Журналісти «Української правди» Євген Руденко та Ельдар Сарахман: «Нам постійно в коментарях під нашими репортажами пишуть: “Бл*дь, які тупі журналісти!”»

Постійна аудиторія «Української правди» вже знає: по п’ятницях на сайті, як правило, публікують свіжий репортаж Євгена Руденка та Ельдара Сарахмана з чергового забутого Богом населеного пункту України.

Як неодноразово довів досвід журналістів, які вже три роки роблять репортажі для «УП» в тандемі, навіть у маленькому селі можна знайти цікаву історію, й не одну. «Ми показуємо й розповідаємо історію конкретного місця через людей, котрі там зараз живуть», — пояснює Євген. Ельдар доповнює: вони з колегою почуваються «першовідкривачами маленьких локальних історій» і роблять свої репортажі з думкою про майбутнє. Колись їхні тексти й відеоматеріали стануть хронікою, за якою можна буде вивчати теперішню Україну.

Євген та Ельдар справляють враження протилежностей, що, як відомо, притягуються. Євген — інтроверт, мовчазний меланхолік, Ельдар — невтомний балакун та екстраверт. «Спочатку була якась здорова конкуренція між нами, треба чесно сказати. І лише зараз, на третьому році співпраці, я можу визнати, що між нами є хімія», — зізнається Ельдар. Як і Євген, він — майстер «тупих питань», які насправді допомагають встановити контакт із першим-ліпшим перехожим, що є важливим у справі репортера. «Після нас журналістам нема чого робити», — без зайвої скромності додає Євген.

Ми поговорили з Євгеном Руденком та Ельдаром Сарахманом про їхній спільний досвід створення репортажів і про те, з якими складнощами вони стикаються і на чому тримається їхній творчий союз, про два дні, проведених поруч із Володимиром Зеленським, і про те, чи важлива їм реакція читачів на їхню роботу.

 

— Уже три роки ви активно їздите по Україні й робите репортажі. Як ця робота змінила вас?

Євген Руденко: У меня расширилось ощущение самой Украины. А что касается меня… я становлюсь спокойнее, несмотря на все логистические и эмоциональные сложности поездок.

Честно говоря, мне поездки иногда даются непросто в физическом плане, но без них мне было бы еще хуже. Поездки держат меня в тонусе.

Ельдар Сарахман: Я останні десять років багато їжджу. Завдяки «УП» і в тандемі з Женею — це прекрасні майже три роки (у 2017-му ми менше їздили, ще притирались).

Головна зміна в мені — остаточне затвердження того, що я витканий із цієї землі, з цієї культури, з цієї глини, з цієї крейди, з цих гімняків, із цієї води, з цієї суцільної бідності, яку ми так часто бачимо із Женею у відрядженнях. Ця бідність зараз — як національна ідея, яка об’єднує всіх.

— Як змінилося ваше бачення України?

ЄР: Оно не сильно изменилось. Я всегда любил больше «в поле» работать, никогда не носил розовых очков. Единственное, что я для себя понял, — насколько я мало знал Украину. Из своих 41 года я 25 лет прожил в Донецке, а на Донбассе в целом 32 года. Куда-то выезжал, но в целом я не знал страну. Думаю, если бы люди в Украине лучше знали свою страну и ее историю, не случилось бы ни аннексии Крыма, ни оккупации Донбасса.

ЕС: Україна — країна контрастів. Вона складна, суперечлива в ментальних речах, Схід і Захід, Північ і Південь суттєво відрізняються. Не знаю, який президент нас об’єднає, але в чому, мабуть, єдиний плюс — це те, що Україна, на мій погляд, єдина з європейських країн, яка має дуже суттєву різницю на контрастах між 19, 20 і 21 століттям.

Їдемо по трасі, а за 7-8 кілометрів від неї — хутір. Там, на тому хуторі, ще 19 століття, там живе якась бабуся з котами, козою, курочкою, корів уже немає. У неї грає звичайний «брехунець», вона читає «Сільські вісті» чи «Порадницю». І в той же час хати, які стоять близько до траси, — це вже 20 століття. А ближче до Києва — 21 століття, ґаджети, технології, платіжки онлайн. Так що Україна різна. А наші із Женею поїздки — це подорожі між минулим, сьогоденням і майбутнім.

