Нові відтінки журналістики та цензури власників: як із ними боротися?

Попри журналістську революцію 2004 року, тривалу боротьбу руху «Стоп цензурі!» та згуртування медійників проти втручання в редакційну політику, тиск власників на українські медіа нікуди не зник. Він лише набув нових відтінків, як і українська журналістика. Як протистояти йому в нових умовах, шукали відповідь 17 листопада учасники дискусії «Як опиратися втручанню власників у редакційну політику медіа», організованої Фундацією «Суспільність».

На думку модератора Дмитра Тузова, наразі ситуація загрозлива тим, що «працівники деяких медіа» фактично виконують роль обслуговуючого персоналу на партійних майданчиках проросійського ґатунку. Головна редакторка газети «День» Лариса Івшина вважає, що саме журналістика відповідальна за спотворення системи координат розвитку України: «Це давня та хронічна хвороба. І вона посилюється. Бо ми не проаналізували наслідки наших збурень. Чому два майдани не похитнули стосунки з власниками?»

Шефредакторка видання «Детектор медіа» Наталія Лигачова зауважує, що українська журналістика не змогла й досі втілити дієві інструменти протистояння тиску власників, зокрема, й через те, що відбулася зміна поколінь. У 2004 році журналісти протистояли перш за все темникам влади, у 2010 році рух «Стоп цензурі!» став перш за все відповіддю на посилення цензури власників. Але багато лідерів тих рухів спротиву пішли вже з журналістики. «Зараз прийшла нова зміна журналістів, деякі з яких є добровільними кріпаками. Серед них і досвідчені, й молоді журналісти. Це свідомий вибір — стати квазіжурналістами. І це заохочується власниками через великі зарплати», — каже Наталія Лигачова. Вона додає, що наразі підкуп журналістів медіаолігархами відбувається ще й наданням можливості увійти в політику (наприклад, співробітники «1+1 медіа», які масово стали народними депутатами чи депутатами місцевих рад за підтримки власника каналу). Проблемою є й те, що у країні дуже мало незалежних видань, де мали би змогу працювати за достойну винагороду ті, хто прагне дотримуватися стандартів.

У цій ситуації небезпека посилюється ще й тим, що читач, глядач і слухач не розрізняє якісну журналістику й «журналістику офіціантів», яка працює на замовлення власників, наголосив член правління Національної суспільної телерадіокомпанії України, відповідальний за платформу радіо, Дмитро Хоркін.

«Ми вже не живемо у тому світі, де є чорне та біле, як це було за часів Януковича. Зараз з’явились різні відтінки журналістики. Нам треба якось жити із журналістикою, яка топить інших журналістів. І нам потрібно випрацювати правила саморегуляції на ринку», — зауважила керівниця проєкту «Слідство. Інфо» Анна Бабінець.

«Детектор медіа» тезово систематизував пропозиції учасників дискусії, як чинити опір тиску власників на редакції та журналістів.

1. Переглянути дієвість редакційних статутів

Із цією ідеєю виступила шефредакторка інформаційного мовлення Суспільного зі стратегічного планування Наталя Гуменюк: «Ми досі не привчили власника та редактора до того, що може бути договір про невтручання. Редакція ще не виборола своє право на позицію».

Журналістка вважає, що коли регулятор перевірить, чи справді медіа, які претендують на ліцензії, дотримуються редакційного статуту, то це може спонукати медіа до їх перегляду. Наразі ж редакційні статути й редакційні ради не є дієвим інструментом. «Зараз це фікція. Де є редакційні колективи? Чи є редакційні ради, хто їх очолює? Попередні редакційні статути були створені у 2005–2007 роках, тоді на це погодились олігархи. Зараз можна вимагати більших прав редакцій, більш серйозних статутів», — вважає пані Гуменюк.

Журналіст «Громадського» Богдан Кутєпов водночас додав, згадуючи свій досвід роботи на СТБ: «Коли ти суперечиш власнику, то ніякі статути не працюють і знаходяться спроби та приводи для звільнення». Про це ж сказала Наталія Лигачова, яка зазначила, що редакційні статути та редакційні ради, які стали законодавчо закріпленими, здавалися у 2005 році великою перемогою учасників журналістської революції, які народили цю ідею та активно просували її. Але, по-перше, її спотворили політики, нардепи, надавши рівне представництво в редрадах представникам власника та журналістських колективів. По-друге, відсутність якихось покарань за невиконання та нехтування власними редакційними уставами зробили їх пустими папірцями. Тож шефредакторка «Детектора медіа» підтримала ідею перегляду законодавчих норм із приводу редакційних статутів, зокрема через зобов’язання Нацради стежити за їхнім дотриманням мовниками.

2. Створювати «чорні списки» пропагандистів і маніпуляторів

Богдан Кутєпов вважає, що в нинішній ситуації виходом може стати публічне оголошення імен тих, хто порушує стандарти журналістики, та надання оцінки їхнім діям: «Нехай ця інформація лишається і гуглиться, щоб за кілька років, коли захоче влаштуватись на Суспільне радіо, то йому скажуть що ти був колись у списку. Якщо ви журналісти, ви не можете обслуговувати інтереси влади. Бо нині вони збігаються зі стандартами, а завтра — ні».

Так, Дмитро Хоркін розказав, що нещодавно на «Українське радіо» хотіла влаштуватися ведуча, яка була у списку «Дошки ганьби», який у 2014 році, на початку російської агресії проти України, складала «Телекритика» команди Наталії Лигачової. І це стало підставою відмовити їй у працевлаштуванні. «Нам не підходять люди, які можуть завдати репутаційної шкоди», — пояснив пан Хоркін.

