Микита Потураєв: Треба допомагати українському медіапростору ставати стійким і сталим

Народний депутат від «Слуги народу» Микита Потураєв, який очолив комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики влітку 2020 року, коли ексголова Олександр Ткаченко став міністром культури та інформполітики, в інтерв’ю «Детектору медіа» проаналізував низку медійних реформ, які розпочалися після Революції гідності. А також пояснив, чому досі не ухвалено закон про медіа. І наголосив, що треба допомагати не тільки медіагалузі ставати стійкою, а й усьому українському медіапростору. За його словами, це складне комплексне завдання й одним законом усе не вирішити.

Пан Потураєв сподівається, що наступного року закон про медіа нарешті буде проголосовано. «Ми будемо виносити проєкт на голосування, я не буду безкінечно тягти кота за хвіст. Ми будемо за нього битися. Сподіваюся, що зможемо перемогти, і він пройде», – каже він.

Щодо реформи державних і комунальних друкованих ЗМІ, то він не вважає її завершеною й успішною, тому що вона не вирішила тих питань, які ставила за мету. «По-перше, справжньої незалежності місцевих медіа ми не здобули, і це системно, є лише несистемні поодинокі позитивні приклади. По-друге, спроможності місцевих медіа ми не досягли. І, відповідно, забезпечення місцевих громад якісною інформацією ми не досягли», – зазначає депутат.

Натомість Микита Потураєв схвально відгукується про реформу Суспільного мовника, називаючи його «якором». На його думку, треба замість балачок про скорочення видатків на Суспільне говорити про розширення фінансування. «Нам треба таке Суспільне, яке б дотягувалося до ОТГ», – переконаний він. Щодо ж проєкту змін до закону про Суспільне, то пан Потураєв вважає, що його треба ухвалювати. Тільки треба завершити дискусію з антикорупційним комітетом щодо питання, що пов’язане з квотою на обсяг контенту, який замовляється незалежним виробникам.

У контексті деолігархізації голова комітету каже, що взагалі не існує жодної можливості визначити чіткі критерії концентрації власності на медіаринку, тому він бачить єдиним на сьогодні шляхом у цьому напрямку – ухвалення законопроєкту № 2072 Миколи Княжицького щодо прозорості власності та фінансування аудіовізуальних ЗМІ.

Голова парламентського комітету гуманітарної та інформполітики вважає, що медійний простір сталий і спроможний тоді, коли він різний, коли кожен може знайти щось для себе. Він захоплений успіхами українських каналів на YouTube і Суспільного в розвитку цифрової платформи. «Має бути широкий фронт (проти російської інформаційної війни, – ДМ). Мають бути регулярні війська, на кшталт Суспільного, і добровольчі батальйони, як “Телебачення Торонто”, канал імені Т.Г.Шевченка братів Капранових, Яніна Соколова й інші», – каже пан Потураєв.

Про все це – у розмові з Микитою Потураєвим про рух медіареформи в Україні.

– Микито, після Революції гідності в Україні нарешті стартували кілька важливих медіареформ, на які чекали кілька десятків років. Це реформи Суспільного мовлення та друкованих державних і комунальних видань, які мали перервати радянську традицію і відділити ЗМІ від влади. Водночас попередньому парламенту так і не вдалось ухвалити новий закон про аудіовізуальні послуги – як відомо «Детектору медіа» з власних джерел, через спротив телеіндустрії, яка не хотіла змінювати правила гри на ринку. Вам теж не вдалося на хвилі турборежиму ухвалити цей проєкт, який тепер називається «Про медіа». Як ви вважаєте, чому? Які шанси бути ухваленим у цього величезного проєкту, який у вашому комітеті ще часто називають медіакодексом?

– Не вдалося з однієї простої причини: на період турборежиму просто ще не було готового тексту. По-друге, ми хотіли провести проєкт через усе коло обговорень зі стейкхолдерами. Тому він був зареєстрований, коли вже був готовий і пройшов усі обговорення, з європейськими експертами в тому числі. Ми вже отримали позитивні відгуки від європейських експертів, які разом з нами працювали над проєктом, і Ради Європи, і ЄС, і посольств, які допомагають Україні в реформуванні медіасфери.