ЄР: Ну да, это не тревел. Я для себя определяю так: мы показываем и рассказываем историю конкретного места через людей, которые сейчас там живут.

ЕС: Я би сказав, що те, що ми робимо, — це хроніка. Ми фіксуємо певний час і певних людей. Багатьох наших героїв за три роки вже не стало.

ЄР: Мы с Эльдаром почти синхронно задумались над тем, что хорошо было бы создать энциклопедию Украины, в которой был бы каждый населенный пункт. Наверное, всей жизни не хватит, чтобы такое реализовать.

Как показал, скажем, недавний наш репортаж из Нового Майдана (да и не только этот), даже в самом маленьком селе можно найти интересную историю.

— А як у вас виникла іде зробити репортаж саме з Нового Майдану?

ЕС: У пошуках тем дуже допомагають гугл-карти. Я побачив назву Новий Майдан на карті і сказав Жені: треба їхати, було таке інтуїтивне відчуття, що нам туди треба. До того ж це був якраз тиждень річниці Євромайдану. У тій місцевості, взагалі-то, кілька Майданів, але Новий Майдан — на слуху. Ми поїхали туди, не маючи жодних домовленостей, а приїхали — герої самі вийшли нам назустріч.

ЄР: Ну, поначалу я ощущал себя злодеем из вестерна, когда частник высадил нас на въезде в село возле креста. Серое небо, лай собак, угрюмые настороженные лица из-за заборов…

— Скільки часу витрачаєте на один репортаж і що є найскладнішим у роботі в обмежених часових умовах?

ЕС: Можемо за один день зробити два невеличких репортажі.

ЄР: Я не знаю, как это объяснить, но у меня есть примеры, когда я могу «выкрутить» историю, собирая материал, слушая, наблюдая в течение всего 2-3 часов. Я часто беру у героев номера телефонов на случай, если потом мне нужно будет что-то уточнить.

— А що означає у вашому розумінні «викрутити історію»?

ЄР: Это значит выжать максимум из того, что есть. Этому я научился, когда работал в донецком филиале когда-то известного таблоида «Блик». Там была своя специфика. Например, ты с утра пораньше выезжаешь куда-то в область, а к 16:00 тебе уже надо сдать текст. Тексты там были не очень большие, таблоид — это больше про фотографии, но вот там я научился быть наблюдательным, понимать наперед, что стоит взять в текст, выжимать максимум.

Конечно, в любой нашей поездке у меня возникает чувство, что стоило бы остаться на дольше, пожить вместе с героями, пережить с ними что-то значимое, но, к сожалению, такой возможности у нас нет.

ЕС: З відео ще складніше, коли обмаль часу. Текст потім можна покрутити, а на відео ж пряма мова! Так, інколи треба час, щоб герой розкрився. А інколи якийсь герой вистрілює відразу. Герой текстовий та герой на відео — це різні герої. І дуже буває часом неприємно, коли Женя, я бачу, спілкується, набирає фактури, а по відео нічого не відбувається.

Можливо, кайф у тому, що ми — першовідкривачі маленьких локальних історій. Мені 36, Жені — 41, але ми з ним під час поїздок як діти.

ЄР: Ну, я в основном как угрюмый меланхолик…

ЕС: Так, менш емоційний. Так чи інакше ти пропускаєш через себе всі історії, які дізнаєшся, й річ навіть не в тому, що в тебе з’являється якийсь смуток, а в тому, що ти усвідомлюєш: яка історія! Який об’єм! Яке переплетіння доль! І звичайно, що без трагічної нотки, без трагічного кадру, епізоду історія не буде повною.

