Топ-10 документальних фільмів року: від війни в Україні до таємниць соцмереж

Світ 2020 року оповитий смутком від світової пандемії коронавірусної хвороби COVID-19, від чисельних смертей і ще більш чисельних драм. Але завдання документалістики – залишатися нейтральною, аби показати не тільки зовнішні процеси, а й внутрішні емоції людей у таких ситуаціях, разом із самим фактом ловити рефлексію на нього, в той самий час вимагаючи рефлексію і від глядача. Втім, фільми, що складають пул «найкращих» цього року, в більшості своїй були відзняті раніше, минулими роками. Про них і поговоримо.

Надзвичайно, що рік відкрив сильний – і, що особливо важливо і приємно, помічений світом - український фільм Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин». Представлений на американському фестивалі незалежного кіно «Санденс», він отримав приз за видатну режисуру, з поясненням від журі як «інноваційна». У чому була інновація? Певно, в тому, що документалістика «Землі...» настільки кінематографічна, що поєднує в собі кіно-час з кіно-образом, говорячи мовою філософа Жиля Дельоза. Історія сім’ї з Донбасу під час російсько-української війни знята не одним шматком суцільного життя, а фрагментарно, де ледь не кожен фрагмент-кадр – як картина, продумана з точки зору розташування в ньому предметів, персонажів і ракурсу, з якого малює художник. Тут деталі можна назвати вдало підміченими, локації – вау-ефектними, а самі кадри – красивими. Звісно, ця краса (як мінімум, ці «декорації») – споріднена з естетикою потворного, й нагадує та натякає на кошмар Ієроніма Босха. Але момент зачарування «кошмаром» все одно присутній, як він присутній під час виверження вулкану, підриву старого будинку чи атомного вибуху. Не даремно одна з героїнь фільму, донька хазяйки в домі, де знімала Ірина Цілик, є фотографом, і фотографує вона в зруйнованих супермаркетах, на фоні стін з десятками дірок від куль...

Можна було б так само «красивим» назвати й естонсько-литовський фільм Ксенії Охапкіної «Безсмертний» (формально він 2019 року, однак в Україні його показали 2020-го під час фестивалю Docudays.UA). Без сумніву, один з найкращих документальних фільмів, бо тут так само важливий не тільки показ самого факту, а форма показу. Справа не тільки в тому, що у віддаленому від цивілізації містечку поблизу Мурманська зомбують дітей у школах, розповідаючи про велич колишнього Радянського Союзу і теперішньої Росії. А в тому, де мешкають люди. Посеред якої краси. Хоч і доволі ворожої для людини. Але контраст – це засіб режисерки продемонструвати невідповідність людини і природи, тобто згубність існування людей, не просто байдужих до естетичного, а ворожо налаштованих до світу. Контрастом тут є й визначення фільму – «прекрасний», але парадоксально – іншим словом його буде називати неправильно, окрім вживання оксюморону, поєднуючи прямо протилежні значення.

Під час того самого Docudays.UA показали й венесуельську «Причину» (The Cause) Андреса Фіґередо, де місце важить для фільму винятково як породження історії. Ручна камера, швидке пересування оператора, споглядальність – це те, що визначає форму стрічки про в’язницю, де тисячі людей живуть, а не сидять. І режисерові розходилося не в кінематографічному показі цього життя, а в самому існуванні, у фактах існування, в його таємницях, видлубаних з-під нігтів героїв. І тільки час був потрібний, щоб назбирати ці факти. І довіра від в’язнів, аби залишитися живим. Занурення з головою в цей кримінальний світ, світ фактично й метафорично потойбічний – це подвиг людини і, за результатом, геній режисера. Як таке вдається? Між крапельок і з волі Божої.