– А ви врахуєте застереження, які були в нещодавній заяві журналістів та громадських організацій, які закликали зняти з розгляду Верховної Ради законопроєкт «Про медіа», бо він обмежує свободу слова в України? Журналісти звернули увагу, що в доопрацьованому варіанті не врахували зауваження ОБСЄ, головного науково-експертного управління Верховної Ради, експертів Ради Європи.

– Є частина медіаринку, яка не хоче піддаватися жодному регулюванню. Частина посилань у тій заяві є неправдивими. Приміром, посилання на негативний відгук з ОБСЄ є неправдивим. Дійсно, до першої ітерації тексту були питання з боку ОБСЄ. Щодо остаточної версії тексту ні в кого з наших західних партнерів жодного запитання, жодної претензії немає.

– Ви сподіваєтеся на підтримку в залі? Чи зможете нарешті ухвалити проєкт про медіа 2021 року?

– Подивимося. На жаль, частина депутатів знаходяться під впливом гучних заяв. І вони побоюються критики з боку окремих медійників, а частина свідомо торпедує цей законопроект. Цей закон дозволить навести лад у медіапросторі, не дасть розкачати соціально-політичну ситуацію в Україні та протистоятиме російській інформаційній агресії.

Ми будемо виносити проєкт на голосування, я не буду безкінечно тягти кота за хвіст. Ми будемо за нього битися. Сподіваюся, що зможемо перемогти і він пройде.

– Частина стейкхолдерів виступила на підтримку проєкту, але з точковими зауваженнями. Ви будете з ними зустрічатися між першим і другим читанням? 27 листопада заступник керівника Офісу президента Кирило Тимошенко сказав, що в Україні ухвалять законопроєкт про медіа, коли виправлять у ньому всі недоліки й узгодять документ із представниками медіаринку.

– Зараз у колі робочої групи йде обговорення. У принципі, всі ті пропозиції, які обговорюються, вже лунали під час попередніх публічних дискусій. Не можна їх зводити до позицій медійних груп. Там є специфічні речі, пов’язані саме з ринковою ситуацією, і поки що мені важко сказати, тому що немає згоди.

Але йдеться про захист медійного ринку в цілому від недобросовісної конкуренції з боку медіа держави-агресора. Не лише в телевізійному сегменті. Бо якщо ми більш-менш захистили радійний сегмент, то онлайн- або телевізійний сегменти значно менш захищені від недобросовісної конкуренції з боку медіа держави-агресора. І це треба вирішувати.

Ми розуміємо, що саме вирішувати, але зараз іде дискусія, як. Тому що механізми дуже важливі. Робоча група працює, доопрацьовуючи останні пропозиції, які до неї надходили. Тобто вони працюють над тим, що можна буде внести між першим і другим читаннями.

– Реформа друкованих державних і комунальних ЗМІ завершилася 2018 року. Її здебільшого вважають успішною, якщо підходити з кількісних показників. Наразі реформовано 615 видань (що становить близько 96% від загальної кількості державних та комунальних ЗМІ), а саме: 569 — комунальних (це близько 97% від загальної кількості комунальних видань), 46 — державних (близько 91% від загальної кількості державних видань). Частина видань не встигла реформуватися і втратила реєстрацію. Якщо ж дивитися на реформовані газети з якісної сторони, а саме з контентної, то аналіз авторів «Детектора медіа» показує, що, формально реформувавшись, деякі видання продовжують «славити» місцевих керівників влади, сподіваючись на фінансування на якихось інших умовах, ніж раніше. Також під час реформи з-під дії закону вийшли державні газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр», тобто все одно залишилася державна преса. Чи буде Комітет з гуманітарної та інформполітики підсумовувати результати цієї реформи?

– Це питання насправді дуже болюче. У мене були сумні роздуми на цю тему, бо я зустрічався кілька разів із представниками таких місцевих медіа, які пройшли через реформування і просили допомоги. У мене не було рішення, як їм допомогти. Ваше питання мене підштовхнуло до певної думки. У мене є декілька ідей. Якщо все зводити лише до ринкових механізмів у цій сфері, то ми просто залишимося без місцевих медіа або майже без місцевих медіа. А якщо ми кажемо про медіа на територіях, менших за обласні центри, то можемо втратити всі. На мій погляд, це неприйнятна історія.

