Я прочекав Грецкі 14 годин: Володимир Мула про зйомки фільму ЮКІ

3-го грудня в український прокат вийде документальна стрічка ЮКІ – Історія перемог вільних українців, що розповідає про нащадків українських емігрантів в НХЛ та їхні тріумфи у Кубку Стенлі.

Це історії про славетних хокеїстів, серед яких Вейн Грецкі, Орест Кіндрачук, Ерік Нестеренко, Руслан Федотенко, Джонні Буцик, Террі Савчук, Майк Боссі та багато інших.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту Факти ICTV режисер стрічки Володимир Мула розповів, з чого все почалося, про ідею стрічки, легенд НХЛ з українським корінням та труднощі, що виникли у процесі.

— Як виникла ідея зняти фільм про вихідців з України, котрі стали легендами НХЛ?

— Я хотів, щоб він був популярним не лише в Україні, але й цікавим на американському ринку. По-перше, треба було знайти таких спікерів, які добре були впізнавані у США та Канаді, а по-друге, таких, що могли сказати щось нове для українського глядача.

Коли ти маєш справу із людьми, котрі у різні часи емігрували – це одна історія. Але коли ти шукаєш інший складник, тоді на якомусь етапі починають виникати проблеми. Я хотів, щоб це кіно було глибшим, так з’явилася тема із хокеїстами. Це дуже класна та впізнавана річ за океаном, але маловідома в Україні.

Спершу я мав не так багато контактів та зв’язків у хокейному світі, але я познайомився із Євгеном Колачевим, який згодом став консультантом фільму та дуже допоміг із сценарієм. Він плідно вивчав тему північноамериканського хокею та накопичив певну кількість контактів людей, які в різні часи емігрували. У нього також був попередній список хокеїстів з українським корінням, котрі вигравали Кубок Стенлі, який, власне, ми й допрацювали та розширили.

— З чого все почалося?

— Ми хотіли показати, що є понад 50 українців, котрі вигравали Кубок Стенлі за сторічну історію НХЛ. Втім, три роки тому я мало розумів всю складність цього процесу. Написати статтю чи зняти невеличку історію – це одне, інше – коли я почав занурюватися в тему та шукати цьому підтвердження, ставало складніше. Адже кожне прізвище зі списку нам довелося підтверджувати.

У кінці фільму ми покажемо конкретну цифру – скільки таких людей було, втім, ми розуміємо, що наш список теж не є фінальним, адже це історія, і будь-якого дня він може поповнитися новими іменами. Кубок Стенлі розігрується щороку, і може бути таке, що вихідці з України  виграють знову цей трофей.

Для нас важливо було зупинитися на певному періодні – ним став 2020 рік. Вихід фільму може стати поштовхом до майбутніх досліджень, якщо люди захочуть вивчити цю тему, то  зможуть посилатися на стрічку, адже у нас кожен факт підтверджений.

— Як створювався сценарій? Ви спершу все документально підтверджували чи писали його паралельно?

— Сценарій, напевне, той етап, на який ми витратили чимало часу. По-перше, ти не знаєш людей, як вони відреагують чи що скажуть, скільки ти матимеш часу з ними, і найголовніше – чи правда все це. Так, ти володієш певною інформацією, але поки ти з людиною не поспілкуєшся, не зрозумієш – чи це не є фейком.

Ми писали сценарій протягом двох років, бо тут потрібно розуміти специфіку створення. Ми мали дві знімальні сесії, після чого у нас закінчилися гроші на виробництво у 2018 році. Я розумів, що крім інтерв’ю, у нас немає нічого. З одних інтерв’ю кіно не зробиш. Ми зрозуміли, яке у нас може бути кіно, над яким матеріалом доведеться працювати.

Майже до лютого 2020 року ми фіксували сценарій. Бо без нього ти не можеш почати фінальний монтаж, робити субтитри, підібрати музику чи купити архівні плани. Документальне кіно важко прописати сценарно та важко наперед зрозуміти, як воно “піде”.

Микола Васильков як сценарист зробив велику роботу над сценарієм та пошуком основного меседжу – про що, власне, кіно? Бо коли ти не розумієш цього, зробити щось пристойне надзвичайно важко.

— Скільки часу було на одне інтерв’ю?

