«Реанімація» країни: лідери РПР про сім років просування реформ та нові виклики

Головною вимогою громадян, які вийшли на протест сім років тому, було впровадження в країні невідворотних змін та проведення ключових реформ, які назріли дуже давно. Революція Гідності дала поштовх активним громадянам об’єднатися і спрямувати свою протестну енергію в дієве русло. Так, 7 березня 2014 року утворився «Реанімаційний пакет реформ» – коаліція громадських активістів, експертів, журналістів та науковців, які взялися напрацьовувати законодавчі ініціативи для «реанімації» української держави і відстоювати втілення системних та невідворотних змін.

Експерти РПР підготували низку першочергових законодавчих ініціатив, які б запустили процес реформ у країні. Розроблені законопроєкти мали реформувати судову систему, правоохоронну, створити нові антикорупційні органи, провести децентралізацію, медичну та освітню реформи, перетворити державні телерадіокомпанії на суспільне мовлення та зробити багато інших кроків, які б якісно змінили країну. Чимало змін у найважливіших сферах відбулися за ініціативи, підтримки або під тиском РПР. Із запропонованих законопроєктів нардепи підтримали понад 80, з яких 72 – народні обранці VIII скликання.

З 2015 року коаліція РПР позиціонується як об’єднання громадських організацій, а не окремих експертів, а у 2019 році зареєструвалася як юридична особа, засновниками спілки стали 25 громадських організацій. Це може свідчити про те, що громадянське суспільство готове здійснювати супровід ключових реформ не ситуативно, а системно.

Мета, завдання й цінності РПР – це підтримка та просування реформ для розбудови незалежної, згуртованої, демократичної, правової, сильної та авторитетної Української держави із заможним суспільством і рівними можливостями кожної особи для розвитку й самореалізації, а також сприяння консолідації громадянського суспільства в Україні.

«Детектор медіа» в рамках спецпроєкту «Громадянське суспільство» поспілкувався з членами ради Коаліції РПР про зміни, яких вдалося домогтися громадянському суспільству за роки після Революції Гідності, а також про незворотність реформ і запит влади на громадську експертизу.

Учасники розмови:

• Ігор Бураковський – співголова ради Коаліції РПР, голова правління «Інституту економічних досліджень та політичних консультацій»;
• Юлія Кириченко – співголова ради Коаліції РПР, членкиня правління «Центру політико-правових реформ»;
• Анатолій Ткачук – директор з питань науки та розвитку «Інституту громадянського суспільства», член ради Коаліції РПР;
• Наталія Лигачова – голова ГО «Детектор медіа», членкиня ради Коаліції РПР.

– РПР та громадські організації, що його утворили, стали виразниками запиту суспільства на якісні зміни після Революції Гідності. Які найважливіші реформи вдалося впровадити за ці сім років у сфері верховенства права, децентралізації, медіа та економічного добробуту? Чи стали вони системними та незворотними?

Ігор Бураковський: Україна зробила низку масштабних реформаторських кроків у економічній та фінансовій політиці. Це й запровадження інфляційного таргетування, системи державних закупівель Prozorro, заходи з реалізації Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом, створення підвалин для запровадження системи середньострокового бюджетного планування та багато іншого. Водночас, навіть на найбільш успішних напрямках Україна не пройшла точку неповернення. Ба, навіть у багатьох випадках зроблені реформи треба реально захищати від повернення назад.

Ігор Бураковський

Юлія Кириченко: «Центр політико-правових реформ» працює у сфері публічного права. Ми спеціалізуємося на конституційних питаннях, питаннях адміністративної реформи, судової реформи, органів правопорядку, антикорупції. Чи стали деякі зміни невідворотними після Революції Гідності? Варто говорити про два аспекти цього питання. Невідворотним є те, що в суспільстві є певна зміна свідомості, що саме український народ може визначати напрямки політики. Саме Революція Гідності дала це відчуття – і це вже, на мій погляд, невідворотне тому, що це суспільна свідомість.

