Олекса Шалайський: «Банальна річ полягає в тому, що правда захищає»

Бути незалежним журналістом — складна робота. Вона вимагає енергії та постійної залученості, не приносить надприбутків і часто пов’язана з ризиками. Тому нерідко журналісти йдуть із професії швидко, а тяглість поколінь раз по раз переривається.

У межах спільного проєкту «Детектора медіа» та Премії імені Георгія Ґонґадзе, журналіст(к)и й редактор(к)и розповідають, що їх надихає в роботі, як долають кризи і труднощі та що приносить найбільше професійне задоволення. Читайте інтерв'ю з Юрієм Макаровим, Крістіною Бердинських, Наталією Лигачовою, Мирославою Барчук, Мирославою Ґонґадзе, Андрієм Куликовим, Дарією Бадьйор.

Олекса Шалайський розпочинав кар’єру на зламі 1980–1990-х років. Спершу була студентська газета, потім — міська «Ратуша». Далі культовий журнал «ПіК», сайти ForUm i ProUA. Встиг попрацювати на сайті «Дзеркала тижня». Та зрештою найвагоміший внесок зробив, заснувавши з партнером Юрієм Ніколовим онлайн-видання «Наші гроші».

Збирати апельсини

Мені завжди подобалася ця професія. По перше, журналіст копирсається у фактах, докопується до суті, втішається тим, що знає більше, а потім публікує це — й отримує гроші. Це прекрасно, особливо для молодих журналістів, які лише визначаються з улюбленою галуззю, а тому в понеділок можуть говорити з астрономом, у вівторок — із ювеліром, а потім — із собачником. А по-друге, уявіть астронома, який 25 років стежить за якимось явищем, а потім раптом знаходить зірку, за дві години вивалює журналісту все те, що збирав чверть століття. Фактично журналіст займається тим, що ходить по саду з апельсинами, вичавлює сік із фруктів, які дозріли, і йде собі далі. Я можу набрати дуже багато різних соків, зробити з них смачний коктейль, а мені ще й заплатять гроші за те, що я здобув і поширив знання. У цьому моя мотивація, яка ніколи не мінялася й не закінчувалася.

Коли я вчився журналістики наприкінці Радянського Союзу, початківці та професіонали працювали за більш-менш однакову зарплату. Тобто поганий журналіст міг заробляти, скажімо, рублів 100, а дуже хороший — 115. Не було сенсу напружуватися. Водночас можна було прийти в будь-яку редакцію, сказати, що хочеш писати, — і тобі давали тему. Пригадую, приходжу школярем в обласну газету, а мені кажуть, мовляв, треба написати про бригаду училища, яка розмальовує вази. І от я йду туди, мене годин шість із захватом завалюють інформацією. Інтернету не існує — а я отримую інформацію, яку ніколи в житті інакше не отримав би.

Інакшою насолодою було вперше побачити своє ім’я в газеті. Пам’ятаю, розглядав його, ніби водяні знаки на банкнотах.

Я вчився журналістики у Львові. У нас був хороший дружній курс, ми хотіли щось писати, але було незрозуміло, де це друкувати. Ми зробили свою настінну газету, яка висіла просто на журфаці, — «Точка зору». Міняли її щотижня чи раз на два. Тексти друкували на машинці, вирізали, клеїли — і якось там макетували. За кілька місяців вона раптом стала популярною. Ми мали кількох власкорів в інших містах, зокрема в Києві та Єревані. Нам навіть віддавали тексти, які не пройшли через цензуру в «Літературній Україні».

Якось ми не встигли повісити новий випуск, і до мене підійшов незнайомий чоловік років шістдесяти. Каже: а чому немає свіжої газети? Я кажу: а ви хто? Виявилося, що це читач — він щотижня приходить на третій поверх університету переглядати газету. Тоді я відчув насолоду вже не стільки від тексту, а й від того формату, який придумав. Те саме, напевне, зараз мають відчувати люди, які зробили вдалий ютуб-канал. Круто відчувати, що можна отримувати радість не тільки від тексту, а й від створення успішних платформ.

Вже згодом я почав відчувати радість від редакторства. Насправді жоден журналіст не хоче бути редактором, його до цього змушують. Але коли відчуваєш, що твоє медіа стає успішним фінансово чи творчо, то теж починаєш радіти. І фінальна радість — коли люди, яких ти сам вчив журналістики, стають відомими редакторами чи отримують якісь суперпремії. Тоді тішишся так, ніби це твої діти здобули.

Коротше, ще коротше

Серйозні речі в медіа звужують аудиторію. Особисто мене вузька аудиторія цілком влаштовує. Що вужчий сегмент, то глибше можна закопатися. Слави теж цілком вистачає. Варіантів слави може бути два: або тебе люблять чи знають 5 мільйонів людей (але серед них немає еліти, так би мовити, держави), або тебе ненавидить, але поважає група з тисячі, але це високий рівень або інтелекту, або адміністративних посад. Мене цей другий варіант цілком влаштовує, бо мене цікавить і високий рівень ворогів наших, і високий рівень наших друзів.

Хочеться жити цікавіше, а цікавіше — це тоді, коли спілкуєшся або опонуєш цікавішим людям.

Коли до влади прийшов Янукович, я був змушений піти із класичної журналістики, й ми тоді створили з партнером і колегою Юрієм Ніконовим «Наші гроші». Ми вперше побачили, що можна існувати на гранти, й вирішили пересидіти похмурі часи Януковича у грантовій журналістиці, а потім повернутися в класичну. Але «потім» так і не настало, і ми вже десятий рік займаємося плюс-мінус тим самим.