— Специфіка роботи та проведення інтерв’ю з цими людьми полягає у тому, що вони не мають багато часу. Вони тобі дають годину, і ти навіть не можеш до кінця розпитати у них якусь тему. Ти намагаєшся максимально вхопити всього потрошки, щоб скласти загальну картину. І лише після повернення до України ми почали все збирати докупи.

Мабуть, найбільше часу мені вдалося провести із батьком Вейна Грецкі, але це лише тому, що мені підфартило його записати під час першої поїздки, а ще він був вдома, особливо нікуди не їздив і просто мав на це час.

Я розумів, що маю зняти сцену із батьком Грецкі, бо коли ми його записали, нам пощастило, він приділив нам годину. Але за цей час ти майже нічого не можеш зняти. Я брав техніку, домовлявся з ним, їхав сам.

Я розумів, що грошей у нас немає, а Держкіно на той час нас ще не профінансувало. Я виділив на це чотири дні, йому це дуже важко давалося. Але щодо відеоматеріалу – це був саме той контент, який дозволив  розбавити інтерв’ю.

— Якщо взяти до увагу тематику фільму – то у Вас третя стрічка про емігрантів.

—  Я не ставив собі за мету робити фільми про емігрантів. Чомусь так виходить, що саме у цій тематиці я знаходжу цікаві речі. Там ціла фабрика унікальних фактів, які досі не оприлюднені.

Навіть уявити не міг, що мені прийде документ із підтвердженням того, що дідусь одного із героїв мого фільму походить із мого рідного міста. Яка ймовірність подібного, якби це робив хтось інший?

Я не розділяю людей в Україні та наших емігрантів в Канаді – вони всі українці. Коли ти з ними спілкуєшся, вони підхоплюють твої ідеї та хочуть допомогти. Для мене це важливо.

— З ким із героїв було найлегше спілкуватися?

— До всіх людей, яких ми записували, було важко знайти підхід. Те, що ти з України, не дає тобі жодних дивідендів. Вони живуть у такій парадигмі, що для них сім’я стоїть на першому місці. Якщо вони мають вільний час, то проведуть його у колі сім’ї, підуть в ресторан чи до театру з батьками.

Коли вони кажуть, що дають тобі 45 хвилин – це означає, що якщо ти перетягнеш чи  випрошуватимеш більше, то найімовірніше, вони більше з тобою не захочуть мати справу. А тобі потрібно з ними підтримувати комунікацію, підтверджувати якісь факти, просити фотографії, банально підписати дозвіл на інтерв’ю, що вони не заперечують проти використання.

Прочекав Грецкі 14 годин у готелі Торонто

Я домовився про інтерв’ю з Орестом Кіндрачуком на 10.00. Від Нью-Йорка він живе за три години їзди автомобілем у містечку Медфорд-Лейкс. Він сказав, що матиме дві години часу, а потім у нього справи. Я був у Чикаго і мав вилітати о 17.00, а прилетівши до Нью-Йорка, орендувати машину, переночувати там і наступного дня поїхати до нього на інтерв’ю. Але мій рейс затримали, і до Нью-Йорка я прилетів о 1.00, а оренда авто вже була закрита. Вранці мені нічим було їхати і, фактично, вся моя задумка не складалася.

Завдяки моїм друзям у США, які мені дали авто, я зкомунікувався з Кіндрачуком, він переніс мене на інший час. Я зустрівся з ним на 45 хвилин, бо у нього більше не було можливості зі мною теревенити.

Складність цього процесу показує, що ти особливо нікому не потрібен. Якщо ти хочеш зробити класно, то маєш зробити великий об’єм роботи, але він не завжди конвертується у результат, який тебе може задовільнити.

Я прочекав Грецкі 14 годин у готелі Торонто, і коли він прийшов, то навіть не зупинився, а прошмигнув повз мене. Це історія, коли ти у конкретному місці, у конкретний час, його бачиш і розумієш, що зробив все, щоб цей контакт наблизити, а він не відбувається.

— Яким було спілкування з Грецкі і з ким було найцікавіше комунікувати?

— Спілкування з Грецкі було трішки напружним, але через те, що було мало часу. Він приїхав, сказав, що я маю півгодини часу – це означає півгодини на привіт, як справи, підписати угоду на інтерв’ю, виставити світло – все у комплексі.