ЄР: Так сложилось, что я с детства больше любил писать, чем говорить. Чтобы преодолеть этот комплекс, я помню, после университета лет пять промучился на радио, работал в службе информации, делал новости. Мои родители — журналисты по образованию, и я со школы противился этой предначертанности в своей жизни — идти в журналистику. Я учился на филфаке…

ЕС: Пишемо ми репортаж годину, другу, раптом бачу — Женя відключився, відійшов убік і щось собі там міркує…

ЄР: Больше говорит с людьми Ельдар, конечно.

ЕС: Але не тому, що я так цього хочу. Я теж втомлююся. А люди бачать: приїхали київські журналісти, треба ж поговорити. Коли Женя відключається, залишаюсь я, з вихованості підтримую деколи розмову, навіть якщо людина несе відверту маячню. Наприклад, уявіть собі, людина працює інженером у великій популярній компанії, але ця ж людина розказує, що космонавти літають у космосі у скафандрах через те, що там скрізь вода. Оці контрасти, коли в Україні межують по сусідству цілі століття, — це те, що страшенно збагачує в поїздках.

— Розкажіть більше про свій творчий тандем. На чому він тримається?

ЕС: Мені завжди було легко працювати із Женею. Але була якась здорова конкуренція між нами, треба чесно сказати. І лише зараз, на третьому році співпраці, я можу визнати, що між нами є хімія. Ми нерідко дивимось на одне й те саме, але бачимо різне, й ці контрасти допомагають створювати цікаві історії.

Свою справу робить і те, що ми вже зрілі люди. Якби ми були молодші або була би суттєва різниця у віці, ми б, напевно, розлетілися б дуже швидко.

Ми зараз дійшли вже до того, що на інтуїтивному рівні відчуваємо один одного і розуміємо без слів. Я радий нашому тандему. Скільки ще ми протягнемо — це вже інша справа.

ЄР: Меня привлекло в нем это его сумасшествие, умение восхищаться такими вещами, на которые я бы внимания не обратил при всей своей наблюдательности.

— Є така думка, що жанру репортажу дуже важко навчитися, що він один із тих, які опановують на практиці. Що ви думаєте з цього приводу?

ЄР: Ну, прямо какого-то гуру, конкретного человека, который учил меня репортажному мастерству, нет. Но моя работа в ежедневном таблоиде «Блик», где я проработал меньше года, дала 70 % того, что я умею. Именно там я научился задавать людям тупые вопросы, не бояться выглядеть глупым, с точки зрения серьезных журналистов…

ЕС: Нам постійно в коментарях під нашими репортажами пишуть: «Бл*дь, які тупі журналісти!». А ми розуміємо, що дуже добре, що такі коментарі є: значить, ми все робимо правильно. Бо нам треба ставити максимально тупі питання для того, щоб була хоч якась відповідь.

ЄР: Я научился не обращать внимания, когда тебя на три буквы посылают во время работы.

По сути, работа в газете «Блик» напоминала работу в онлайн-издании: каждый день нужно было что-то выдавать. Что касается обучения репортажу — только практика. Надо сразу окунуться в эту полевую работу, некомфортную.

ЕС: Де я тільки не працював — у піцерії, на будівництві. Я потрапив в «Газету по-українськи» в комерційний відділ у 2008 році. Набирав некрологи і привітання від передплатників. За 9 років у «Газеті по-українськи» я створив кілька відділів, займався й передплатою, й документообігом. Тоді ж купив камеру й почав із нею бігати по подіях. Спочатку робив текстові матеріали, з часом помітив, що фото- й відеоконтент сприяють зростанню статистики.

Загалом я займаюся відео лише шість років, але завжди мріяв про це, тому що відео — це комбінація тексту, мистецтва, поетики, драматургії.

— Ти робиш своє відео, як вважаєш за потрібне, чи притримуєшся певних правил використання відео у медійному контенті?

ЕС: Ніяких канонів! Більше того, я знімав взагалі на автоматичних налаштуваннях камери. Зараз можу просидіти два дні лише над інтершумами й музикою до свого матеріалу.

ЄР: Сумасшедший! (Усміхається.)

ЕС: Я думаю, ще великий плюс — що ми з Женею встигли попрацювати як у друкованих виданнях, так і в онлайн-медіа. Зараз Женя теж фотографує, він мене підстраховує. Композиція, відчуття кадру в нього є.