Я ніколи не хотів піти з журналістики. Завжди були якісь пропозиції — наприклад, якась високооплачувана робота в партії чи на адмінпосадах. Але я завжди залишався — звісно, з егоїстичних причин. Мені подобається спілкуватися з людьми, подобається створювати звук, текст, читати чужі тексти, щось там підправляти, дискутувати з колегами. Зранку говориш про рейдерство, через годину — про незаконне будівництво, потім досліджуєш, як продаються апарати штучної вентиляції легень. Кожен день різний, але завжди барвистий і цікавий.

Ясна річ, що зараз час кардинальних змін, який триває вже не один рік. Вся журналістика стоїть на вухах. Читач хоче отримувати інформацію швидко — за 15 секунд, максимум за 30. Як зараз запаковувати інформацію? Колись можна було втішатися з того, що еліта живе по-інакшому, читає глибокі довгі тексти й купує «Дзеркало тижня». Але еліта теж стає частиною маси, «Дзеркало тижня» закривається, переходить в онлайн, а люди читають зі смартфонів.

Треба влізти в цей інформаційний тренд, але й не зовсім спаскудитися — продовжувати давати об’єктивну картину, але робити це коротко, цікаво, щоб це прочитали хоча б елітарні верстви населення, які вирішують, що робити в державі. Це складне завдання, яке повністю поки що ніхто не виконав. Ми, тобто «Наші гроші», поки цього не робимо, бо нам ще вистачає читачів. Нас читають, по-перше, правоохоронці, по-друге, люди з ринку. Якщо ми пишемо щось про будівництво, то нас читають будівельники, про атом — атомники. Але цей сегмент весь час скорочується. Ми сидимо вже рік і думаємо, що з цим робити. Будемо тестувати варіанти на невеличких проектах — щоб розуміти, чи ми можемо розвиватися разом із суспільством.

Класних мало

Журналістика стрибає і змінюється. Хороших видань в Україні не так і багато. Але навіть хороші видання приречені пропускати величезні пласти дуже важливої інформації, тому що вони просто не мають інтелектуальної можливості це описати. В них часто немає журналістів, здатних побачити, зрозуміти й описати проблему людською мовою.

Коли не було інтернету, я вважав, що в газеті «Бізнес» і «Дзеркало тижня» працюють янголи й напівбоги. Вони використовували економічні слова, яких я навіть не чув, і інсайди, про які я навіть не мріяв. Потім дуже довгий час моїми мегакласиками були Юлія Мостова, Сергій Рахманін і Олексій Кривенко як геніальний редактор, яких я більше не бачив.

Потім, коли я вже сам працював у «Дзеркалі тижня», то нічого не змінилося — просто боги зійшли до тебе за один стіл, і ми могли спілкуватися.

Насправді в Україні не так вже й багато таких було журналістів, щоб вони могли стати іконами. Коли з’явився інтернет, а особливо соціальні мережі, виявилося, що маса людей володіє крутим словом, крутою логікою, крутою подачею. Вони зовсім не журналісти, могли бути інженерами, медиками, власниками фірм і так далі. Серед тих, на кого я зараз підписаний, є з десяток людей, яких я читаю власне заради їхнього слова й того, як вони вміють подати свою думку. Зараз молодим журналістам, можливо, важче вчитися у класичних журналістів, але легко знайти взірців, на яких можна орієнтуватися.

Професійність захищає

Малопрофесійним журналістам важко. Я бачив десятки історій, коли власник приходив до редактора або редактор до журналіста і казав — давай ми в цій темі будемо захищати оцього. У журналіста завжди є два варіанти: він може захищати або не захищати, тобто сказати, що він писатиме правду. Часто траплялося так, що професійний журналіст казав: я не буду цього робити. І нічого не ставалося. Його не виганяли — хіба що забирали тему, щоб він там не написав забагато правди. Чому? Тому що редакція не хотіла втратити професіонала.

А якщо це говорив поганий журналіст, то його могли вигнати. Тому завжди, що менш професійний журналіст, то на більші угоди із совістю він іде. Тому захистом журналіста є його високий професійний рівень.

Банальна річ полягає в тому, що правда захищає. Навіть якщо пишеш про те, що людина вкрала мільйон доларів, то вона не буде тебе переслідувати, якщо це справді так. Ще захищає відомість — відомість тексту й людини. Важче вдарити цеглою того, кого знає пів країни, ніж людину, яку знає тільки ваша мама.

Нам ніколи не погрожували фізично. Були погрози по телефону та суди. Але щоб обіцяли приїхати й переламати ноги — на щастя, не було. Аналізуючи історії, коли журналістів били, підпалювали їм щось і так далі, — чесно кажучи, в 90 % випадків ці тексти журналістів були, м’яко кажучи, недосконалі. Там була частково брехня або нібито правда, але написана таким образливим стилем, що будь-кому захочеться підпалити двері. Так що все може виглядати банально, але факти захищають.

Я вважаю, що журналіст, який хоче стати розслідувачем, має велетенські перспективи, особливо в Україні. На жаль, розслідувальна журналістика розвивається в тих країнах, де погано працює правоохоронна система. Коли людям, які постраждали від корупції, немає куди йти, вони йдуть до журналістів. Саме тому рівень української розслідувальної журналістики є одним із найвищих, я думаю, у світі.

Фото: Світлана Григоренко