Щоденники Голодомору. «Дожди идут все время... А люди мрут своим чередом»

Від редакції: Цей матеріал писали не історики, не архівісти, не публіцисти – авторами були звичайні люди: селянин, учителька, студент, партієць…

Свої нотатки вони робили не сподіваючись, що ті колись будуть опубліковані, що їх прочитають тисячі й тисячі людей. Вони не ставили перед собою цілі написати історії Голодомору, а лише фіксували побачене, почуте, прожите та пережите.

Ці записи вціліли донині завдяки радянським спецслужбам. Для чекістів вони були "вєщдоками" – речовими доказами, промовистими свідченнями "контрреволюційної діяльності" авторів.

Саме ці щоденники були виявлені співробітниками Галузевого дежавного архіву Служби безпеки України. Наприкінці 2018 року вони були опрацьовані та опубліковані Українським інститутом національної пам'яті (упорядник Ярослав Файзулін) у книзі -"Репресовані" щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні. Частина копій щоденників доступна онлайн на сайті Електронного архіву українського визвольного руху.

Пропонований Вам матеріал присвячений тому, як українці описували Голодомор в своїх приватних нотатниках

"У меня есть пристрасте отражать все свои переживания в дневниках.

Дневник я посвятила своим детям, чтоб они лет через 20 прочли и увидели, как страдал и стонал народ, какой был ужасный голод. В моих записках отражено все. Я не сгущала, я описывала все ужасы", - заявила вчителька Олександра Радченко в останньому слові на суді.

Її судили 1945-го, після відновлення радянської влади, за щоденники, які жінка вела із 1926 до 1943-го. В тому числі, описуючи жахи Голодомору 1932-1933 років в Україні. Вирок – 10 років виправно-трудових таборів із конфіскацією майна та позбавленням прав на п'ять років.

Голодомор 1932–1933 років, що забрав мільйони людських життів в Україні, комуністичний режим добре спланував, чітко реалізував, а далі будь-що намагався приховати правду про цей злочин, назавжди знищити бодай крихти пам'яті про нього. Небезпечно було писати про це не те що комусь у листі – навіть уприватному щоденнику згадувати було заказано.

Такий запис міг зруйнувати життя, обернутися в десятиліття таборів ҐУЛАҐу. Однак попри все, навіть у найважчі часи були люди, які не могли мовчати й намагалися залишити свої свідченнядля наступних поколінь. Зокрема, й у тих страшних 1932–1933-му.

Серед сотень тисяч кримінальних справ, що зберігаються в архівах колишніх радянських спецслужб, нами виявлено сім, де серед речових доказів уціліли приватні щоденники (або виписки з них) очевидців Голодомору.

Їхніми авторами були звичайні люди: вчителька з Харківщини Олександра Радченко; партієць Дмитро Заволока, завідувач відділу культури і пропаганди Ленінського районного партійного комітету Києва; селянин Нестор Білоусіз села Леб'яжого Печенізького (нині – Чугуївського) р-ну Харківської обл.; сільський вчитель та студент літературного факультету Харківського інституту професійної освіти Олексій Наливайко; політемігрантката літературний редактор "Укрдержнацменвидаву" Дорота Федербуш; педагог, завідувач педпрактикою студентів Всеукраїнського інституту народної освіти Юрій Самброс; викладач Харківського хіміко-технологічного інституту ім. Кірова Михайло Сіньков.

Свої нотатки вони робили не сподіваючись, що ті колись будуть опубліковані, що їх прочитають тисячі й тисячі людей. Вони не ставили перед собою цілі написати історії Голодомору, а лише фіксували побачене, почуте, прожите та пережите.

Радянські "органи" розцінювали ведення таких щоденників як "контрреволюційну діяльність". За них арештовували йсудили. Як правило, під час слідства та на суді ці нотатки фігурували як один із головних доказів.

Для чекістів вони були "вєщдоками" – речовими доказами, промовистими свідченнями "контрреволюційної діяльності" авторів. Тому парадоксально, але зберешлися до наших днів завдяки чекістам.

Для чого писали щоденники й наражали себе на небезпеку?

