її юрисдикцією, або для проникнення в її інформаційний простір користувачам чи застосункам із-за кордону. Будова інтернету є такою, що ці перешкоди легко обійти.

Великі технологічні компанії на сьогодні мають значно більше впливу, ніж деякі країни, а їхні головні офіси — поза юрисдикцією переважної більшості держав. Як наслідок — слабкі та економічно не розвинені держави мають обмежений вплив на них, та не можуть змусити їх дотримуватися свого законодавства. Навіть великі європейські держави, такі як Німеччина та Франція, стикаються із труднощами в регулюванні техгігантів.

Інтернет також є мережею мереж, які належать приватним компаніям. Технічну взаємодію між ними побудовано на складній системі узгодження спільних стандартів, а втручання держави у функціонування інтернету не вітається. Приватним компаніям належить і програмне забезпечення, яке дозволяє користувачам, включаючи державу, взаємодіяти й мати доступ до інформації в мережі. Для здійснення своїх правозастосовчих функцій держава має покладатися на посередників і засоби, які їй не належать, що значно зменшує її можливості.

Крім того, держава часто не має не лише можливостей, а й законних підстав для вжиття заходів. Із 1990-х років інтернет розвивався як середовище, вільне від державного втручання. Правові рамки й на сьогодні багато в чому є невизначеними, а спільнота, яка захищає свободу мережі, чинить спротив встановленню будь-яких обмежень. Технічною спільнотою «територіальний уряд» традиційно сприймається як опонент чи ворог. В Україні це сприйняття підсилюється завдяки зловживанням із боку силовиків та відсутності дієвих механізмів контролю за ними з боку суспільства.

І цей перелік змін — не вичерпний. Але він чітко вказує на те, що навіть надання державі великих повноважень не призведе до того, що вона їх зможе виконувати в мережі.

Зниження суспільної ваги та авторитету традиційних медіа. Донедавна традиційні ЗМІ на заході відігравали роль четвертої влади — суспільної інституції, чия мета — робити владу підзвітною суспільству. Вони також слугували майданчиком для відкритої експертної та політичної дискусії. Незалежність та повага до стандартів були запорукою того, що їхня аудиторія отримає якісний, збалансований продукт і зможе приймати зважені рішення як громадяни.

ІЗ появою інтернету традиційні ЗМІ вже не відіграють такої ролі, адже будь-хто може обійти їх, розмістивши інформацію в мережі, а політики можуть звертатися до громадян без посередників. Здешевлення та швидкість вироблення контенту в інтернеті призвели до появи великої кількості неякісних інформаційних ресурсів, а необхідність конкурувати з ними у швидкості подачі інформації призвела до загального зниження стандартів ЗМІ.

Неконкурентоспроможною виявилася й бізнес-модель традиційних ЗМІ. Рекламодавці все більше йдуть в інтернет, адже там краще вимірювання аудиторії і таргетування повідомлень. Найгіршим же ударом для ЗМІ виявилися інтернет-платформи. Колишній головний редактор британської газети Guardian Алан Расбріджер у своїй книжці «Breaking News» описує їх так: вони вкрали контент традиційних ЗМІ, побудували на ньому свою аудиторію, продали цю аудиторію рекламодавцям, майже нічого не дали взамін, майже не взяли на себе відповідальності за розміщуваний на них контент, були звільнені від регулювання, яке обтяжує традиційні медіа, і, як вишенька на торті, майже не платять податків.

Падіння доходів традиційних ЗМІ означає зменшення штату й неможливість винаймати й оплачувати роботу кваліфікованих працівників, необхідність запроваджувати дешевші формати, відмовлятися від дорогих розслідувань та іноземних кореспондентів тощо. Отже, знову під загрозою опиняються стандарти.

Намагання ж запровадити платний доступ до контенту призводить до створення «інформаційних гетто», де якість доступна лише платникам, а інші читачі безкоштовно споживають яскравий та неякісний непотріб. Ба більше, інтернет-ЗМІ непогано заробляють на розповсюдженні непотребу, і не зрозуміло, навіщо їм себе обмежувати стандартами, якщо на скандальну або маніпулятивну подачу інформації набагато більший попит.

Як наслідок, та частина інформаційного середовища, де громадяни могли отримувати достовірну інформацію та аналітику, стає все вужчою. У США говорять про новинні пустелі, тобто цілі регіони без місцевої преси, де зменшується підзвітність місцевої влади та збільшується рівень корупції. Власниками ЗМІ стають великі корпорації, які використовують їх для впливу, а не для інформування громадян.