Коли нам, у тому числі західні партнери, казали, що громади мають брати на себе відповідальність за утримання таких медіа, ринок має вирішувати, то з одного боку це виглядає логічно. Але не в тій ситуації, в якій перебуває зараз Україна. Тому що в людей зараз першочергово стоять інші життєві питання. Якщо порівняти з пірамідою Маслоу, то медіа значно вище підніжжя, першочергові завдання перед сотнями тисяч людей і тисячами громад інші: їжа, здоров’я, дах над головою. Тому не можна вимагати від людей, щоб вони зараз, маючи інші величезні проблеми у своїх громадах, ще й були зобов’язані утримувати медіа.

Звичайно, що є громади, які це роблять. Але ви ж самі знаєте, що реформа пройшла, але частина газет, як і раніше, піарять місцеву владу. А що ж ми хочемо, якщо вона їх утримує? Тут немає значення, чи газета на утриманні мера, чи голови ОТГ, чи всієї ОТГ. Вона все одно під впливом голови ОТГ чи місцевих депутатів. Є поодинокі успішні приклади реформування, але на них не можна побудувати якусь систему.

До речі, в законопроєкті про медіа у розділі про мовлення громад прописані запобіжники незалежності, які можливо було прописати в законі. Це, до речі, теж не всім подобається.

Я не бачу необхідності підсумовувати результати цієї реформи, бо результати будуть сумні. Бо якщо ми будемо підсумовувати, то там може з’явитися пам’ятник на цвинтарі місцевих медіа, а я не хочу цього робити. Тому я б не вважав цю реформу завершеною, тому що, вочевидь, вона не вирішила тих питань, які ставила за мету. По-перше, справжньої незалежності місцевих медіа ми не здобули, і це системно, є лише несистемні поодинокі позитивні приклади. По-друге, спроможності місцевих медіа ми не досягли. І, відповідно, забезпечення місцевих громад якісною інформацією ми не досягли.

– Так що тоді робитиме комітет, це ж ваша сфера відповідальності?

– У законі про медіа є все, і стосовно друкованих медіа також. Більше на сьогодні нічого не скажеш. Ми не можемо змусити місцеві громади утримувати місцеві медіа, якщо люди не відчувають у цьому потреби. Це буде чиста радянщина. Усе в законі передбачити не можна. Якась громада спроможна утримувати не тільки газету, а й телеканал, а якась і газету не спроможна. І якщо ми говоримо про те, що може зробити держава, то я би збирав медійників і радився.

Найбільш робоча ідея, яка у мене виникла, – це не продовжувати балачки про скорочення фінансування Суспільного, а навпаки говорити про розширення фінансування Суспільного. Нам треба таке Суспільне, яке б дотягувалося до ОТГ. Можливо я помиляюся, але будемо це обговорювати. Я би думав про те, щоб Суспільне розширювалося. Звичайно, це має бути децентралізована система, яка підпорядковувалася б загальним, але чітким правилам і працювала б за чіткими критеріями.

– Яка ваша думка щодо реформи Суспільного мовлення? Частина народних депутатів досі не розуміють суті реформи, місії Суспільного, не розуміють, навіщо знищили державне мовлення і створили Суспільну телерадіокомпанію. Національна суспільна телерадіокомпанія України (НСТУ) існує вже майже чотири роки, але реформа рухається дуже важко через постійне недофінансування, зовнішнє і внутрішнє протистояння. Хоча моніторинги «Детектора медіа» показують, що інформаційне мовлення мовника стає одним з найкращих відповідно до професійних стандартів, НСТУ постійно дорікають низьким рейтингом флагманського каналу «UA:Перший», забуваючи або й не знаючи, що Суспільне – це не один, а багато каналів. Ваш комітет підтримав проєкт змін до закону про Суспільне (№ 2576), але він також «завис» у парламенті. Чи будете ви лобіювати його ухвалення? Крім того, ви ініціювали ще одні зміни до цього закону стосовно обрання членів наглядової ради НСТУ (проєкт № 4413). Чи не варто було їх включити в уже наявний законопроєкт?

– Звичайно, проєкт № 2576 має бути розглянутим. Єдине, про що ми говорили, що це варто зробити після перевиборів наглядової ради Суспільного, а це вже питання січня. І якщо ні в кого не буде ніяких зауважень, то парламент його ухвалить. Єдине питання, яке було під час проходження інших комітетів, – це дискусія (вона, до речі, ще не завершена) з антикорупційним комітетом. Питання пов’язане з квотою на обсяг контенту, який замовляється незалежним виробникам.