Найцікавішим було спілкування із сином Тараса Савчука – Джеррі Савчуком. Він нас прийняв у себе вдома. Я бачив, що йому нелегко давалося це інтерв’ю. Потім я купив книжку, яку він написав, і зрозумів чому так, а зараз ми товаришуємо.

Мене навіть вразило не саме спілкування, а ставлення людини до ідеї фільму, того, що ти робиш. Ось цей аспект мені сподобався у Келлі Груді, який теж дуже класно поставився, дуже допоміг познімати там, де ми навіть уявити не могли. Груді працює експертом на канадському каналі CBC.

Коли я записував Волтера Грецкі, мене вразило його ставлення до життя та оточуючих. Людина пережила інсульт, йому 81 рік, важко пересуватися, а у нас була запланована ще одна зйомка на фермі, де жили його батьки, спілкувалися українською – для мене було важливо туди поїхати. Дівчинка, яка за ним доглядає, підійшла і сказала, що він втомився і ліг спати, тому на ферму не їдемо. Я сказав, що жодних проблем.

Він прокидається і каже: Ну, що їдемо? Кажу, що напевне ні, бо вам треба відпочити. Він каже: Ні, ні. Ми їдемо, ти ж з України приїхав, треба все зняти, не переживай. І ми зібралися, поїхали, зняли дуже класні матеріали, які увійшли до фільму.

— Вихід стрічки у прокат у грудні цього року – це ризик?

— У нас дуже якісна, яскрава зимова історія. Переносити на наступну зиму фільм – це застрягнути у проекті ще на рік.  Чимало було зроблено за ці три роки, і чекати ще рік, щоб просто показати кіно і сподіватися на те, що люди не забули – я не хотів. Впевненості в тому, що наступного року не буде такої ж картини з пандемією, у мене немає.

Це дуже хороший час, щоб підтримати українські кінотеатри, які і так не мають класних фільмів, на які підуть люди. А ще кінотеатри – це не те місце, де ти можеш заразитися. Вони достатньо велику увагу приділяють дезінфекції. Якщо вони закриються, то ще одного локдауну не переживуть.

Я гадаю, що мій фільм може стати шматочком позитиву на кінець року, і люди зможуть надихнутися чимось приємним і класним. Далі я планую вихід на VOD-платформи та показ на ТБ. Також хочу зробити покази у США та Канаді. Фінальним акордом будуть покази на різноманітних гібридних платформах.

— А як щодо показів стрічки на фестивалях?

— Я робив велику ставку на фестивалі у Канаді, і ми на кілька подалися, але в них трішки змінилися напрями і вони нам відмовили. Можливо, воно і на краще, бо я не хотів показувати фільм на фестивалях, що відбуваються онлайн.

Кінофестивалі – це класні майданчики, щоб себе зарекомендувати, але перед прокатом у кінотеатрах показувати фільм онлайн, який має хороший потенціал у прокаті, а потім знаходити уривки стрічки у мережі – не хотілося.

— Назва ЮКІ для стрічки була від початку чи виникла у процесі роботи над фільмом?

— Спочатку ми хотіли назвати 49 українців, бо не могли знайти 50-го. Потім ми його знайшли. Назва 50 українців – начебто непогана, але потім кількість весь час збільшувалася. Тому я вирішив назвати ЮКІ.

Я перечитав багато американської хокейної літератури під час роботи над фільмом. Слово UKI часто зустрічається в канадській пресі, коли йдеться про українців у хокеї чи роль українців у Північній Америці. Мені здається, це прикольна назва українців як нації, яка впізнавана там.

В українському інформпросторі ця назва не банальна, відрізняє наше кіно від інших, і ця назва житиме й у майбутньому, незалежно від фільму.

— Скільки відзнятого матеріалу не потрапило до фільму?

— Дуже багато. Мабуть, лише 25% увійшло. Спершу хронометраж був 2,5 години, а потім нам довелося годину відрізати. Це було моє рішення – знімати якнайбільше матеріалу, бо коли у тебе мало часу зі спікером – ти пишеш все.

Інтерв’ю з Вейном Грецкі тривало 28 хвилин. Навіть так я розумів, що в Україні немає людини такої ж величини, але ти не можеш вставити всі 28 хвилин з ним.

Я б хотів, щоб глядачі оцінювали фільм за тією роботою, що була проведена. Я розумію, що глядач в Україні не оцінює так фільми, але у стрічці це буде дуже видно.

Фото: Володимир Мула