Подібні процеси спостерігаємо і в Україні. Стає все менше місцевих та центральних газет, «Дзеркало тижня» змушене було відмовитися від друкованої версії, а журнал «Новое время» запровадив платний доступ. Через економічну кризу проблема для якісних ЗМІ лише актуалізувалася. Телеканали в Україні давно вже належать олігархам та використовуються ними для просування власного порядку денного.

Чи можна виправити падіння стандартів лише намаганням повернутися до саморегулювання та етичних стандартів, без відповіді на економічні виклики та виклики цифрової конкуренції? Навряд чи. Але цих відповідей сьогодні немає не тільки в Україні.

Поява нових способів масової комунікації, координації та мобілізації. Соціальні мережі та месенджери є найновішим явищем у сфері медіа. Вони дуже сильно відрізняються від традиційних ЗМІ за можливостями та функціями.

Спілкування в соцмережах є масовим та горизонтальним. У них можна розміщувати тексти, відео та графіку, і не лише через певний час після події, але і в реальному часі. Мережі дозволяють сегментувати аудиторії та чітко направляти меседж на аудиторію з конкретними характеристиками, дають прямий доступ до користувачів через месенджер та стрічку, дозволяють користувачам об’єднуватися у відкриті та закриті групи за інтересами, а також мають інструменти, які дозволяють легко координувати та переносити діяльність із віртуального в реальний світ. Функціонал месенджерів є вужчим, і він схожий на закриті групи у соцмережах.

Інформація в соцмережах та месенджерах поширюється зі значною швидкістю. Користувачі самі цьому сприяють, натискаючи на кнопку «поділитися», особливо, коли стикаються з емоційно зарядженим контентом або контентом, що підтверджує їх погляди. Існують також автоматизовані засоби поширення — боти й так звані «ботоферми», які можуть наймати й живих людей для штучного підсилення якогось меседжу чи розповсюдження інфо в мережі. Автоматизовані та живі боти можуть мати акаунти в багатьох мережах одночасно. Технічних засобів, які б могли відрізнити бота від живого користувача зі 100 %-ю точністю, на сьогодні не існує.

На відміну від дописувачів медіа попереднього покоління, користувачі соціальних мереж та месенджерів не зобов’язані дотримуватися стандартів журналістики. В соціальних мережах немає редакторів, які би перевіряли контент на достовірність, збалансованість або хоча би на відповідність правилам платформи перед його публікацією. Заборонений правилами спільноти контент мережі намагаються прибрати вже після публікації. Неефективність такого підходу стала наочною, коли в соцмережах з’явилися стрими терористичних актів — кадри поширювалися, як пожежа, їх не можна було зупинити. Премодерація або попередня перевірка контенту перед публікацією викликає багато запитань із точки зору права платформ цензурувати своїх користувачів.

Але в будь-якому разі, як премодерація, так і постмодерація стикаються з технічною проблемою об’єму інформації, яку на сьогодні не вдається остаточно вирішити навіть за допомогою штучного інтелекту. І якщо текстові та аудіоповідомлення можливо аналізувати на відповідність політиці мережі з певною мірою точності, то ситуація із графікою та відео набагато складніша. В деяких месенджерах адміністрація обмежує кількість осіб, яким можна переслати повідомлення. Можна ще згадати, що соцмережі працюють одночасно на територіях різних країн, що означає різні мови, закони, контексти і традиції. А це ще більше ускладнює будь-яке регулювання.

Що ж стосується державного регулювання контенту в соцмережах, механізми реагування через розслідування та суд, на яких наголошують правозахисники, ще дальші від механізмів, що є в їхньої адміністрації. Вони не дають відповіді на питання швидкості поширення та об’єму інформації, навіть якщо встановити чіткі рамки забороненого та позбавити поширювачів анонімності. Відповідей на питання ефективного регулювання контенту в соцмережах та месенджерах на сьогодні просто не існує.

Розмиття етичних норм суспільної дискусії відбулося внаслідок уже згаданого падіння стандартів ЗМІ та можливості доступу до інформаційного простору для дуже широкого кола учасників. Сьогодні легко помітити, наскільки деінтелектуалізувался публічна дискусія. Добір гостей у телестудіях часто продиктований необхідністю привернути увагу скандалом, а не предметним обговоренням. Події дня для телебачення та друкованих або інтернет-видань часто коментують не фахівці, а ті, хто готовий надавати коментарі з будь-якого приводу. В мережі експертизу замінили популярні блогери та «інфлюєнсери», а фахівці доволі часто програють дебати малоосвіченим, але агресивним співрозмовникам. Замість аналізу інформаційний простір заполонили теорії змови.