— Про що був ваш перший спільний репортаж?

ЕС: Репортаж із села Москалі. Класна тема була і класний вийшов матеріал.

ЄР: Понятно, что мы зацепились за название села. Поехали просто наобум. Сейчас мы так стараемся не ездить, стараемся, чтобы были хоть какие-то зацепки, договоренности, контакты. Там мы познакомились с офигенным дядькой, который выкупил несколько старых хат, сделал импровизированный музей с интересными артефактами, которые он собирает по всей Черниговщине.

ЕС: Ми заходимо в село. Сфотографувалися біля дорожнього вказівника й бачимо: якийсь дядька пасе кіз. Я зразу до кіз, бо я люблю взагалі тварин, люблю їх помацати. Цей іпохондрик (киває в бік Євгена. — Ред.) дивиться збоку. А історія вже закрутилася. А ще в цей же момент привезли «магазин». Звичайна вантажівка, старі терези зі стрілочками, усе село зібралося. Приїзд журналістів зі столиці — для них це подія… Що ми тільки не їли, з ким ми тільки не обіймалися, що нам тільки не наливали під час поїздок!

ЄР: И от чего мы только не отказывались.

ЕС: Але в цьому теж свій кайф — відчути все власними руками.

— Розкажіть, що було найскладніше в роботі над вашим свіжим репортажем із Камінного Села.

ЕС: Ми змерзли так, що яйця жолудями поставали. Насправді це був швидкий матеріал. Давайте згадаємо краще наш матеріал із Гуляйполя. Ми хотіли показати через місцевих мешканців що таке Гуляйполе, є там щось махновське чи немає. Довелося живого коня шукати два дні, уявляєш?

ЄР: Несмотря на то, что мы готовились к этой командировке, 90 % героев, которые появляются в тексте про Гуляйполе, — это случайные встречи. Причем мы замечаем, что нам частенько везет, нам встречаются люди со своими историями, и все так гармонично переплетается. Мы были в Гуляйполе два дня, и для меня в этом году это одно из самых сильных впечатлений.

В основном нам помогает, когда мы сообщаем, что мы — журналисты из Киева. Сразу кто-то кому-то начинает звонить, так завязывается история. Я постоянно повторяю, что мы — из «Украинской правды», того самого издания, которое в 2000 году основал Георгий Гонгадзе.

ЕС: За ці три роки сформувалась певна спільнота героїв наших публікацій, вони стежать за нашими матеріалами у соцмережах. І ще такий нюанс. Наші герої часто казали нам, що їм приємно за нами спостерігати, тому що видно, що ми любимо те, що робимо.

ЄР: Для меня, как и, думаю, для Эльдара, самое сложное начинается, когда возвращаешься из командировки. Нужно обязательно расшифровать всю собранную информацию. Я это делаю сам, внимательно переслушиваю все записи, чтобы вспомнить интонации героя и другие подробности. Кто-то может это считать нерациональным и диким, но я все пишу на диктофон. А как еще можно зафиксировать непринужденный разговор? Когда расшифровка готова, я «рисую» из этого текст.

ЕС: Я теж ніколи не відкладаю роботу з матеріалом, який назбирав у поїздці. Четверта ранку, а я все зливаю, сортую, підписую. Передивляюся — все, історія вийшла. Списуємося із Женею — катарсис, бо розумієш, що привіз історію звідти, куди більшість людей ніколи не потрапить. Ти розумієш, що зафіксував певний момент, а через 10‒20 років він стане хронікою.

ЄР: Вот так обычно и происходит на репортажах, как сейчас. Говорит в основном Эльдар. Причем необязательно на те темы, которые нас интересуют.

ЕС: Причому нічого незрозуміло, але за інтонацією можна здогадатися, що з нами можна поговорити, що ми нормальні люди і нам можна довіряти. Що нам подобається їхня історія, нехай і найбанальніша. Ми їздимо з політиками також, але нам із політиками не так цікаво, як із простими людьми.