«Занурення» – власне, це головне в документалістиці. Не випитувати, як журналіст-інтерв’юєр, а стати «своїм», паралельно, все ж, залишаючись журналістом, збирати інформацію і робити інтерв’ю. Як це зробили Ребекка Чайклін та Ерік Гуд у своєму документальному серіалі-розслідуванні «Король тигрів» (Tiger King: Murder, Mayhem, and Madness). Показані в березні стримінгом Netflix вісім серій по 40 хвилин перетворили серіал на мега-хіт із 64-ма мільйонами переглядів, таким чином роблячи «Короля тигрів» найбільш переглянутою документалкою 2020 року. Цілком виправдано, якщо зважити на використання творцями всіх можливих засобів кіно, які тільки є в природі. Але й попурі вийшло не кашею. Це максимально якісний продукт, де цікава історія підсилюється «смаженими» фактами і скандальністю, де до драми додається трохи комедії і багато криміналу, і це все зроблено як трилер. І він – не придуманий! Звісно, легше назвати «вдачею» знайти такого персонажа, як Джо Екзотік, заможного й популярного любителя тварин, гомосексуала і вбивцю. Але розкрутити людину на багатоденні розмови і спілкування на камеру, зібрати до купи пазли його біографії, його жертви і, загалом, ринку продажу тварин, та й ще мати розвиток історії протягом фільмування всього серіалу – це більше ніж вдача, це щастя документаліста.

З приводу щастя суголосним йому, але глибоко позитивним є інший документальний серіал, британський 11-серійний «Довгий шлях нагору» (Long Way Up), показаний з вересня по листопад відеосервісом Apple TV+. Це просто радість дороги, у яку вирушили шотландський актор Юен Макгрегор та його друг-байкер Чарлі Бурман. Вони проїхали 13 тисяч миль з нижньої точки Південної Америки й до Лос-Анджелеса крізь 13 країн. Звісно, перша реакція глядача стосується краси природи, представленої в кадрі на кшталт National Geographic, і це невід’ємна й центральна заслуга серіалу – просто надати різноманіття захопливих видів. Але другий пласт «Довгого шляху нагору» – це історії, в які потрапляють герої. І це не кіно, а життя. Часом історії були напружені, як закінчення електроенергії в їхніх електробайках десь посеред пустелі в Болівії. А часом і небезпечні, як можливість викрадення зірок, Макгрегора і Бурмана, в Мексиці, де викрадення людей – нормальний бізнес. Власне, ось ці історії, а ще більше – їх щасливе закінчення, викладені під фінал цього важкого й малощасливого року, творять третій шар серіалу, через що «Довгий шлях нагору» багато хто міг би назвати найкращим. І на цьому можна було б поставити крапку.

Та 2020 рік, розуміючи його проблемність, дав і багато інформації для роздумів. Документалістика – частина цієї інформації, без якої світ був би не повним, а людське життя – не таким кольоровим. Хоч і кольори бувають занадто інтенсивними і сліпучими, як засліплює український фільм «War Note» Романа Любого. Це кольори російсько-української війни, і вона триває на Донбасі та на Сході вже сьомий рік. Але кольори не всі похмурі: режисер зібрав сотні шматочків цієї війни, зняті нашими воїнами на телефони в окопах і бліндажах, у танках і посеред дороги, під веселкою і в лісі. Різноманітність, емоційність та експресивність тут вітається, додаючись до головного – до унікальності підходу. Зробити «фільм» з багатьох шматочків, відзнятих іншими, що назвати «власним фільмом режисера Романа Любого» невідомо як, але назвати видатним твором – можна прямо.

Ще одним, уже третім українським у десятці найкращої документалістики року, є «Вторгнення до Байконуру» Ангела Ангелова, прем’єрно представлений у конкурсі фестивалю Kharkiv MeetDocs у жовтні. Комусь він може виглядати закоротким, попри справді довгу мандрівку двох людей з України до Казахстану, і далі – через пустелю до космодрому. Зрештою він має чітку й завершену історію, оригінальності й «адреналінності» якій не бракує – пролізти на закриту, військового типу територію, і зазняти без цензури, в необмеженій кількості і деталях давно поховані два шатли останньої космічної програми Радянського Союзу. Цікаве і сміливе, а крім того добре зняте, «Вторгнення...», можливо, є першим вітчизняним фільмом у цьому жанрі, що грає на рівних з кіно, створеним за стандартами каналу Discovery.