Загалом поправки до закону, я вважаю, достатні. Єдине, що треба було усунути колізію з обранням членів наглядової ради від парламентських фракцій і груп, про яку ми навіть самі не здогадувалися, аж поки до нас не звернулися медіаюристи, які сказали, що будуть проблеми з формуванням наглядової ради. Ті зміни, які будуть проголосовані в проєкті № 4413, автоматично увійдуть до великого законопроєкту змін до закону про Суспільне № 2576.

– Під час передвиборної парламентської кампанії представники партії «Слуга народу» виступали за деолігархізацію медіа. Це питання відання вашого комітету. Чи вдасться комітету й парламенту запровадити ефективні механізми, які б не дозволяли скупчувати в руках олігархів величезну кількість медіа?

– Під час роботи над законопроєктом про медіа з’ясувалося, що взагалі жодної можливості визначити чіткі критерії концентрації (власності на медіаринку. – ДМ) не існує. Тобто це проблема, яка немає вирішення. Взагалі. Тому що єдиний критерій, за яким можна щось визначити, – це частка рекламного ринку. У нас жодна медіагрупа не має концентрації більше 30%.

Ми довго над цим працювали. Вся робоча група і депутати намагалися знайти рішення, якби воно було можливе, саме через закон. Висновок простий, він підтверджений і нашими європейськими колегами, які також брали участь у таких дискусіях. Коректно розрахувати концентрацію за тематичним критерієм неможливо. І така практика відсутня в будь-якій європейській країні. І якщо ми спробуємо це зробити, то, безперечно, отримаємо позови, які програємо.

Тому єдиний робочий шлях, який ми бачимо, це законопроєкт № 2072 мого колеги Миколи Княжицького, який ми почали паралельно розглядати. Фактично цей законопроєкт є розділом великого законопроєкту про медіа. Ми хочемо підстрахуватися з приводу того, що відбувається навколо закону про медіа, і розглянути законопроєкт щодо удосконалення механізмів забезпечення прозорості власності та фінансування аудіовізуальних (електронних) медіа, що дуже важливо.

Додам, що ми трохи осучаснили проєкт Княжицького, тому що при моделюванні ситуацій виявилося, що деякі його пропозиції не спрацювали б або неможливі до виконання, зокрема місцевими медіа, які просто не мають можливостей, щоб робити відповідну звітність. Тому або пройде закон про медіа, або буде йти закон про прозорість власності та фінансування. Бо це і є той засіб, який дозволяє обмежувати олігархічний вплив на редакційну політику медіа.

– На ваш погляд, чи можливо щось глобально змінити в медіа, допоки існуватимуть олігархічні канали?

– Справа не в олігархічних каналах узагалі. Не треба себе обманювати і відтворювати політичні міфи. Медіагрупа «1+1» належить Коломойському, StarLightMedia – подружжю Пінчуків, «Медіа Група Україна» – Ахметову, є умовний пул каналів Порошенка й умовний пул Медведчука. Але чи можемо ми останні два порівнювати з першими трьома? Ні, бо в Порошенка і Медведчука інформаційні канали. А до великих медіагруп входять не тільки низка каналів загального інтересу, а й ОТТ-платформи. Це взагалі не порівнювані явища на медійному ринку. А ми кажемо: олігархічні медіа. Я би ставив питання так: «Чи можемо ми щось змінити, поки така ситуація на ринку?». Відповідь – нічого. Ми дуже-дуже слабкі, і ми дуже-дуже беззахисні.

– Хто – ми?

– Я маю на увазі Україну. Якби мова йшла про беззахисність перед ринковими загрозами з боку великих контентних західних платформ, це було б півбіди. Хоча це теж була би проблема. Але не така лиха. Тому що найбільша з них Netflix, проявляє гнучкість і намагається, заходячи в країну, залучати місцевих виробників контенту. Для того, щоб або просувати місцевий контент, або робити контент разом з місцевими виробниками.

– А багато зараз успішного нашого контенту на Netflix?

– Тільки «Слуга народу» (серіал. – ДМ) – і все. А російського вже там є достатньо. Проблема в тому, що ми беззахисні перед мільярдами доларів, які вкладає Росія у виробництво свого контенту.

