Медійні гомеопати

Що має рятувати суспільство від споживання фейків, спроб маніпуляції та дезінформаціних атак?

Класичною, сталою, є відповідь про обов’язковість наявності якісних, відповідальних мас-медіа.

Дійсно, очевидно, що потужна система незалежних засобів масової інформації може виконувати роль захисного бар’єру, фільтру, який буде спростовувати фальшиві повідомлення та «пропускати далі», в публічний інформаційний простір, лише перевірені відомості та правдиві факти.

Нещодавно про це нагадав Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг на Ризькій конференції. Відповідаючи на запитання аудиторії, він наголосив: «Найголовніше, що ми можемо зробити для протидії дезінформації, – це забезпечити наявність вільної та незалежної преси». В такій системі мають бути журналісти, які «задають важкі питання, перевіряють свої джерела» і не стають жертвами дезінформаційних кампаній. Сильні демократичні інституції, сильні незалежні вільні медіа, «насправді є найкращим способом зробити нас якнайменше вразливими до дезінформації», зазначив він, назвавши систему вільних ЗМІ «найкращим бастіоном» проти дезінформації.

Не можна не погодитися с цим твердженням. Але що робити в країнах, які не є членами НАТО, і де зі створенням системи вільних, незалежних та одночасно впливових ЗМІ, скажімо так, поки не склалося? Наприклад, Україна.

Для українців найбільш популярним джерелом інформації про стан справ в країні та світі були і є центральні українські телеканали – згідно із опитуваннями їх дивляться 75% респондентів. Перша десятка найбільш популярних ТБ-каналів виглядає так:

1. 1+1 (47,2% респондентів віднесли його до 5 телеканалів, які вони найчастіше дивляться),
2. Україна (38,3%),
3. ICTV (36,6%),
4. СТБ (32,2%),
5. Інтер (30,6%),
6. 112.Україна (21,3%),
7. NewsOne (14,3%),
8. Новий канал (13,5%),
9. ZIK (11,9%),
10. Прямий канал (10,2%).

Суспільне телебачення, UA:Перший, який намагається бути незаангажованим та відповідальним, обіймає 14-ту сходинку із рейтингом 4%. Тобто основним джерелом інформації для мешканців України його в жодному випадку назвати не можна. Тоді як т.зв. «олігархічні медіа» та, як його називають, «пул Медведчука», можна вважати впливовими постачальниками новин для українців.

На другому місці після телеканалів в рейтингу найбільш популярних джерел новин йдуть соціальні мережі – за останніми соціологічними дослідження саме тут шукає новини 44,1% мешканців України. Цей канал отримання інформації апріорі не підпадає під категорію якісних та таких, яким можна завжди і в усьому довіряти.

В такій ситуації можна чекати, коли все зміниться, в нас запрацює «правильна» система засобів масової інформації, і тоді ми будемо добре захищені від неправдивих новин та маніпуляції. Але якщо не чекати, і пропонувати вихід тут і зараз, то єдиним варіантом захисту від дезінформації і фейків залишається «перекладання» відповідальності за перевірку достовірності інформації з журналістів на споживачів. Саме глядачі та користувачі соцмереж в такому випадку мають переконатися, що політик каже їм правду, лідер суспільної думки не намагається ними маніпулювати, а сюжет, стаття чи пост не містить фейкових тверджень.

В принципі, де-факто так і відбувається. Людей вчать перевіряти інформацію на різноманітних курсах медіаграмотності і вони намагаються самотужки впоратися із потоками сумнівних повідомлень та маніпуляційних заяв, що ллються на них з екранів телебачення та смартфонів.

За даними того ж опитування, у 77,1% українців періодично виникають сумніви щодо правдивості повідомлень у ЗМІ або соцмережах, причому у 12,4% таке відчуття виникає рідко, тоді як у 30,8% – часто. Лише 3,4% громадян ніколи не сумнівалися в достовірності інформації, яку вони побачили в медіа чи в соцмережах.

І що роблять люди, коли відчувають невпевненість в правдивості побачених новин? Найпоширенішим способом перевірки сумнівної інформації є пошук повідомлень на ту саму тему у інших джерелах. Так діє 41% опитаних. Лише 2,9% звертається до спеціалізованих організацій, які перевіряють достовірність матеріалів ЗМІ. Майже чверть (!), 24,7% опитаних, не знають, що робити в таких випадках, чи їм важко відповісти на таке питання. 22,7% фактично міриться з тим фактом, що інформація викликає недовіру, і можуть сприймати її як «одну з можливих версій подій», тобто, починають думати, що «не все так однозначно».

Тобто, із «народним фактчекінгом» в нас не дуже склалося.

Найчастіше намагаються виправити цю ситуацію через подальше підвищення рівня медіаграмотності населення. Логіка зрозуміла: політиків «перевиховати» практично нереально, зобов’язати лідерів суспільної думки виступати «як під присягою» – утопія, олігархічні ЗМІ перетворити на об’єктивних та неупереджених мовників навряд чи вийде, соціальні мережі теж не зобов’яжеш влаштовувати постійну та тотальну перевірку всіх публікацій. А ось споживачів інформації – як виглядає – можна навчити обирати більш якісний інформаційний продукт.