Етичні стандарти дискусії, встановлені на рівні професійних спільнот, стосуються не лише необхідності наводити достовірні факти й належно аргументувати свою позицію. Вони також не дозволяють переходити на особистості, маніпулювати та ін. Необхідність турбуватися про професійну репутацію є запорукою дотримання таких стандартів. Сьогодні ж переважна більшість учасників публічної дискусії — не фахівці. До того ж в інтернеті багато хто виступає не під своїм іменем. Це не лише має наслідком зниження рівня дискусії, а й часто призводить до групових або індивідуальних словесних атак на тих, чия думка відрізняється від загалу. Вони стають завадою свободі слова та висловлення думки. Відсутністю таких стандартів користуються і тролі, які поляризують дискусії онлайн.

Відповіді на питання, яким чином змусити людей дотримуватися стандартів, якщо репутаційні ризики відсутні, поки що немає. Немає й відповіді на питання, як повернути в публічний простір фахівців.

Недостовірна інформація — верхівка айсберга

Поширення недостовірної інформації стало першим і найпомітнішим симптомом структурних змін в інфопросторі, про який майже одразу заговорили західні журналісти та політики. Українські ж наголошували на тому, що Росія поширює недостовірну інформацію навмисно через підконтрольні уряду телеканали. Розвідувальне співтовариство обговорювало інноваційну діяльність терористів в інфопросторі та зауважувало, що Росія повертається до практики «активних заходів», або операцій впливу. Ставало очевидним, що таких операцій в інфопросторі більшає.

Концепція «активних заходів» була розроблена радянськими спецслужбами ще за часів холодної війни. За описом фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, вона включала використання широкого спектра інструментів — від військових і дипломатичних до економічних, культурних та інформаційних. Активні заходи переслідували мету шляхом маніпуляцій та прихованого впливу зменшити довіру до керівництва певної держави з боку власних громадян та інших держав, створити негативний імідж держави, змусити керівництво іншої держави прийняти або не прийняти рішення, нав’язати аудиторії свій наратив.

Завдяки можливості прямого доступу до звичайного громадянина та можливості безпосередньої участі у внутрішньополітичних дискусіях інших держав, створеної сучасними засобами комунікації, до традиційних завдань таких заходів додалася дезорієнтація й деморалізація громадян іншої країни, інтенсифікація конфліктів усередині суспільства та формування суспільних настроїв, які сприяють голосуванню за певного кандидата під час виборів.

Сьогодні прихований вплив здійснюється шляхом поширення наративів, розроблених для конкретного суспільства (tailored narratives), навмисного поширення повністю або частково недостовірної інформації, поширення достовірної, але конфіденційної або секретної інформації, створення емоційно забарвлених повідомлень у різних форматах, таргетована відповідно до часу та аудиторії подача різних видів інформації, поширення конфліктуючих версії однієї події тощо.

Жодна з цих дій не є протизаконною (за винятком викрадення та поширення непублічної інформації) та не несе загрози, якщо розглядати її ізольовано. Однак наявні в сьогоднішньому інформаційному полі інструменти дозволяють створювати кумулятивний ефект від таких дій, який у свою чергу вже становить загрозу для суспільства.

Кумулятивного ефекту можна досягти завдяки автоматизації (боти), деструктивній діяльності (тролі) та одночасного і скоординованого використання як традиційних, так і нових каналів для багаторазового повторення певного наративу, висловлювання або інформації. Приховану природу такого впливу забезпечує анонімність або можливість виступати під чужим іменем, використовувати агентів впливу. Соцмережі, а особливо месенджери дозволяють спрямовувати меседжі на необхідну аудиторію надзвичайно точно й залишатися непоміченим для аутсайдерів.

Така діяльність експлуатує як індивідуальні, так і колективні вразливості суспільства, на яке намагаються чинити вплив. Можна виділити чотири види вразливостей:

• вразливості конкретної особи. До них можна віднести когнітивні упередження, психологічні особливості, травми, упередження та ін. окремої людини — ті речі, які зумовлюють реакцію на рівні індивіда;
• суспільні вразливості. Серед таких історичні конфлікти та лінії поділу, спільно пережиті травматичні події, ціннісні поділи, релігійні, мовні, етнічні питання та ін., які дозволяють формування груп та зумовлюють групову реакцію;
• інституційні вразливості, до яких належить здатність або нездатність державних інституцій формулювати закони та політики, їх роз’яснювати та впроваджувати. Вони зумовлюють здатність держави задовольняти потреби громадян, побудувати довіру до себе, а також реагувати та чинити опір зовнішньому тиску;
• вразливості інформаційного поля. Під ними мається на увазі інформаційний безлад та падіння стандартів публічної дискусії в результаті зламу старих механізмів регулювання інформаційного простору та відсутності нових, про що йшлося у першій частині. Вони створюють ідеальне середовище для успішних операції впливу.