Що стосується забезпечення верховенства права, тут варто відмітити успіхи на рівні законодавства у сфері антикорупції. Була створена вся антикорупційна інфраструктура: від ДБР, НАБУ, НАЗК й до Вищого антикорупційного суду України. Що вони одразу запрацюють і всіх корупціонерів посадять, очікувати не варто, але певні зміни є. Ми бачимо, що система й корупційні схеми опираються реформам. Наприклад, через використання правових методів і Конституційного суду України. Тому насамперед варто забезпечувати стале конституційне підґрунтя для всіх реформ.

Далі варто згадати запровадження прозорого звітування для політичних партій, а також їх державну підтримку. Це є непопулярною реформою. Якщо взяти рівень політичних реформ, це фактично конституційна реформа, виборча реформа, то варто сказати, що, на мій погляд, тут ми маємо більшу невдачу. Досі не вдалося провести комплексну конституційну реформу, яку на порядок денний поставила саме Революція Гідності. Також, на жаль, не вдалося впровадити зміни на рівні Конституції у сфері децентралізації, яка в цілому є успішною і, я вважаю, невідворотною вже. Треба відмітити й Виборчий кодекс. Ще невідомо, як він спрацює, але це також великий крок вперед.

Анатолій Ткачук: У сфері місцевого самоврядування й територіального устрою зміни відбулися кардинальні – це без сумніву. Україна реально завершила реформу, що розпочалася у 1990 році. Це дуже добре! Друга думка – утримання спроможних територіальних громад і вибори, які відбулися 25 жовтня, показали, що в нових громадах сформувався новий прошарок управлінців знизу, політиків знизу, і я думаю, що найближчим часом ми побачимо політиків національного рівня, які «виросли» завдяки децентралізації.

Чи є реформа системною? Так, реформа є системною. Чи реалізована вона так, як планувалася? У загальних рисах – так, тому що варто зауважити, що у 2019 році, коли відбулася зміна влади в Україні, до реформи долучилося багато нових людей, які пройнялися глибиною змісту. Ми отримали у деяких місцях, як на мене, неправильні рішення. Зокрема, у прикордонних з Російською Федерацією районах у нас створені занадто великі громади по території, занадто великі райони. Це погано з точки зору розвитку цих територій та їх безпеки.

Чи є реформа незворотною? Будь-яка реформа не є незворотною, тому що зміна політичного режиму може повністю перекроїти політичний ландшафт, адміністративно-територіальний устрій і все решта. Навіть конституційне закріплення не є гарантією незворотності змін у країнах, де немає усталених демократичних традицій і де державні інституції є дуже слабкими. Україна належить саме до таких країн, де інституції дуже слабкі й традицій немає. Зауважу, що за останніх два роки інституції поруйновані ще сильніше.

Анатолій Ткачук

Наталія Лигачова: Безумовно, найважливішим досягненням у сфері медіа після Революції Гідності стало ухвалення закону про Суспільне мовлення та подальша трансформація державних телерадіокомпаній у суспільні. Це стало можливим виключно завдяки Євромайдану та вікну можливостей, яке відкрилося після нього. І для того, щоб це відбулося, знадобилося десять років активної роботи медіаспільноти та дві революції — Помаранчева, після якої група ентузіастів почала розробляти перші концепції суспільного мовлення, та Революції Гідності, яка нарешті дала можливість втілення цих планів у життя.

Та, на жаль, і через чотири роки після створення НСТУ не можна сказати про незворотність цих змін. Увесь час мовника спіткають суттєві проблеми з державним фінансуванням: незважаючи на те, що воно начебто захищене законом, на практиці цей «захист» не працює, а фінансування перетворюється на інструмент політичного тиску. Головним завданням на сьогодні бачиться захист бюджету НСТУ, впровадження нової моделі фінансування, збереження політичної незаангажованості наглядової ради, яка має суттєво оновитися до лютого 2021 року, та чесний конкурс на посаду майбутнього голови правління.

Також я би відзначила важливий крок у сфері доступу до публічної інформації —  ратифікацію Україною Конвенції Ради Європи «Про доступ до офіційних документів».