Саме в цієї парадигмі діють ті, хто запускає безліч навчальних курсів, семінарів, тренінгів, платформ… Однієї з останніх ініціатив став Офіс із державної програми впровадження медіаграмотності, який має бути відкритий при Міністерстві культури та інформаційної політики.

Про нову ідею розповіла заступниця голови парламентської фракції «Слуга народу» та голови Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенія Кравчук під час круглого столу “Медіаосвіта та медіаграмотність: досягнення ЄС та перспективи України”, який був організований Інститутом журналістики Університету Грінченка і відбувся 13-14 листопада у Києві. «До кінця року очікуємо на запуск Проектного офісу при Мінкульті, який реалізуватиме проект спільно з іншими міністерствами та Комітетом Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики “, – повідомила вона, зазначивши, що до співпраці долучаться міжнародні організації.

«Впевнена, що зовсім скоро «медіаграмотність» перестане бути для українців складним словом і абстрактним поняттям. Це допоможе нашим громадянам будь-якого віку почуватися в інформаційній безпеці”, – впевнена Кравчук.

Ініціативу не можна назвати поганою. Але анонсованого вражаючого «прориву» від неї чекати марно. «Споживацька» перевірка може бути додатковим «фільтром», але звичайні люди не можуть оперативно, якісно та постійно робить роботу із перевірки фактів замість журналістів та редакторів.

Є і такий нюанс – якщо медіа не перевіряють інформацію, а самі продукують фейки, не борються із маніпуляціями політиків чи корпорацій, а стають майданчиками для розповсюдження маніпулятивних заяв, то очікуваним результатом зростання рівня медіаграмотності стане ігнорування таких «поганих» ЗМІ вже освіченою в медійному сенсі аудиторією. Коли люди зможуть розпізнати, або відчути фальш та обман в традиційних медіа, вони починають шукати тих, «хто не бреше», та йдуть до «авторитетів» в соціальні мережі, а потім ще далі – до родичів, друзів, колег, сусідів…

Насправді, це вже відбувається. Ось як виріс відсоток людей, які отримують інформацію про Україну та світ з джерел, альтернативних звичайним засобам масової інформації:

Дослідження проведене на замовлення ГО «Детектор Медіа» Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно  із соціологічною службою Центру Разумкова з 14 по 19 серпня 2020 року в усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитано 2022 респондентів віком від 18 років методом інтерв’ю «обличчям до обличчя» за місцем проживання респондентів за вибіркою, що репрезентує доросле населення. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

Для порівняння у дослідженні використано результат всеукраїнського соціологічного опитування, яке проводилося Київським міжнародним інститутом соціології у лютому 2019 року на замовлення ГО «Детектор Медіа».

Але проблема в тому, що експерти з соцмереж, та, тем більш, джерела «сарафанного радіо» по природі своїй ніяк не можуть бути надійними джерелами інформації про всі події в країні та світі. Ситуація, коли громадяни послуговуються для власного інформування переважно «альтернативними народними медіа», схожа на ситуацію, коли люди йдуть лікуватися до гомеопата чи знахаря замість своєї поліклініки, через те, що до неї важко дістатися чи там «погані лікарі». Тобто замість пошуків якісної медичної допомоги вони взагалі відмовляються від її отримання, перестають формувати запит на неї. Результат очевидний: медична система деградує, люди займаються самолікуванням, зростає популярність (та доходи) шарлатанів.

Зрозуміло, що якщо держава взагалі припинить турбуватися про якість медицини, населення просто вимушено буде користуватися послугами тих, хто залишиться, тобто тих, хто виглядає як лікар і хто обіцяє лікувати.

Так само відбувається і з медіа. Коли в державі не створено систему якісних ЗМІ, люди задовольняють свої інформаційні потреби за допомогою тих, хто називає себе надійним джерелом інформації та заявляє, що розкаже «всю правду».

Можна безкінечно навчати громадян не вестися на обіцянки брехунів та маніпуляторів, але якщо нічого не робить для створення та просування альтернативної якісної пропозиції, рейтинги політиків-популістів та блогерів-«правдорубів» будуть лише зростати. Як і популярність гомеопатів зі знахарями в умовах занепаду медичної системи.

Все ж таки, як не крути, але для успішної боротьби із дезінформацією та розповсюдженням фейків відповідальність громадян за власну «інформаційну гігієну» та висока медіаграмотность населення мають бути доповненням до нормально працюючої системи ЗМІ, але не можуть бути її заміною. Захистити громадян від дезінформації здатні якісні незалежні засоби масової інформації і загалом сильні демократичні інституції (як справедливо говорив Генсек НАТО, якого ми цитували вище). Такий шлях.