Свято пісні під час пандемії

Переможницею юніорського конкурсу «Євробачення», що відбувся у Варшаві, стала співачка з Франції Валентина. Друге місце посіла казашка Каракат Башанова, третє — іспанка Солеа. Українець Олександр Балабанов посів сьоме місце.

Одним із підсумків цьогорічного конкурсу стала виняткова одностайність оцінок національних журі та телеглядачів щодо більшості конкурсантів. От і переможниці й журі, і глядачі віддали перше місце. Українського конкурсанта журі поставили на сьоме місце, глядачі — на шосте.

Через те, що за конкурсантів могли голосувати глядачі з будь-якої країни, навіть якщо її представника на конкурсі не було, оприлюднено було лише сумарні результати глядацького голосування. А от стосовно голосування національних журі, все було, як і завжди, з даними по країнах.

Олександр Балабанов отримав: 10 балів — від Польщі та Росії, 8 балів — від Іспанії, 7 балів — від Грузії та Франції, 4 біли — від Німеччини, 3 бали — від Сербії, 2 бали — від Нідерландів, 1 бал — від Казахстану. Жодного балу не дали українському співакові Білорусь та Мальта. «Не подходи ко мне, я обидилась» — чомусь гадається, що білоруське журі керувалося саме цим критерієм, бо відомо: конкурси «Євробачення» в цій країні перебувають під суворим пильнуванням Олександра Лукашенка. Адже пісня в Балабанова була-таки гарною, і співав він дуже добре.

Українське журі виставило: 12 балів — Грузії, 10 балів — Франції, 8 балів — Іспанії, 7 балів — Казахстану, 6 балів — Білорусі, 5 балів — Нідерландам, 4 бали — Мальті, 3 бали — Росії, 2 бали — Німеччині, 1 бал — Сербії. Без балів від українського журі залишилася Польща; Україна стала єдиною країною, чиє журі не дало балів Алі Трач.

Розподіл найвищих балів не зовсім відповідав місцям у підсумку. Три дванадцятки здобули Аріна Пехтерева з Білорусі (5 місце) — від Казахстану, Польщі та Сербії, а також Валентина з Франції (1 місце) — від Білорусі, Мальти та Нідерландів; по дві дванадцятки дісталися Сандрі Гаделії з Грузії (6 місце) — від Іспанії та України, а також Каракат Башановій із Казахстану (2 місце) — від Грузії та Росії; по одній дванадцятці в активі гурту Unity з Нідерландів (4 місце) від Німеччини та Петарові Анічичу із Сербії (11 місце) від Франції.

Процедура оголошення балів була дуже невдалою — єдиним слабким місцем у бездоганній організації конкурсу. Речник від кожної країни, за традицією, оголошував лише дванадцять балів, а от таблиця з іншими спливала на екрані на саму лише мить, у буквальному розумінні, навіть не на секунду. Не лише відстежити, а й просто помітити щось не встигалося, й лише коли перед оголошенням балів наступною країною виникала на екрані та таблиця, можна було помітити: о, Олесандрові Балабнову попередня країна щось додала. Простежити за лідерами та їхньою зміною теж не було найменшої можливості, залишалося тільки вірити фрагментарній інформації від коментатора Тімура Мірошниченка. Один із найцікавіших, за традицією, моментів вийшов ніяким, з’ївся геть.

Мірошниченко й сам був розгублений такою нанотехнологією, бо після двох спроб припинив називати бали українського конкурсанта й ледь-ледь устигав помітити, хто вийшов у лідери. На жаль, коли по завершенні голосування журі на екрані протягом притомного часу була підсумкова таблиця, наш ведучий теж узагалі не згадав про Олександра. Прокоментував, коли йому додавали голоси від телеглядачів, але у фінальному підсумку теж не згадав його місце.

Й коли вже мова зайшла про Тімура Мірошниченка, то варто відзначити впевнене й цікаве ведення, за винятком одного проколу: представляючи сербського конкурсанта, ведучий сказав, що той «займався греблею». Тією, мабуть, що «в кінці греблі шумлять верби» — бо ніякої іншої в українській мові немає. Що ж до спорту, то є веслування.

І ще було б чудово, якби пан Мірошниченко розповів от що. Нині вперше в історії конкурсів конкурсанти виступали вдома (лише артисти з Мальти та України — у Варшаві, але не в момент трансляції), нам показували записи. Так от, чи контролював хтось від Європейської спілки мовників, щоби це були записи живих виступів, а не розтуляння рота під студійну фонограму? І як це було зроблено?

Під час оголошення підсумків нам представили нового головного супервайзера конкурсів «Євробачення», який змінив норвежця Юна Улу Санна — тепер цю відповідальну функцію виконує шведський продюсер Мартін Естердаль.

Конкурс засвідчив тенденцію останніх років — усе більший відхід від радянської традиції «уті-путі-діточки», на яку юніорське «Євробачення» досить довго страждало. Відповідно, дедалі більше країн повертається до участі після дуже тривалої перерви, цього разу дебютувала Німеччина. Більшість із пісень, що пролунали, цілком можна просто слухати задля задоволення. При цьому переможниця Валентина продемонструвала справді дитячу емоційність, вона буквально транслювала з екранів свій веселий настрій. Те саме стосувалося й виступу іспанки Солеа із запальним поп-фламенко. «Дорослі пісні, тільки дитячі» — так, мабуть, буде найкоректніше змалювати враження.

Нинішнього року конкурс проходив в особливому режимі. Конкурсанти перебували вдома, Організатори й ведучі доклали неймовірних зусиль, просто дива робили, щоби відтворити настрій пісенного свята, загальноєвропейського єднання через пісню. Результати були неймовірними — але, менше з тим, не полишало те слово «відтворити». А ще слово «замість». Ілюзія — казкова, дивовижна, але ілюзія. І Варшава вже не стане реальним пісенним центром Європи — таким, яким могла би стати й яким, певне, бачила себе рік тому.