До кінця 1920-х років в СРСР встановився тоталітарний режим, влада через систему карально-репресивних органів і їхніх агентів влаштувала тотальний контроль за життям громадян. "Радянські люди, що були повноправними громадянами й не підлягали правним утискам і обмеженням, відчували тоді моральну задуху, гніт, безперспективність і тяжко це переживали", –зазначає педагог Юрій Самброс.

Запанували страх і недовіра одне до одного, здавалося,що агенти ГПУ були на кожному кроці. За цих умов лише в щоденнику чи нотатнику людина могла не критися зі своїми думками, мріями, страхами.Той ставав чи не єдиним місцем, де можна було поділитися найпотаємнішим.

Хоча кожен розумів: щоденник може відіграти й фатальну роль – призвести до арешту, заслання або й смерті. Такі побоювання на якомусь із етапів життя з'являлись майже в кожного з цих сімох.

Вони робили перерви в записах і навіть вагалися, чи не знищити свої нотатники, але ніяк не наважувалися: ті були частиною їхнього життя, тож кожен рано чи пізно повертався до своїх записів.

"Сколько раз я думала кинуть мой дневник в вагоне и все-таки возвращаюсь к нему, – писала політемігрантка Дорота Федербуш. –- Все от одиночества. Нет друзей. Есть знакомые, которые относятся ко мне, как к легкомысленной девушке… Одним словом нет хорошего друга...".

У якийсь момент вирішив був знищити свій щоденник і вчитель-мовник Олексій Наливайко – після того, як на нього донесли в ГПУ. Однак згодом повернувся до своїх записів.

"Хай буде свідком пройдених днів": "Зараз в мене погляди на життя далеко не такі, в корні зовсім інакші, протилежні попереднім. Я все ж таки переконався в вірності лінії партії Леніна – ВКП(б), як Секції Комінтерну.

Але як кажуть, "Що написано пером, не вирубиш топором".

Та і взагалі я вже так собі вирішив, що щоб не було коли записане, ніколи не виривати, не палити і не викреслювати. Хай буде свідком пройдених днів…".

Партієць Дмитро Заволока називав свій щоденник "мертвим істориком", із яким ділився іноді геть "крамольними" думками. У якийсь момент, приблизнов грудні 1932-го, Заволока інтуїтивно відчув:

"Майже кожний день думаю про свій зошиток й все ж таки до нього не пишу. Мені здається, що він зайвий додаток до мого життя. І напевне колись зіграє вирішну для мене роль. В наш час дуже погано, коли хто читає твоє нутро.

Коли хто одержує документ про його стан й починає по-своєму своїми грязними цинічними руками його розвертати". І не помилився– щоденник згодом потрапив до рук співробітників ГПУ і був використаний як доказ "контрреволюційної діяльності" Заволоки.

Головний мотив, яким керувався кожен із авторів цих щоденників,– зберегти для себе, розповісти нащадкам або ж ширшому колу людей про пережиті важкі часи "соціалістичного будівництва", а саме голод 1932–1933-го.

"Друзям моїм, чиїх життя й долю отут описано, а також синові й дочці, коли вони стануть дорослими і матимуть дітей, – я ці нариси – їм на прочитання й на роздум – присвячую", –нотує Юрій Самбросу передмові до свого щоденника.

Ховав його від чужого ока на "горищі та по всіляких таємних закутках". А ще просив дружину, сина й доньку не показувати нікому, аж доки не вимруть усі ті, про кого він найбільше згадував.

Учителька Олександра Радченко свій щоденник адресувала передусім своїм донькам. Приміром, 30 жовтня 1932 року занотувала:

"Вспомнила я, как вернувшись с лавки, всем с удивлением рассказывала, что привезли массу обуви "аж полторы полки". Нарочно записываю, т.к. дети в будущем не поверят нам о скудности предметов первой необходимости. Не поверят, что месяцами не ели белогохлеба, да и о черном т. ержаном, часто напоминали не разбрасывать кусочки, т.к. голодные потом будем сидеть".

Оповідь про голод більшість авторів щоденників розпочинають із 1929 року, коли більшовицька влада взялася за суцільну колективізацію селянських господарств і примусові хлібозаготівлі – фактично пограбування українського селянства. Відтоді щораз дужче затягує зашморг на його шиї, що врешті-решт призводить до масштабного голоду.