– Наскільки зміни, які відбулися, відрізняються від ваших початкових планів? Чи виправдали реформаторські закони ваші очікування?

Ігор Бураковський: У цілому було зрозуміло, що економічна система країни не зможе швидко перейти з поточного стану в нову ідеальну якість. Що б там не говорили, а реформи – це забіг на довгу дистанцію. Тому мені шкода втраченого часу, адже відтермінування змін на потім – це втрати часу на вирішення проблем, які все одно треба вирішувати.

Юлія Кириченко: У принципі, в усіх сферах політичної адміністрації реформи тривають, але жодна не завершена. Не зроблено всього того, що ми очікували, тому що це певний шлях. Більше того, треба розуміти, що навіть після певного етапу реформування, далі знову йде реформа. Чого ми дійсно не очікували, коли були на Майдані й далі активно боролися за реформи, так це втрати певних територій. На сьогодні ми розуміємо, що Росія як країна-агресор втратила Україну, коли суспільство вийшло на Майдан, проте нам не вдалося зберегти певні території. Це була комплексна військова стратегія Російської Федерації, до якої ми не були готові, ми не вивчали такий досвід, зокрема не шукали відповіді, як на непідконтрольних територіях будувати урядування, як повертати ці регіони, як впроваджувати реінтеграцію. Зараз ці питання стоять на порядку денному. Це нові виклики, яких не можна було передбачити на початку Революції Гідності.

Також очікувалося більше результату в плані умовного очищення від недоброчесних суддів судової влади. До цього року були доволі помітні успіхи в реформі держслужби. Були запроваджені відкриті конкурси на посади державних службовців. На жаль, за цей рік це все скасовано й фактично конкурси на державні служби поховані. Це варто відновлювати. Так само треба повертатися, відновлювати попередню редакцію, де держслужбовець був більш захищеним від політичних звільнень.

Треба сказати пару слів про поліцію. Реформа патрульної служби відбулася, проте це менше 10% усього поліцейського складу. Реформи в цій сфері як такої не відбулося.

Анатолій Ткачук: Шкодую за тим, що не вдалося завершити все до 2019 року. На жаль, після активного й бурхливого початку 14-го, 15-го, 16-го років у 17-му намітилося таке певне уповільнення процесу, і політичні інтереси почали грати більшу роль, ніж інтереси розбудови інституцій. Продовження реформи, яка не завершена у 18-му році, призвело до тих проблем, які нині маємо. З іншого боку, я думаю, що дуже добре, що не вдалося внести зміни до Конституції, які були напрацьовані з помилковими підходами, тому що це б іще більше ускладнило ситуацію та породило додаткові ризики. Але загалом я задоволений тим, що відбулося, тому що ми зрушили те, що здавалося непідйомним для української влади та Української держави.

Наталія Лигачова: Шкодую, що не вдалося просунутися в багатьох інших назрілих реформах у медіасфері. Досі українське законодавство не приведене до вимог Директиви ЄС про аудіовізуальні медіасервіси, як це передбачає Угода про асоціацію України з ЄС. Законопроєкт про аудіовізуальні медіасервіси так і не був ухвалений Верховною Радою минулого скликання. У 2020 році він трансформувався у проєкт Закону України «Про медіа» № 2693-д, але поки що й він «завис» у Раді.

Після Революції Гідності та початку агресії Росії в Криму й на Донбасі було ухвалено важливе рішення про заборону трансляції в Україні російських каналів, обмеження доступу до російських соцмереж. Але, на жаль, політичної волі влади на недопущення мовлення в Україні відверто проросійських телеканалів, які, до того ж, перейшли під контроль кума Путіна — Віктора Медведчука — ані за президента Порошенка, ані за президента Зеленського немає. Також нічого не зроблено для унеможливлення діяльності на території України проксі-медіа, які фінансуються або безпосередньо Росією, або політичними емігрантами з команди Януковича. Тож у відверто проросійської партії ОПЗЖ в Україні є значний медійний арсенал, що викликає подив і гнів громадянського суспільства не лише в Україні, а й у світі.

