«Спалах» — це про те, чого українці не шукають на ютубі

Заголовок уже суперечить предмету розмови. У тому й парадокс ситуації. Прем’єра документального серіалу «Спалах» відбулася 25 листопада саме на просторах ютуба. Конкретно на ютуб-каналі онлайн-медіа «Слух». Початок прокладено, обіцяно по серії на тиждень, і глядачам покажуть десять серій про нову українську культуру. І тут — крутий поворот: український культурний продукт на ютубі зовсім або майже зовсім не затребуваний. По суті, на ютубі силами «Спалаху» розповідають про контент, який мав би цікавити ширшу українську аудиторію. Але, як прийнято резюмувати тепер коротко, — ніт.

Підтвердження тому — свіжий рейтинг компанії Google із переліком найпопулярніших відео, що їх шукали протягом 2020 року на ютубі українці. Список уже обговорили соцмережі. Особливо обурила активних громадян позиція «За скільки хвилин опариші з’їдять бургер». Я не винен, що моїх співгромадян більше цікавить подібний контент, ніж, скажімо так, інтелектуальніший. Але навіть у царині проклятущої, бездуховної попси українці, особливо україномовні, теж пасуть задніх. Серед десятки популярних музичних кліпів українську прописку має хіба Монатік, і той співає російською в дуеті з Вірою Брежнєвою.

На цьому фоні аналогічний рейтинг дворічної давнини виглядає в рази кращим. Оцінюйте як завгодно, проте згадані в переліку тогочасних лідерів кліп «Плакала» від «Kazka», серіал «Школа», комедії «DZIDZIO Контрабас» та «Скажене весілля» все ж україномовні твори. Схоже, період із 2015-го по 2018-й, неофіційно названий новим українським Ренесансом або навіть культурним НЕПом, завершився. Інтерес до національного культурного продукту зникає, а в його розвитку спостерігається відкат назад. Уже подейкують навіть про якийсь ютуб-реванш. Це коли невидимі, але точно злобні адміністратори сервісу свідомо доколупуються до питомо українського. Й ретельно зачищають його, шукаючи найменший привід для претензій.

Невтішний результат одразу спробували аналізувати. Скажімо, активний у соцмережах бізнесмен Євген Черняк називає повернення інтересів української молодої аудиторії в бік російського контенту діагнозом менеджменту мистецтва в Україні. Менш відомі експерти нарікають на нездатність українського розважального контенту власне розважати, натомість російський монетизує саме розвагу, дозвілля. Всі дискусії про те, що ми, українці, проти тупих розваг, а намагаємося передусім творити для думаючих, розбиваються об категоричне резюме митця в широкому розумінні слова Івана Семесюка. Він теж не обійшов увагою цю проблему. Побачивши її не в просуванні продукту, а в самому продукті, який демонструє, цитата, якусь тупу перемогу форми над духом. «Нема простих, як двері, але при тому глибоких текстів, у яких діти й дорослі впізнають себе і таким чином потраплять у пастку цього продукту, не зможуть без нього обходитися. Тому в цю порожнечу легко заливається ніагара русского гівна, бо його тупо на порядок більше». Завершує свій допис пан Семесюк висновком: «Окремі досягнення ще не явище».

Серіал «Спалах» із ним полемізує. Принаймні, перші дві серії — про нову українську фольк-музику та новий український телевізійний гумор, — зібрали на 45 хвилин часу досягнення, котрі яскраво ілюструють саме сформовані явища. Щодо першого випуску, головний редактор «Слуху» Максим Сердюк зізнався: адресували його не музичній індустрії, а цілилися в цільову аудиторію. І ніби влучили: з командою «Слуху» після прем’єри зв’язалося Міністерство культури й була зустріч із його очільником Олександром Ткаченком.

Варто наголосити на очевидних для медійників речах. Пан Ткаченко не просто знімався в серії про нове українське кіно, а отже не міг пропустити продукт як такий, аби побачити й оцінити формат. Він досвідчений телевізійник, медіаменеджер. Тож до сфери його менеджерських інтересів має потрапити той український контент, який із різних причин не потрапляє в телевізор. Або, скажемо делікатніше, потрапляє не у зручний для широкої аудиторії час. І, що найцікавіше, про його існування знає і знав раніше він сам. Не відкрили для себе Америку також його попередники на міністерській посаді.