Щоденникові записи за 1929-1932 роки переповнені фактами примусових хлібозаготівель та колективізації, "ліквідації куркульства як класу", прикладами свавілля представників влади, конфіскації майна, спротиву населення, розпродажів на "червоних базарах" тощо.

Перші випадки голоду були зафіксовані в листопаді 1931-го, в грудні частішають. Однак січень 1932-го влада оголошує "ударним, бойовим місяцем завершення хлібозаготівель". Україну ділять на шість територіальних груп, до кожної з них для організації хлібозаготівель скеровують представників політбюро. Відбувається активізація радянських і партійних апаратів на місцях, тиск на селян щораз дужчий.

3 січня 1932-го Білоус ділиться: "Ходили бригады опять по дворах и забирали хлеб, забрали у Мачулы Кирила 2 мешка жита пудов 5^ть и фунтов 7 насеня и фунтов 20^ть ячменя, а меня десятские выгнали, чтобы я отвез у штаб то зерно".

5 січня буксирна бригада обшукала й господарство Білоуса: "Явилась бригада смотрела в хате в клуне ширяла в солому и в полову… И заставили собрать кукурузу в кочанах и испуд ячменя, отвесть в штаб, так я все этособрал и отвез в штаб.

Если-бызнал я, что будет такая хлебо-заготовка, то лучше бы не сеял озимого посева, а отвез в хлебо-заготовку, а у Бутенка Филипа забрали муку всю, горох, квасолю, кукурузу, а им нечиво неоставили".

На весні 1932-го в українських селах уже лютує голод, у радянських документах зафіксовано тисячі випадків смертей і опухання. Навіть голова Раднаркому УСРР Влас Чубар 10 червня 1932 року інформував Йосипа Сталіна, що в Україні голодує населення 100 районів, зокрема –ціла низка сіл і районів Київської та Вінницької областей.

Того ж таки 10 червня викладач Михайло Сіньков нотує у щоденнику: "...То, что на селе положение чрезвычайно тяжелое – несомненно. Такого не упомнит история советской власти. Чем дальше от центра (от Москвы), тем тяжелее.

На Украине есть места, которые оставляет население. В связи с этим вновь запахло военной опасностью". Нестор Білоус 19 червня 1932-го пише: "...Много людей пухлых от недоедания так что страшно на тех людей и смотреть".

Із початком хлібозаготівель 1932 року, маючи гіркий досвід, селяни, частина колгоспів і навіть деякі райвиконкоми стали відмовлятися від виконання норм хлібозаготівель, розуміючи, що то їм смертний вирок.

У відповідь радянська влада ще більш посилює тиск на українське село. Із ініціативи Йосипа Сталіна 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР ухвалюють постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності". У народі її називають "законом про п'ять колосків".

Покаранням за "розкрадання" колгоспного майна і "зрізання" колосків – розстріл із конфіскацією майна, а за пом'якшувальних обставин – 10 років ув'язнення з конфіскацією майна. Наслідки цієї постанови стали відчутними вже у вересні.

Білоус нотує: "В селе Печенегах за покражу кукурузы в Артели Зірка г-ми Коротю Петра и Котротю Васыля выездна Сесия Областного суда присудила разстрелять, а Барышпольця Юхыма Юхымовича, молодого учителя 18 годов – на 10 годови з выселением за пределы Украины и из конфискацией его имущества".

За даними органів ОГПУ, на 1 жовтня 1932 року за "розкрадання хліба" були заарештовані 44 625 осіб, із них 205 засуджено до розстрілу.

Восени 1932-го українські села й містечка вже виглядали так, ніби пережили масштабне спустошиливе лихо. Епічні картини застав Дмитро Заволока у вересні того року:

"Був у Борисполі, їздив по невеличкій персональній справі, пробув всього там всього декілька годин, але й їх було досить, щоб побачити як різко перемінився Бориспіль. Вулиці опустіли, скрізь відчувається якийсь застій, що нагадує місцевість після військових подій, або великої епідемії, або стихійного лиха, що спустошила, як зовнішні ознаки життя, так й внутрішні.

