Не ставити життя на паузу: рецензія на документальний фільм "Земля блакитна, ніби апельсин"

Не ставити життя на паузу: рецензія на документальний фільм "Земля блакитна, ніби апельсин"

З усіх фільмів про війну на Донбасі, яких вже набралося чимало і у найрізноманітніших жанрах, саме робота Ірини Цілик виявилася найсвітлішою і найбільш оптимістичною

З усіх фільмів про війну на Донбасі, яких вже набралося чимало і у найрізноманітніших жанрах, саме робота Ірини Цілик виявилася найсвітлішою і найбільш оптимістичною

В останні роки непопсове українське кіно стало робити очевидні успіхи. Те Валентин Васянович виграє у Венеції програму "Горизонти" з оптимістичною антиутопією "Атлантида", то Антоніо Лукич вийде приблизно в нуль за зборами із небанальною трагікомедією "Мої думки тихі", не кажучи вже про пачку фестивальних нагород. А то й взагалі Надія Парфан створить сенсацію документальною одою працівникам комунальних служб "співає Івано-Франківськтеплокомуненерго". 2020 рік почався з чергового такого успіху. Українка Ірина Цілик першою від нашої країни пробилася на вельми авторитетний фестиваль незалежного кіно Sundance у США і привезла звідти режисерську нагороду. Журі відзначило документальний фільм Ірини "Земля блакитна, ніби апельсин".

Картина розповідає історію мешканки Красногорівки, що в Донецькій області на ім'я Ганна Гладка. Вона разом з чотирма своїми дітьми – старшими дочками і молодшими синами – живе у червоній зоні, в безпосередній близькості від лінії фронту і робить все можливе, щоб її сім'я якомога менше відчувала на собі відлуння війни. Щоби, фігурально висловлюючись, заглушити свист снарядів, всі вони грають на найрізноманітніших музичних інструментах – від фортепіано до саксофона. А ще дівчатка Мирослава та Анастасія за безпосередньої участі мами знімають фільм про те, як вони всі разом пережили напружений 2014 рік. Із сидінням у підвалі, з уроками цивільної оборони в дитячому садку, з походами по допомогу до українських військових. До слова, їхній аматорський фільм був закінчений, отримав назву "2014" і його відібрали для участі в конкурсі короткометражок "Кінокульт".

Попри те, що картина щільно зав'язана на темі війни, самої війни в ній якраз і немає майже. За словами Ірини Цілик, її завданням було показати, що навіть під час найскладніших випробувань важливо зберігати, підтримувати в собі життєлюбність. При цьому Ганна Гладка наполягає на тому, що "Земля блакитна..." – фільм про любов. Мають рацію, звісно ж, обидві. Але глядач після перегляду може більше схилитися до однієї з цих двох версій, котрі жодним чином не суперечать одна одній. Нам, наприклад, виявилася ближчою позиція Ганни. І ось чому – весь фільм від першого до останнього кадру пронизаний материнською любов'ю, яка може як творити, так і руйнувати. У разі героїв картини мова йде про любов, що творить.

Історія "Землі блакитної, ніби апельсин" розпочалася із зустрічі Мирослави та Анастасії з Іриною Цілик у рамках волонтерської ініціативи "Жовтий автобус". Вона полягає в тому, що дітей з прифронтових зон фахівці навчають кіновиробництву. Ця тема була особливо цікавою Мирославі, яка захоплювалася фотографією і подумувала пов'язати свою майбутню долю з операторським мистецтвом. Поворотна точка в цьому її особистому сюжеті міститься в картині. І на це варто дивитися з носовичком у руці – приголомшливо емоційний момент. Так ось, дівчатка запросили Цілик до себе додому і познайомили з мамою – вчителькою музики, яка незважаючи на відсутність чоловіка і аж чотирьох дітей на руках прийняла рішення залишитися в Красногорівці, коли почалася війна. Цьому моменту в "Землі блакитній..." теж приділили увагу.

За словами режисерки, спочатку вона планувала знімати фільм про учнів "Жовтого автобуса", але потім деякі герої стали відсіватися, змінюватися обставини, А Ганна з дітьми залишилися. Так вони і стали єдиними героями картини. Протягом приблизно року кінематографісти кілька разів приїжджали до Красногорівки і жили разом з обраною сім'єю. І все склалося таким чином, що події цього року вишикувалися у цілком чіткий завершений сюжет. Завдяки цьому, а ще тому, що у фільмі майже немає традиційних для документалістики інтерв'ю з героями, картина виглядає скоріше, як незвичайний художній фільм – із зав'язкою, з дуже вираженою кульмінацією і зворушливою розв'язкою. І усвідомлення того, що все це відбувалося насправді, а не було розіграно акторами, підсилює і без того потужне враження.

За словами Ганни, жити в кадрі їй було не так просто. Зйомки стартували невдовзі після того, як вона перенесла досить серйозну операцію, і жінка сильно втомлювалася. А як тут не втомишся, коли ти вдома і мама, і пічник, і сажотрус, і другий режисер фільму дочки, і ветеринар для безлічі кішок, що живуть в будинку, і ще бог знає хто. І все це у складних побутових умовах через війну. Тому "Земля блакитна..." вийшла ще й одою жіночій силі. Героїні хоч і дозволяють собі трохи поскаржитися на слабкість чоловіків, котрі покинули їх, але в цілому не звертають на це жодної уваги і займаються своїм щастям самостійно. А саме в цьому і полягає суть жіночого руху.

В цілому, з безлічі фільмів про війну на Донбасі, саме "Земля блакитна, ніби апельсин" вийшла найсвітлішою і найоптимістичнішою. При цьому, не впадаючи в гріх драматичного надриву і згущення фарб, що з документалками, прямо скажемо, буває, картина здатна викликати у глядача цілі потоки сліз. Сліз радості, сліз полегшення, сліз гордості за героїв, які не поставили своє життя на паузу, незважаючи на обставини.

І ще, на прес-показі продюсерка картини Анна Капустіна повідомила, що команда подала заявку на "Оскар" в категорії "Найкращий документальний фільм". Тут висуванням займаються не країни, а, наприклад, самі автори картин. І творцям українського фільму хочеться щиро побажати у цій номінації удачі. І не тому, що вони – наші, а тому, що "Земля блакитна, ніби апельсин" цього повністю заслуговує. У, мабуть, найневдаліший для всіх за довгий час рік, картина дає глядачеві те, чого йому зараз особливо не вистачає – історію про любов, взаємну підтримку, віру одне в одного і в те, то все буде добре, варто тільки трохи постаратися.