‒ Вам із Зеленським було не цікаво? (Євген Руденко, Роман Кравець та Ельдар Сарахман провели із Володимиром Зеленським два дні й написали про це репортаж. — Ред.)

ЄР: Нет, было интересно. С точки зрения того, что это объект для наблюдения.

ЕС: Женя із Зеленським вперше працював, а я його до цієї поїздки вже трохи писав. Він був відкритий. Із матеріалу перед публікацією нічого не викинули, хоч були питання, які могли не сподобатися президенту. Ми питали те, що нам було цікаво, — від смаків в алкоголі до музики.

ЄР: Ну, многие потом критиковали нас за то, что мы спрашивали. Причем, когда человек не работает в СМИ, я еще могу понять эту критику, но когда что-то язвительное пишут коллеги, я не понимаю. Ведь понятно же, что, находясь в репортажных условиях, много передвигаясь со своим героем, вы можете задать какие-то сложные политические вопросы, но вряд ли получите на них действительно содержательные ответы.

ЕС: Давай будемо до кінця чесними. Складні питання політичні журналісти ставлять політикам для того, щоби похайпувати. І щоб усі сказали: дивіться, який журналіст, він поставив таке класне питання! Нам же цікаво було розкрити Зеленського як людину. І він відкрився нам. Він, можливо, навіть такий наївно-дурний, на відміну від Петра Олексійовича, який, попри історичні рішення, що він прийняв протягом своєї каденції, є дуже хитрою людиною.

Яскравий приклад із Трускавця. Ми відпрацювали весь Трускавець із Женею. Саме тоді, коли «слуги» вчилися. Приїхав на один день Зеленський. І він їде, купа журналістів, купа президентських помічників, і тут я зі стедікамом виходжу й думаю: що ж спитати? І я спитав: «Як давно бачилися з батьками?». І це питання прозвучало, хоч всі решта журналістів питала про Андрія Богдана, про те, чого навчилися майбутні депутати.

ЄР: Короче говоря, всегда найдутся люди, которые скажут, что политику были заданы не те вопросы. Думаю, у журналистов, которые занимаются политикой, есть возможность задавать свои сложные вопросы.

ЕС: Взагалі немає неетичних питань, важливо просто делікатно поставити питання, що можуть бути чутливими.

‒ Що у вашій репортерській справі більш помічне — нахабство чи делікатність?

ЕС: Я думаю, ми — делікатні нахаби. Коли Женя витягує трешачок про скафандр у космосі, в якому вода, то робить це доволі делікатно.

ЄР: Я даю людям высказаться. Я могу писать полчаса ерунды в общении с героем, задав пару-тройку наводящих вопросов, и в этой записи, я точно знаю, будут несколько ярких цитат, которые я использую в тексте… Приходилось ли мне быть наглым для дела? Точно могу сказать, что я был наглым, когда работал в «Блике». Я был молодой и неопытный.

‒ Вміння зав’язувати розмову із першим зустрічним — це талант чи навичка?

ЕС: Я скажу. А ти підготуйся, Женю. Воно або є, або… Може, я скажу жорстоко, але в журналістику не приходять за спеціальністю. В журналістику приходять із різних сфер, із різним досвідом. Стати хорошим журналістом у 20 років — це дуже велика рідкість. Більша ймовірність, коли тобі за тридцять, коли в тебе є досвід і коли ти можеш підійти до кого завгодно на вулиці й почати з ним говорити. Я не вірю в силу тренінгів, всіх цих прокачок. Ти просто йдеш і робиш. І тобі цікаво. Головне — любити історію. От Женя любить.

ЄР: Когда я был молодым журналистом, я страшно не любил делать соцопрос. В ежедневной газете каждый из авторов по очереди идет с фотографом на улицу и задает прохожим тупые вопросы. Идешь и спрашиваешь всякую чушь, типа актуальную. Но это научило меня разговаривать с кем угодно.