Не було публіки в залі. Не було тієї невловимої атмосфери, яку жодними технічними засобами не компенсувати. Не було відчуття однієї й тієї самої сцени, на яку конкурсанти виходять один за одним. Не було веселого, екзальтованого грінруму — в кожній країні були свої, порожні, бо сиділи в них тільки команди конкурсантів; росіянка Софія Феськова у своєму грінрумі взагалі була сама, ніби всіма покинута. Конкурсанти та їхні команди привітно посміхалися, махали прапорцями... От тільки не було й не могло в тому бути тих емоцій, які були б, якби всі вони були разом.

Конкурс у Варшаві став наочним уроком: хоч би як розвинулися засоби комунікації, а живого спілкування вони не замінять ніколи. Так, це був вихід зі становища — чудовий, блискучий, неймовірний... Але всього лише вихід зі становища.

Заставки перед конкурсними виступами були винятково цікавими: краєвиди визначних місць Польщі (Олександрові Балабанову дістався Вроцлав), на тлі яких танцюють конкурсанти з командами, представлення різних професій. От тільки не було куди подіти враження: в багатьох випадках це — монтаж, і реально юні артисти в тих місцях та поруч із представниками показаних професій не були.

Меншою, ніж могла бути, стала й кількість учасників: Австралія, Північна Македонія, Португалія та Уельс через пандемію не наважилися брати участь навіть на таких засадах. Додайте Вірменію, яка останнього моменту заявила про неможливість участі через воєнний стан.

Під час паузи на голосування глядачів на сцені з'явилося тріо: переможець останнього на сьогоднішній день великого «Євробачення-19» нідерландець Данкан Лоренс, переможниці юніорського «Євробачення» попередніх двох років польки Роксана Венгєль та Вікі Габор. Вони проспівали переможну пісню Данкана Лоренса «Arcade». Мірошниченко розкрив секрет: насправді ці троє ніколи не стояли на спільній сцені, це — доповнена реальність. І нагадування: минулого травня мав відбутися конкурс у Роттердамі — але не відбувся. Лоренс мав виконати свою переможну пісню в Роттердамі на великому «Євробаченні» — але виконає бодай тут, на юніорському.

Спільна пісня всіх учасників конкурсу. Злагоджено, чудово виконана. Але — знову доповнена реальність: насправді конкурсанти ніколи не стояли й навряд чи стоятимуть коли-небудь на спільній сцені, ніколи не бачили одне одного й не відчували поруч.

На сцені Аліц'я. Це вона минулого травня мала представляти Польщу в Роттердамі. Танцює одна з ведучих нинішнього конкурсу Іда Новаковська — вона балерина. І коментар: Аліц'я мріяла поїхати до Роттердама — то проспіває на «Євробаченні» бодай тут, у Варшаві.

Не знаю, може, не в усіх таке враження. Але ця пісня сприймалася як пісня пам'яті розбитих мрій, зламаних намірів, розвіяних сподівань. І справді: ніхто вже ніколи не дізнається, яким був би цей конкурс у Варшаві, якби відбувся так, як гадалося. Ніхто вже не дізнається, яким був би цьогорічний конкурс великого «Євробачення»: нехай навіть геть усі ті самі артисти виступили б наступного року — але це однаково буде зовсім інший конкурс. Ніхто ніколи не дізнається, як пройшли б Олімпіада в Токіо, чемпіонат Європи з футболу по всій Європі. Так, їх перенесено на рік — але однаково це вже будуть зовсім інші події, карти вже ляжуть зовсім не так. Час не переграти назад, того, що вкрав коронавірус, уже не повернути.

І майнула думка: цей конкурс у Варшаві чимось нагадував спротив британців гітлерівській агресії: показати, що все йде належним чином, усе так, як і завжди. От тільки нема куди подітися від того слова «показати».

...Насамкінець про інше. От що стало дуже помітним. На самому початку трансляції представляли учасників. Вони зверталися до глядачів хтось зі студій, але більшість — на тлі краєвидів своїх країн. Українець — як і годиться, у студії. На початку заставок перед виступами теж на мить з'являлися краєвиди країн, які представляють учасники; для України це був Київ, Майдан Незалежності, вигляд зверху. На тлі краєвидів своїх країн виступали й речники, що оголошували дванадцять балів. В Україні це був Київ, Майдан Незалежності, вигляд зверху.

Цей Майдан Незалежності, вигляд зверху глядачі «Євробачення» бачили вже десятки разів — здається, щоразу. Ну, хіба що минулого травня був телецентр «Олівець» — теж вигляд зверху.

Такі заставки — то для кожної країни реклама себе, спокушання до подорожі. Мовляв, приїздіть, дорогі європейці, у нас красиво, різноманітно, у нас є, на що подивитися й де побувати. То що ж, в Україні, крім Майдану Незалежності та «Олівця», немає ну геть нічогісінько? А саме таке враження й залишається в європейських глядачів — іншому бо нема звідки взятися. Немає нічого, що можна було би зняти не зверху, а з того ракурсу, з якого й бачитимуть ці краєвиди туристи? А чи немає нічого не помпезного, не з претензією на імперську велич (яким, на жаль, став Майдан за Омельченка), а затишного, мальовничого? Та є, повно. Не відходячи далеко, той самий Андріївський узвіз, ті самі Золоті ворота, щось у лабіринті Рейтарської — Стрілецької — Ярославового Валу. Якщо відійти трохи далі — таких місць тисячі. Де ж усе воно?

Фото: скріншот