Вулиці позаростали бур'янами, людей дуже мало видно. Ті, що зустрічаються по дорозі мають понурий пригнічений вигляд, майже, як правило, всі обшарпані.

Погляди кидають на зустричних ворожі, підозрілі і не привітні. Стараються ховатися від очей. Подвір'я запущені. Велика кількість дворів зовсім зруйновані й виглядають пожарищами, але без чорних обгорілих стовпів…".

Комуністичний режим нічого не робить, щоб не допустити поглиблення голоду. Ба навпаки, з осені 1932 року вживає щодо українських селян безпрецедентних заходів, що зрештою призводять до катастрофи:

18 листопада запроваджено натуральні штрафи: у селян тепер могли вилучати не лише збіжжя або м'ясо, а й інші продукти (картоплю, квасолю, цибулю, капусту, вивертати горщики зі стравами);

6 грудня занесено на "чорну дошку" перших шісь населених пунктів УСРР, де "злісно саботували" хлібозаготівлі – фактично запроваджено механізм масового вбивства голодом;

24 грудня починається вилучення в рахунок хлібозаготівель насіннєвих фондів, що могло слугувати як сигнал для вилучення всього збіжжя;

31 грудня запроваджено єдину паспортну систему в УСРР, що де-факто перетворювала українських селян на новітніх кріпаків;

23 січня 1933 року заборонено виїзд українським колгоспникам і селянам по хліб в інші регіони СРСР, що позбавляло їх можливості придбати харчі поза межами України й бодай так урятуватися.

Хліб, м'ясо та інші продукти майже зникли з прилавків магазинів у містах

Наприкінці січня 1933-го Дмитро Заволока нарікає: "Пішов до Обл. КК, а по дорозі додому заходив у всі продуктові крамниці і хотів що небудь купити, щоб дообідати та заодно повечеряти. Але даремні були мої намагання. Пройшов крамниць 10-15 і ніде не міг абсолютно нічого найти харчового й нарешті в крамниці ЗРК "цукеркової" побачив волову ковбасу по 11 крб за 100 гр. і повидло.

Став в чергу і через годину я же був господарем 200 гр. ковбаси і 200 гр. повидла. Підходив додому роздратований, вщерть переповнений думками про наше державне становище".

Педагог Юрій Самброс оповідає, що харчування містян цілком залежало від їхньої енергійності та спритності, щоб зуміти прикріпитися до якоїсь із їдалень. Однак таке право мало дуже обмежене коло людей – переважно радянські службовці й інтелігенція.

У їдальнях харчування видавали за картками й талонами, які щомісяця треба було продовжувати. Та їдальні теж не покривали всіх потреб у харчах, тому містяни все одно мусили ще шукати продукти.

На базарах перекупки заламували ціни за свіжу городину й молоко, у магазинах же продукти тільки-но завозили –відразу розмітали.

"Дивну картину являли собою тоді харківські харчові крамниці, – описує Самброс. – Великі їхні залі й помешкання, забиті колись від підлоги до стелі полицями, повними краму, тепер були порожні. На полицях або зовсім нічого не було, або на них густо стояли лише батареї пляшок водки всіх калібрів.

Водка – була геть чисто по всіх вітринах, по всіх крамницях так продовольчих, як і промислових; пляшки водки, мов зливою, затопили усе місто.

Тільки на одинокому прилавкові по деяких крамницях стояв черговий харчовий "крам": 5–6 таців чи блюдів із нашвидку, бідно зробленою стравою – вінігрет, схожий на силос, із зіпрілою, несмачною кислою капустою; паштет із рибячих огризків з моченою капустою й солоними, різаними, прокислими огірками; зрідка – шматочки якогось холодного м'яса у підливі, схожій на мазь для патинок; мочені зелені помідори з цвілим запахом діжки; холодні, кислуваті, фаршировані печені помідори з переперченим, щоб не воняло, м'ясним фаршем, зробленим із покидькового, підозрілого м'яса; зрідка, нарешті, як ласощі, варені яйця чи будь-які дрібні фрукти – й т. под.