Операції впливу можуть відбуватися як на міжнародному та загальнонаціональному рівні, так і на локальному. Приклад останніх ми бачили в Нових Санжарах, де для роздмухування конфлікту було створено локальні групи в месенджерах, адміністратори яких поширювали недостовірну інформацію та заклики до дії.

Отже загрозу становить не сама недостовірна інформація, а можливість напряму надати достовірну, частково достовірну або недостовірну інформацію або повідомлення відповідній аудиторії з метою чинити вплив на її рішення та дії. Постійне повторення відповідних меседжів та наративів дозволяє формувати уявлення аудиторії в довгостроковій перспективі, а надання інформації чітко визначеній аудиторії в чітко визначений час — отримати швидкий результат у конфліктній ситуації, що вже існує.

Такі процеси унеможливлюють аргументовану публічну дискусію, яка є основним механізмом досягнення суспільної згоди та вирішення суспільних конфліктів у демократичному суспільстві. Але під загрозою опиняється не лише демократичний процес, а й національна безпека загалом. У суспільстві зростає внутрішня конфліктність, зменшується довіра до співгромадян та владних інституцій.

Через велику кількість складових, що сприяють успішності таких операції, та складний характер їх взаємодії протидія операціями впливу не може лежати лише в інформаційній сфері. Водночас саме структурні зміни в інформаційній сфері, що призвели до зламу старих норм та правил, сприяють тому, що створюється середовище, в якому такий вплив стає ефективнішим.

Що робити?

Успішна стратегія захисту складається з двох елементів: закриття власних вразливостей та протидія зовнішнім загрозам. Для цього сьогодні вже багато чого роблять держава, інтернет-платформи та громадянське суспільство з різним ступенем інтенсивності та ефективності. В інформаційній сфері це навчання цифрової та медіаграмотності, кібергігієни, заходи з підсилення кібербезпеки, розвиток державних комунікацій, розвиток української мови, кіно та музики, маркування фейків та прибирання фейкових акаунтів або акаунтів, пов’язаних із РФ та іншими недоброчесними користувачами тощо.

Найскладнішим завданням лишається встановлення законодавчих, професійних та етичних рамок, які б дозволили закрити вразливість інформаційного простору, збалансувати розбалансовану систему та знову мати вільний простір для демократичного діалогу. В Україні було запропоновано багато законодавчих ініціатив, але, на жаль, часто йдеться про намагання вкласти нові реалії у старі рамки, отже ефективність багатьох пропонованих заходів є або сумнівною, або неприйнятною для захисників свободи.

Міжнародна практика також часто не дає відповідей на всі виклики. І це означає, що Україні необхідна внутрішня дискусія. На сьогодні маємо гравців, погляди яких на запровадження обмежень в інтернеті є несумісними. Держава, яка оперує поняттям «забороненої інформації», та технічна спільнота, яка відстоює свободу мережі та інформації, майже не мають точок дотику. Однак пошук таких точок є конче необхідним. Тлом для такого пошуку може стати системний аналіз процесів та гравців в інформаційному полі, чітке визначення загроз і того, що саме на сьогодні потребує захисту. Так само необхідним є й пошук технічних рішень, які дозволять відстежувати й ідентифікувати учасників прихованої скоординованої діяльності.

Важливою є міжнародна співпраця з платформами для адаптації їхньої політики до українського контексту. Також важливою є співпраця в рамках міжнародних експертних та політичних майданчиків, що обговорюють питання регулювання платформ. Якщо на сьогодні лідерами ринку є американські компанії, чия репутація, а отже й капіталізація залежить від поваги до демократичних норм та прав людини, то наступною хвилею можуть стати китайські, для яких неповага до приватності або свободи слова не несе жодних загроз. Крім того, вже сьогодні існують анонімні телеграм-канали, на авторів та власників яких немає жодного впливу.

І, звісно, найскладнішим етапом запровадження необхідних заходів є прийняття рішення. Треба також мати на увазі, що все частіше уряди, політики та впливові гравці різних країн вдаються до використання тих самих інструментів, що й іноземні держави, для формування настроїв та політичного вибору громадян. Позбавлення іноземних держав можливості чинити вплив означитиме, що таких можливостей будуть позбавлені й політики та інші внутрішні гравці. Чи вистачить у них мудрості поставити спільне благо перед власними інтересами?

Фото: matrix-info