ЕС: Але це не навичка, це просто має бути в тебе всередині. Я можу говорити з ким завгодно, хоч із собакою. До речі, ми робили репортаж, де головним героєм був собака, нам просто хотілося за ним спостерігати. І я з ним говорив. Куди б ми не приїхали, до мене відразу тягнуться собаки. І так само з людьми — в тебе має бути до них щирий інтерес.

ЄР: В нашем случае, слава Богу, абсолютное большинство тем — это наша инициатива. Нам никто не говорит: «А ну-ка, ребятки, собирайтесь и едьте вот туда и привезите нам то и то».

ЕС: Ми, мабуть, в цьому плані найщасливіші журналісти України.

ЄР: Был случай, когда мы сделали репортаж из ночного троллейбуса. Это был один из самых необычных репортажей. Мы выехали из депо в Голосеевском районе, доехали до ж/д вокзала и потом колесили до рассвета между Троещиной и вокзалом. Эту тему, кстати, предложила Алена Притула.

ЕС: Там у нас герой — водій тролейбуса, зі своїм світоглядом, але дуже відкритий. Ми вранці поїхали по домах, і моя тодішня дівчина сказала мені, що від мене так тхне, наче я всю ніч у якийсь ригайлівці сидів. А воно й не дивно, один із пасажирів тої ночі обригав тролейбус. Але мені для того, щоби красиво зняти цей тролейбус на мосту Патона, дві ночі поспіль довелося брати коптер, виїжджати до мосту й ловити його там. І все це заради трьох секунд.

‒ Часто доводиться докладати великих зусиль заради, здавалося б, дрібниці?

ЕС: Буває. Інколи витрачаю свої кошти на те, щоби придбати авторизовану композицію, якщо вона справді лягає на мій матеріал. Буває, що звертаюся до іноземних гуртів або продакшенів із проханням дозволити мені використати їхню музику. Пам’ятаю, коли ми робили репортаж про Дрогобицьку солеварню, я дуже хотів використати на монтажі одну конкретну композицію. Довелося писати авторам, пояснювати, навіщо мені цей трек. Такі вчинки дозволяють знову ж таки все відчути, помацати.

‒ Чи доводилося вам під час відряджень потрапляти в небезпечні обставини?

ЕС: Був випадок, який міг стати найтрагічнішим в історії наших поїздок. Це коли ми поїхали в село Підвиноградів Закарпатської області до ромів. Домовлялися з одним бароном, приїхали, почали знімати. Підняли коптер, бачимо — на нас біжить якийсь натовп, ми не зрозуміли, хто це. Вони заблокували нашу машину й ледь не побили її. Виявилося, це був інший барон, якого обурило, що ми з ним не домовилися. Текст цього репортажу набрав майже 85 тисяч переглядів, а відео — майже 2,5 мільйона переглядів.

Взагалі ніколи не вгадаєш, яке відео чи текст підуть, а які — не дуже. Я прийшов в «УП» в 2017 році і став займатися відео. Зараз маємо 144 тисячі підписників на ютубі, є в нас монетизація, репортажка — у списках найпопулярніших відео.

ЄР: По опыту я понимаю, что чаще всего срабатывает тема о каком-то закрытом сообществе, или о каком-то совсем неизвестном месте, или о месте, куда вряд ли попадут нежурналисты. Например, мы сделали большой материал о том, кто такие украинские мормоны. Этот текст набрал больше 100 тысяч заходов.

ЕС: Мабуть, половина наших тем зроблена нами тому, що насамперед нам це цікаво. І воно не набере багато переглядів. Ми могли б не робити текст про Камінне Село, який набере скромні 20‒30 тисяч переглядів. Ми могли би щось робити про бурштин, поставити гарячий заголовок. Але нам цікава якась така маленька локальна історія, з неї, може, щось розкрутиться нашими колегами, що буде дуже приємно. Так сталося, наприклад, із героєм нашого репортажу про те, як ловлять морського бичка. Я знаю, що після нас до нього приїжджали інші журналісти.

ЄР: Мы, правда, шутя иногда говорим друг другу, что после нас журналистам делать нечего. Нет, понятно, что любую историю можно подать по-разному, но приятно, когда ты — первопроходец.