Не було зроблено відчутних кроків щодо розробки законопроєктів про прозорість фінансування ЗМІ та щодо деяких інших важливих цілей, які у 2014 році здавалися цілком досяжними. На жаль, політична та бізнесова доцільність, якою користуються у своїх діях більшість представників політичного класу в Україні, не дали реалізуватися цим прагненням.

Наталія Лигачова

– Як змінилися умови роботи для експертного громадянського середовища з часів Революції Гідності? Чи досі є актуальною експертиза та адвокація системних реформ?

Ігор Бураковський: На мою думку, потреба в незалежній експертизі та оцінці політичних рішень була й залишається. Водночас, і влада повинна вміти сформулювати чітке замовлення на аналітику та поради, й експертне середовище повинно вміти адекватно реагувати на поточні виклики та умови. Маю на увазі, передусім, професіоналізацію та спеціалізацію експертної діяльності. Мова йде про перехід від «аналітичного коментування» до глибокого змістовного аналізу економічних проблем на всіх етапах політичного процесу.

Юлія Кириченко: Після Революції Гідності дуже великі можливості відкрилися для об’єднання громадських організацій. Тоді був утворений «Реанімаційний пакет реформ». Багато законів й інших системних реформ було проадвокатовано. З часом ці можливості зменшилися, проте запит на експертизу та адвокатування реформ залишився. Фактично, через рік роботи нової політичної влади ми бачимо запит на наше існування, а саме на експертизу, на інституційну пам’ять, яка є у громадських організацій, які довго працюють у певній сфері. Ситуаційно запит такий є. На сьогодні ми є доволі ефективними. Дуже часто влада сама звертається до нас за певною експертизою законопроєктів. Тут також варто сказати, що є кращі періоди для адвокатування, але є гірші. Проте в цілому потреба існує.

Анатолій Ткачук: Певно, треба розділити на дві частини відповідь на це питання. На першому етапі реформ, це 2014-2016 роки, реформи рухали й продукували в основному українські громадські організації, які отримували донорську підтримку з різних країн. Це давало можливість створити український контент і не дивитися на якісь можливі політичні непорозуміння з владою. Влада слухала й в основному намагалася враховувати ці пропозиції.

Потім відбулось інше. В Україну пішла велика кількість донорських програм, які почали реалізовуватися вже не через українські організації, а через свої програмні офіси. Ці офіси витягли значну частину людей з громадянського суспільства. Значна частина громадянського суспільства пішла у владу, це суттєво послабило спроможності громадянського суспільства, тому що, наприклад, ті, хто пішов у програму міжнародної технічної допомоги, по суті позбавлені права голосу говорити, коли вони не згодні з позицією уряду абощо. Це стало елементом ослаблення впливу громадянського суспільства.

Після виборів нового президента й нового парламенту, коли в Україні утворилася моновлада, вона одразу заявила, що їм не потрібні посередники в особі громадянського суспільства, і перший рік так воно й було. «Турборежим» показав, що нічого хорошого це не дає й зараз поступово експертиза громадянського суспільства стає більш потрібною для владних інституцій. Хоча порівняти це з тим, що було у 2014-2017 роках неможливо.

Наталія Лигачова: Умови наразі погіршилися, десь із 2016 року, коли влада, що прийшла на хвилі Євромайдану, почала забувати про свою підзвітність суспільству, ігнорувати його запити та пропозиції. Після приходу до влади команди президента Зеленського взагалі на певний час майже перервалася комунікація влади з тими представниками громадянського суспільства, які не увійшли до Зе-команди. А зараз, коли навіть якась комунікація й відбувається, вона має більш односторонній характер: влада радше намагається просто використати експертне середовище для просування певних своїх ініціатив. І дуже рідко — навпаки, влада дослухається до ініціатив та думки експертного середовища, стейкхолдерів. Ми бачимо зараз, що набагато більший вплив на рішення влади знову мають олігархи, ніж незалежні експерти та професіонали.

Фото надані співрозмовниками