Одиницям удається уникнути творити «за стандартами», нехай вони і є стандартами якості. Одинцям удається створити щось нове, яке навіть важко зрозуміти – як воно створене, настільки документалістика схожа на ігрове кіно. Аргентинська стрічка «Ще раз знову» (De nuevo otra vez) – з таких (її фестивальна прем’єра була в Роттердамі в січні 2019 року, але в масовий доступ фільм потрапив у липні 2020-го). Актриса Роміна Паула вирішила дебютувати в режисурі, зробивши фільм про себе і свою родину. Вирушаючи із сином до своєї матері, щоб розібратися в собі і з проблемами в родині, вона оповідає й показує, з чого почалося життя діда-німця, який у 20-х роках минулого століття переїхав до Аргентини. Тепер вона вчить німецької мови, і минуле є постійно поруч з нею, а не тільки в генах та крові. Дві сюжетні лінії тут зв’язуються в один вузол життя, яке супроводжуються влучними і часом сумними філософськими спостереженнями. Наприклад, повертаючись у своїх спогадах у минуле, вона зазначає, що «ймовірно одній лише молодості притаманна меланхолія, розкіш, яку собі дозволяють власники всього життя попереду». А коли вона вже виросла, сама стала матір’ю і стикається з проблемами відповідальності не тільки за саму себе, режисерка помічає, що «страх і бажання можуть бути однією й тією самою річчю, до якої ми прагнемо всіма нашими силами». Розкішне й дивовижне кіно, відверте, як власний щоденник, і розумне, як книжка мудреця. Врешті, мудра жінка – це сталий вираз, чи не так?

Зовсім інший вектор спрямування у «Соціальної дилеми» (The Social Dilemma) Джеффа Орловського на Netflix – не про «моє внутрішнє», а про «наше зовнішнє». Це суміш скандальності та пророцтва, де інформація про структуру, поширення та вплив на свідомість мас соціальних мереж, рахуючи Facebook, Twitter, Instagram, Snapchat та інших, неодмінно шокує. Але крім цього – просто розкриває карти перед часто-густо неофітами інтернет-простору, для яких скролінг чи переписка в чатах – це лише скролінг і переписка. Потрапити до списку «не просто фільмів» американській «Соціальній дилемі» допомогли два аспекти. Орловський запросив до слова справді лідерів думок з безпосереднім стосунком до названих соцмереж, умовив їх розкрити таємниці, які до цього були справжніми таємницями. А у фіналі, коли налякав ними глядачів до відчуття початку вже від завтра апокаліпсису, зробив фінт вухами й дав інші слова експертів – мовляв, це все наші здогадки, наші думки, наші слова, і, можливо, все не так уже й погано, як нам здавалося або вам здалося. Браво!

Й от, прокручуючи всі ці фільми та серіали з різних куточків світу, задаєшся питанням – що ж визначає фільм «найкращим»? Хто має право називатися таким гучним словом? Адже є так багато визначних творів. Очевидно, кожний має свій погляд, але тут і зараз найкращим варто назвати норвезького «Художника і злодія» (The Painter and the Thief) Бенджаміна Рі. Життя прекрасне, коли є такі фільми. Такі фільми роблять життя кращим, можливо, вони роблять кращим і глядача. Принаймні, окремих. Як зробили один одного кращими герої стрічки – Барбара Кусілкова і Карл Бертіл-Нордленд, чия дружба починається з того, що він, розтатуйований наркоман, викрадає з галереї її, чеської художниці, картини. У тумані «приходу» він губить картини й на суді так і каже. Натомість вона просить його прийти до неї в студію, щоб вона його намалювала. Як розів’ється ця фантастична історія ні передбачити не можливо, ні передати нереально, настільки чуйними, тонкими й тендітними стають стосунки цих двох, а їхні шляхи – хитромудрими. Втім, один момент налаштовує на тектонічні зрушення в сюжеті фільму і в душі самого глядача, коли художниця показує «торчку» те, як вона його намалювала: він бачить картину, шокований каже експресивне fuck me, а потім починає плакати... Таке не фільмується випадково і не минається надаремно, бо, як відомо – всі випадковості не випадкові, а все, що трапляється – для чогось. «Художник і злодій» теж не випадково потрапив на «Санденс», щоб пройти фестивалями світу і вийти в онлайн-кінотеатрах у грудні місяці... Кумедно, що такий глибокий фільм може залишитися в пам’яті, скажімо, такою фразою героя: «Нехай я наркоман, але нащо ж виглядати як наркоман». І добре.