ЕС: Я здивувався, що в Новому Майдані ніколи не було журналістів. Написав напряму на Суспільне, мовляв, поїдьте туди, це ваша тема, там люди чекають.

ЄР: Еще мне написала пара журналистов из Америки. У них украинские корни и они хотели помочь семье с детьми, о которой мы написали в нашем репортаже из Нового Майдана.

— Чи важлива вам реакція читачів на вашу роботу?

ЕС: Ми читаємо всі коменти, всі перепости. Ось зараз бачу негативні коменти під відео з Камінного Села. Мовляв, навіщо робити цю 35-хвилинну жвачку замість короткого кількахвилинного сюжету? Я критику спокійно сприймаю. Чудово, коли критика є конструктивною. Немає нічого гіршого за досконалість. Досконалість вбиває — це і в професійному житті, і в особистому. Тільки наступає досконалість — ти труп.

ЄР: Большие тексты все-таки читают, как и большие видеорепортажи смотрят. В принципе, то, что мы делаем, мы делаем вопреки. Уперлись, как какие-то динозавры.

ЕС: Жодні правила, жадні канони. Ми експериментуємо. Мені треба бачити, що мій матеріал тягне на довге відео. І якщо це так, навіть якщо під відео будуть сотні коментарів про те, що краще була б коротка версія, я все одно залишуся при своїй думці. Я ж дивлюся вперед і думаю про те, що з часом наша робота стане цінною хронікою.

Між іншим, найдовше моє відео для наших репортажів — у матеріалі про музей ракетних військ та колишній ядерний потенціал України — триває майже годину і набрало понад 6,5 мільйонів переглядів.

‒ Вважається, що репортажистика — це дорого для редакції. Наскільки дорогою для редакції «УП» є ваша робота?

ЕС: Це дорого, хоч я знімаю на власну техніку, але зараз редакція купила новий коптер.

«Не надо меня переубеждать, я верю, едьте!» — каже нам керівництво, коли ми збираємось у чергове відрядження.

ЄР: У нас все хорошо сложилось. Алена Притула, Сева Мусаева, Женя Будерацкий почувствовали в нас потенциал. Думаю, монетизация роликов, которые снимает Эльдар, уже давно покрывает наши расходы на поездки.

ЕС: Ми їмо де попало, в шикарних готелях не живемо, їздимо, зокрема, і в плацкартах. Але, знаєте, було б дивно не мати репортажів на одному з найголовніших суспільно-політичних інформаційних ресурсів. Нам спочатку було складно, бо ніхто не хотів дивитися відео на «УП». Це зараз, коли вже є ролики, що мають мільйонні перегляди, нам простіше, бо тепер вже є аудиторія, яка полюбила наші репортажі на «УП».

ЄР: Очень тяжело конкурировать с текстами на политическую тематику. Но я думаю, любое уважаемое издание должно выходить за рамки офиса, за рамки столицы, говорить аудитории: мы видим страну и хотим вам ее показывать.

— Підтримуєте зв’язок із героями своїх репортажів?

ЕС: Постійно. Вони додаються до нас у друзі на фейсбуці, коментують наші матеріали.

Нам не потрібні довідники з журналістських стандартів, ми самі відчуваємо тонкі етичні моменти і часто не даємо те, що інші видання б дали.

ЄР: За три года ни разу было, чтобы кто-то из героев на нас обиделся, ругал за то, как мы его или ее показали. А вообще, я думаю, что часто наши коллеги прикрывают журналистскими стандартами свою зашоренность. Журналист не спросит у человека что-то неприятное для себя или не поставит мнение человека, чье мировоззрение не совпадает с его. И такой журналист может объяснять свое поведение стандартами, мол, у нас идет война, почему я вообще должен вставлять в свой текст человека, который, как оказалось, сепар по своим взглядам. Это глупо. И часто журналисты путают активизм с журналистикой. Есть очень много активистов в журналистике, у которых определенная картина мира, они оценивают все слишком прямолинейно. А мир намного круче и объемнее.

Фото — Максим Поліщук