«Фіксація має бути. Можливо, нам знову слід створити “Детектор брехні” — короткий список тих, хто працює пропагандистами, а не журналістами. Не треба їх цькувати, але нехай це буде. Будь-хто має побачити, що за цією людиною стоїть», — запропонувала Наталія Лигачова. На її думку, зараз у спільноті журналістів немає культури «руконеподавання» тим, хто дискредитує звання журналіста, й потрібно таку культуру створювати.

А от очільник Суспільного мовника Зураб Аласанія скептично поставився до цієї ідеї цехової солідарності та списків: «Бо, наприклад, “Миротворець”, за яким стоїть влада, спотворює будь яку ідею списків».

3. Нарощувати потенціал нового медійного руху

«Має бути модернізація  та реформа Медіаруху. Треба залучати нових членів, модернізувати меморандум. Треба опиратися тиску, треба залучати до цього спротиву молодих журналістів», — звернула увагу Наталія Лигачова.

4. Створювати незалежні медіа

Наталія Гуменюк і Богдан Кутєпов зазначали, що створення маленьких незалежних медіа може бути єдиною можливістю протистояти партійним ідеологічним медіа. «Іншого виходу, ніж посилення незалежних медіа, я не бачу. При цьому вони можуть посилювати одне одного: Суспільне — “Громадське радіо”, “Громадське радіо” — “Слідство інфо”. Ми гуртуємось і посилюємо свої позиції», — вважає Наталя Гуменюк.

5. Розвивати медіаграмотність як аудиторії, так і журналістів

Богдан Кутєпов навів приклади того, що глядачі й читачі наразі не здатні відрізняти різні відтінки правди. І, приміром, ті, хто дивився ZIK до його купівлі соратником Віктора Медведчука, продовжують його дивитись і після зміни власника й підтримують ті меседжі, які зараз там поширюються. «У людей дуже слабко розвинуте критичне мислення», — каже журналіст.

Але найгірше те, що самі журналісти не бачать крамоли в тому, що власник впливає на редакційну політику — мовляв, «це ж його канал». «Навіть медійники не розуміють, що власник використовує державні частоти з умовою не спотворювати інформаційний простір», — зауважив Дмитро Тузов.

Водночас, на думку Тетяни Трощинської, головної редакторки «Громадського радіо», журналістам, які працювали в редакціях, де дотримуються стандартів, потім значно важче працювати на олігархічних каналах. «Бо в нас є робочий статут, є цінності, які можуть переказати напам’ять половина колективу», — пояснює вона. За її словами, співробітники інших медіа дивуються, що її робота як редактора на 80 % складається з вирішення етичних і професійних конфліктів.

6. Комунікувати з аудиторією напряму у форматі передплати і клубів

Зураб Аласанія радить посилити комунікацію із власною аудиторією через клубну та передплатну модель: «За цією моделлю медіа дуже щільно працює зі своїми глядачами, слухачами, читачами на рівні особистості. Звісно, це потребує коштів, і “Громадському” чи Суспільному знайти ці гроші важко. Але іншого шляху немає. Так роблять уже ті, хто на іншому боці. Вони вираховують кожну людину. Наприклад, Cambridge Analytics продала величезну базу даних людей з алкогольною залежністю об’єднанню церков. Це можна робити будь з ким. Кожну персоналію вираховують у соцмережі. Можливо, нашим медіа слід приходити до кожного, точно знаючи свою аудиторію».

На його думку, рано чи пізно ця модель монетизується й цінність якісної журналістики зросте. Люди схильні усвідомлювати це в час форс-мажорів.

7. Виховувати власників

Учасники дискусії вважають, що в журналістів, окрім звільнення з медіа через втручання в редакційну політику власника, є й інші інструменти для того, щоби вплинути на ситуацію. Анна Бабінець та Наталія Лигачова пригадали свої кейси про те, як їм вдавалося знайти вихід.

Був час, коли Анна Бабінець працювала в «Українському тижні» й отримувала зарплату в конвертах. Але в той час їй та її колегам вдалося відстояти свої права. Власниками тижневика були брати Цуприки, яким також належить книгарня «Є».

«Чому нам вдалось укласти колективну угоду? Тому що власник “Українського тижня” хвилювався за свою репутацію», — сказала журналістка. Втім, вона наголосила, що це поодинокий випадок, адже зазвичай протистояння із власниками не мають таких позитивних результатів.

А Наталія Лигачова згадувала свій досвід супротиву власнику, коли створене нею видання «Телекритика» увійшло спершу в холдинг «Главред-медіа», а далі «1+1 медіа». Тоді вдавалося відстоювати багато можливостей для вільної роботи, а іноді і йти на компроміси, якщо вони були розумними. Наприклад, були випадки, коли власник погрожував перестати фінансувати видання за опублікування критичних матеріалів, але тверда позиція команди сприяла тому, що його погрози не втілювались, а матеріали залишалися на сайті.

«Якщо є колектив і керівник, які розуміють, що є стандарти, то є можливість їх відстояти. Треба чинити супротив, іти на компроміси, коли це можливо, не зрадивши професії, й не поступатися там, де поступатися не можна», — сказала пані Лигачова.

На завершення дискусії модератор Тарас Петрів підсумував, що ця розмова є одним із кроків до відновлення роботи над створенням прозорих правил. Адже прозорість власності, прозорість стосунків власника та редактора є запорукою роботи журналістів. «Старий світ помирає й народжується новий світ медіа і стосунків між гравцями», — сказав він.