Присвячена фольк-музиці серія розкаже щось нове хіба громадянам, народженим не раніше 2000 року. Автори розширили визначення фольку, не обмежуючись лише традиційним репертуаром традиційного співочого колективу. Погодьтеся, при слові «фольк» одразу уявляється народний хор на кшталт смачно, об’ємно і трагікомічно показаний у документальній стрічці Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Натомість фольк в Україні від середини 1970-х замаскований під класичну естраду, аби уникнути звинувачень в українському буржуазному націоналізмі. Від 1989-го, часу першої «Червоної Рути», він присутній у нашій рок-музиці, модерному театрі, а після зафільмованого Оленою Дем’яненко мюзиклу кінця 1930-х «Гуцулка Ксеня» потрапив і в кіно. Вивівши на великі екрани фольк-кабаре «Dakh Daughters».

Словом, хоч «ВВ», хоч «ONUKA», хоч «Kazka» — все на слуху і, що важливо, не завжди принципово, але завжди — вимушено, форматно україномовне. Отже, навіть лишаючись явищем, усе одно по факту є тими самими «окремими досягненнями». Перша серія «Спалаху» раз по раз наголошує на якості музики, про яку згадують і яка лишається за кадром, бо всього не охопити. Проте в пошуках якісного українці, передусім молоді, вперто шукають навіть не англомовний, не український російськомовний, а питомо російський контент. Утім, із музикою не все так сумно, як із гумором.

Про новий гумор оповідає друга серія «Спалаху». Дуже показово, дуже характерно, дуже символічно, що переважна більшість задіяних експертів, артистів-гумористів, оперують російською. Від першої тепер людини у «Кварталі», його головного артиста Євгена Кошового нічого іншого не чекаєш. Як від Андрія Данилка й Георгія Делієва. Проте «довгоносик» Віктор Андрієнко, який у знаменитому в 1990-х «Шоу довгоносиків» видавав україномовний продукт і часто виступає українською, якою чудово володіє, саме в розмові про українську комедію автоматично переходить на російську.

У випуску прозвучала важлива річ: 1990-ті стали для українського телебачення золотим віком. Телевізійники не купували й не адаптували формати — придумували й робили свої. Так, скетч-шоу не наш винахід. Проте «Шоу довгоносиків» додали в нього питомо українського контексту, додали несподіваної нуарної атмосфери і брали глядачів цим. Можна кепкувати з «малороса Данилка», проте «СВ-шоу» — теж формат власного виробництва, який згадується досі. Але всі задіяні експерти, крім, зрозуміло, Євгена Кошового, нарікають на руйнівну силу російського КВН.

Саме так, бо українського формату КВК (Клуб веселих та кмітливих) не існувало ніколи. Від буквального перекладу абревіатури не поміняється суть: командний гумор, безликі персонажі, купа народу у студії, натужні скетчі. Навіть переформатовані в українські комедійні шоу команди КВН з українською пропискою все одно не могли й не можуть запропонувати шоу, відмінне від російського за лекалами. Альтернативою КВН автори й деякі герої бачать стендап. Рідше — парні дуети, практиковані у другій половині 2000-х Сергієм Притулою та Андрієм Молочним, від початку 2010-х — шоу Сергія Притули «Вар’яти», до речі — єдиними україномовними продуктами телевізійного гумору. Між іншим, Притула до розмови про український гумор залучений чомусь не був…

За цими винятками, переважна більшість стендаперів виступає російською. Тим самим забираючи в українського смішного продукту навіть той шанс, який їй дали на початку нинішнього року. Коли від продюсера «1+1» Олени Єремеєвої прозвучала заява: «Українська мова годиться тільки для комедій». Виявляється, й тут не слава Богу. Отже, україномовного гумору в ютубі ще довго не шукатимуть. А творці тематичної серії «Спалаху» чітко показують: такого контенту справді або нема, або дуже мало. Не спалахнуло.

Тим не менше, «Спалах» вийшов вчасним, доволі інформативним, і має на меті стати своєрідним дороговказом. Ці та нові серії розкажуть про український контент, український культурний та креативний продукт загалом. І, головне, покажуть на ютуб-майданчику продукти вітчизняного виробництва, які за сприятливих обставин в ідеальній країні громадяни різного віку шукали би насамперед. Бо «Спалах» — це про пошук і творення ідентичності. Цілком можливо, чинний Мінкульт візьме його на озброєння.