Українського глядача вирізняє нетерплячість

На цьогорічній церемонії нагородження Всеукраїнського фестивалю-премії "ГРА" лауреатами стали дві вистави Київського театру на Лівому березі. "Альбатроси" визнана однією з найкращих драматичних постановок, а "Сімейний альбом/Album di Famiglia" отримав премію у номінації "За найкращу експериментально пошукову виставу". Директор-художній керівник театру Стас Жирков розповів про лауреатів, українського глядача та заплановані прем'єри сезону.У виставі "Альбатроси"грають найстарші актори театру. Чому вирішили попрацювати з темою життя людей похилого віку?- Білоруський режисер Дмитро Богуславський поставив у Мінську виставу за п'єсою "З життя корисних копалин" Фредеріка Строппеля. Сказав, що це скетчі, історії про життя та смерть, розповідають про людей літнього віку. Скинув мені, я прочитав і зрозумів, що це дуже класні тексти. В нас мало такої літератури з чорним гумором, про смерть чи в передчутті смерті. Це тема табу для нашого театру і мистецтва. Мало про це говоримо. До цього в театрі поставили виставу "Клас" з наймолодшими акторами нашого театру. І логічно було зробити спектакль з найстаршим "золотим" поколінням, тими хто працює 20 і більше років в театрі. Вони теж прочитали текст, і одразу сказали: давайте працювати. Ця перемога для мене надважлива, бо вона не тільки моя, а й старшого покоління. Зараз мало вистав робиться для нього в українському театрі. Середній вік акторів у спектаклі - 70 років. Вони у ній виступають майстрами, які можуть виробляти багато чого на сцені, постановка непроста і фізично, і морально. Жартуємо, що це вистава про життя, смерть, любов. І космос, бо в одній з новел говоримо про позаземні цивілізації. Якщо ширше, космос є символом вічності. Спектакль дуже життєствердний. Це п'ять окремих історій, які пов'язані ставленням до життя.Ще одним лауреатом є вистава "Сімейний портрет". В ній йдеться про українську родину початку 1990-х років - бабусю, її сина з дружиною та онука, які мешкають в одній квартирі. Чому для роботи над цією виставою ви запросили італійського режисера?- Маттео Спіацці спеціалізується на комедії дель арте. Коли вистави створюються методом імпровізації, а актори вдягнуті в маски. Він постійно подорожує Європою, його запрошують на постановки та майстер-класи до Словенії, Словаччини, Чехії, Австрії. Вирішили, що комедія дель арте це буде цікаво й акторам, і глядачам і експертам. Більшість вистав він вигадує під час створення, коли вся команда фантазує на якісь теми. У нас була ідея, щоб Маттео зробив історію про українську родину. Основні аспекти життя в італійській та українській сім'ях збігаються - у них теж прихований матріархат, повага до старшого покоління, або дискурс на цю тему. Люди живуть разом великими родинами, бо житло дороге. Не дивлячись на сімейні конфлікти, постановка дуже світла. Крім того, у цій виставі ми показуємо Україну 1990-х.Які особливості цього часу в нашій країні?- Про ті часи у нас не часто говорять в театрі. Часто плутають з 1990-ми в Росії. На мій погляд, вони відрізняються. У нас була своя музика, реклама, герої, як Альф, перекладений українською. Маттео вдалося втілити ці архетипічні моменти. Цією виставою ми хотіли поговорити про наші реалії, родинне життя, яке насправді не дуже змінилися з 1990-х.Всі актори у постановці вдягнуті у маски. Чи важко в них грати?- Спеціально вчилися, бо в масці майже нічого не бачиш, по-іншому рухаєшся. Режисер приїжджав на два тижні, відібрав виконавців, проводив для них майстер-клас. Зовсім інша система. Це як співака змусити танцювати, а баскетболіста - грати у футбол.
Для глядачів ці маски дарують відчуття первинної магії театру. Як у ляльковому чи театрі тіней. Ти не можеш зрозуміти, як це зроблено. Один зі складів вистави - чоловічий, актори грають жінок і бабусю. Коли вони знімають маски, глядачі у захваті.Ви ставите вистави не лише в Україні, а й за кордоном. Чим відрізняються наші глядачі?- Українського глядача вирізняє нетерплячість - він хоче швидкого занурення, емоційності від вистав. Коли ми намагаємося інтелектуально, серйозно поговорити з публікою, це заважає, глядачі починають соватися на стільцях, кашляти. Хочуть швидко зрозуміти, що відбувається. А інколи театр як гарне вино, розуміння приходить згодом. Тому ми робимо передмови, обговорення вистав, лекції, щоб підготувати глядачів до складніших постановок.Які ваші театральні плани на цей сезон?- Наприкінці січня готуємо прем'єру режисерки Тетяни Губрій за п'єсою херсонського драматурга Ігоря Гасовського "Поїхати не можна залишитися". Це історія про еміграцію і бажання поїхати в Польщу збирати полуницю. Далі поставлю на великій сцені французьку драматичну історію. Тамара Трунова ще на камерній сцені зробить соціальну шведську п'єсу. Наприкінці сезону сподіваємося, що до нас знову приїде Маттео Спіацці. І ми зробимо виставу сучасної комедії дель арте. Якщо все буде добре, плануємо навесні поїхати в Берлін з виставою "Погані дороги", і на польський фестиваль у Лодзі з виставою "Дім". Спробуємо в травні, червні та серпні побудувати на подвір'ї новий простір, де можна було б зробити читання, обговорення і подивитися класичну комедію дель арте. Інша можлива локація - на даху.12 вистав стали лауреатами Всеукраїнського фестивалю-премії "ГРА". Захід проводиться на конкурсній основі один раз на рік за підсумками минулого календарного року. Цьогоріч театри представляли прем'єри, що вийшли у період з 1 січня по 31 грудня 2019 року.
У номінації "За найкращу драматичну виставу" премії отримали три постановки. Окрім "Альбатросів", нагороду вручили "ЕНЕЇДІ XXI" Одеського музично-драматичного театру імені Василя Василька та "Пер Гюнту" Сумського театру драми та музичної комедії імені М. С. Щепкіна.
У номінації "За найкращу пошуково-експериментальну виставу" також відзначили спектакль "Дванадцята ніч, або Що захочете" Івано-Франківського театру ім. І.Франка.