Всі ці страви (я так яскраво пам'ятаю їх!) з'являлися на прилавкові в мінімальних розмірах й зразу ж розкупалися покупцями, а крамниця знову на 3–5 годин стояла пусткою, блимаючи лише відсвітом численних водочних пляшок на своїх полицях".

Узимку 1932–1933-го в містах масово гинуть люди від голоду, передусім селяни, які дісталися туди в пошуках порятунку. Ще катастрофічнішим становище було в тих селян, у кого вилучили абсолютно все продовольство, а їх самих прикріпили до сільрад, без жодної можливості врятуватися.

Як наслідок, на березень-серпень 1933 року припадає пік масової смертності в Україні. Люди вмирали повсюдно: на базарах і вокзалах міст, на вулицях, у хатах і клунях в селах.

На ці шість місяців припадає 84% від усіх втрат через над смертність протягом 1932–1934 років. Надлишок смертей у червні 1933-го зріс удесятеро, порівняно з січнем того року. Щодоби від голоду помирали в середньому 28 тис. осіб.

Голод, масова смертність поступово затінили всі інші аспекти людського життя. Учитель Олексій Наливайко з села Ферната 15 квітня 1933 року пише: "Сьогодні вже скільки заходило до хазяйки прохати милостиню – попухши с голоду. "Країна обільна і багата"".

А Олександра Радченко всі записи за квітень 1933-го узагальнила під назвою "Факти голоду", ніби більш нічого не відбувалося: "Люди умирают по несколько человек в день в каждой деревне, и это по все Украине";

"Левадный из Писаревки приехал из Харькова и говорил, что он в течении нескольких часов видел четырех мертвых от голода, один умирал на его глазах"; "Вчера был рабочий Ткачев бондарь, он распух – работает у нас в лесу от выработки. Пайка не хватает и он пухнет".

Справжньою хронікою трагедії 1933-го в селі Леб'яжому на Харківщині є щоденник Нестора Білоуса: 8 квітня: "Люди мрут с голоду всех возрастов, а в особенности дети очень мрут, в некоторых семействах вымерли все малые дети от грудных и годов до 10^ти"; 17 квітня: "На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода";

31 травня: "Дожди идут все время уже две недели и большие очень полоть уже надо край но невозможно. А люди мрут своим чередом"; 16 серпня: "Из рассказов очевидцев работавших на Полтавщине по уборке хлеба, что там люди так вымерли, что в деревне нет ниодной живой души и у многих хатах вся семья лежит умерша трупы разложились и некому убирать".

Автори щоденників іноді дають власні оцінки демографічних втрат в Україні від голоду. Звісно, вони суб'єктивні, базуються здебільшого на припущеннях, чутках, що тоді кружляли, або ж картинах голоду і смертей, свідками яких були. Та водночас вони відображають тогочасне бачення масштабів катастрофи.

Зокрема, Олександра Радченко, посилаючись на слова знайомої, яка працювала в статистичному відділі якоїсь із радянських установ, 16 квітня 1933 року пише: "На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака.

Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню.

Поля в 32 и 33 год. тысячами гектар остались не засеянными и не убранными. Убирать было некому. Посылали служащих и робочих из городов.

В числе приехавших из Харькова была М.К. она работала в статистическом отделе и под секретом сообщила мне позднее, что на Украине умерло 16 мил. чел., т.е. 30% населения. В Москве писали, что на Украине эпидемия, заражаються "водяной болезнью", беда. Ложь и ложь".

Політемігрантка Дорота Федербуш 28 червня 1933 року нотує: "80% народа на Украине вымерло от голода, т.е. более 9–10 миллионов, во время мировой войны за 4 года погибло 10 миллионов людей.

Не имею никаких иллюзий ни к каким политическим системам. Смешно, чтобы я верила в то, что контрреволюционная организация, действовавшая на Украине, создала такое море нищеты своїй деятельностью в системе земледелия.

Прежде всего фальшивой была політика партии, а контрреволюционная организация могла сыграть очень небольшую роль. Наблюдая, все что здесь делается, чувствую прямо органическое отвращение к политике.

Не имею никакого уважения ко всем тем людям, что врут в глаза. Никого я не виню, всегда и везде так было и есть в политике. Были только другие формы".