Треба розуміти, що ми маємо не тільки з їхніми новинами боротися. Маємо боротися зі світоглядними речами. «Руський мір» не в новинах, він якраз у серіалах, кіно. І тут у нас великі проблеми, якщо медійний ринок не буде розвиватися. І тут уже не лише від медійників залежить, бо має розвиватись економіка, має зростати рекламний ринок. Має зростати обсяг медійного ринку, має зростати капіталізація українських медіа, немає значення, воно належить олігарху, чи незалежне. У всіх має зростати капіталізація.

Чи могли б українські онлайнмедіа бути кращими? Могли б! Чому вони останніми роками не дуже прогресують? У них немає грошей. Хіба там є олігархи? Немає. Можливо, я помилюся, але олігархічні групи не змогли створити жодного успішного онлайнпроєкту. Є ТСН, УНІАН, «Сегодня.ua», але вони не надуспішні. Чи бачимо ми прогрес розвитку таких старих або не таких старих онлайнмедіа, як «Обозреватель», «Українська правда», NV.ua? Ні, не бачимо. І у мене є відповідь, чому. Тому що в них елементарно бракує грошей на подальший розвиток. Тому що триває відтік рекламних грошей за кордон, на захід (на щастя, що не на схід), вони йдуть прямо на Google, Facebook.

Наші онлайнмедіа намагаються слідувати в кільватері за лідерами, але щоби встояти на більш-менш пристойному рівні, треба просто мати більше грошей.

– Що ви скажете про українські канали на YouTube?

– Є певні успіхи українських каналів на YouTube, і це мене обнадіює. Зростає кількість глядачів, і покращується якість контенту. YouTube, як і інтернет у цілому, вимагає щирості і правдивості. Ми бачимо на прикладі росіян, що можна вкладати великі гроші, щоб розкрутити того самого Володимира Соловйова, у якого до біса підписників, але всі прекрасно розуміють, що це сфальшовані дані. Й аналітика показує, що це ботопідписники. А органічний трафік набагато менший. Справжні цифри у російських каналів – приміром, у Навального.

У нас багато українських каналів, це видно з підсумків премії «Паляниця Awards 2020», заснованої редакцією «Телебачення Торонто». І Росія не знає, що з цим робити. У них завжди одне просте рішення – вони все заливають грошима. Це пропаганда, на яку вони не жаліють грошей. На своїх людей жаліють грошей, бо вони часто-густо вже голодують, а на пропаганду грошей не пожаліють. І ми ж бачимо на прикладі того самого Шарія, що вони роблять експансію в український YouTube. Чи ми вважаємо, що перемогли такі спроби чи успішно поставили перепони? Ні, ми не можемо так вважати. Але, звичайно, наші ютуб-канали будуть ставати все більш потужними. І тоді, коли буде більше глядачів, і коли ці глядачі будуть більше допомагати на Patreon донатами тощо.

Ми не можемо спочивати на лаврах. Тому все знову залежить від економічного стану держави в цілому і кожного громадянина окремо. І тут, знову-таки, дуже обнадіюють успіхи Суспільного в розвитку цифрової платформи. Тому що в нас є якір – Суспільне. Навколо нього якраз і мають концентруватися зусилля. Бо на нього йдуть гроші всіх громадян (навіть, якщо ми будемо брати відсоток від ліцензійного збору мобільних операторів).

Але якщо ми асигнуємо на Суспільне вдвічі-втричі більше, зокрема, щоб воно дотягнулося до ОТГ, якщо воно буде ще більш потужним в онлайні, це не вирішить усіх завдань. Бо дуже багато викликів перед державою, особливо в період гібридної інформаційної війни. Тому має бути широкий фронт. Мають бути регулярні війська, на кшталт Суспільного, і добровольчі батальйони, як «Телебачення Торонто», канал імені Т.Г.Шевченка братів Капранових, Яніна Соколова й інші. Можна просто взяти й переглянути номінантів «Паляниці Awards». І це, на щастя, далеко не всі.

Тому що медійний простір сталий і спроможний тоді, коли він різний, коли кожен може знайти щось для себе. І це не тільки канали про пласку землю, чи видатні досягнення Радянського Союзу, чи гіперзвукові російські ракети, чи ще якась російська дурня. А коли є такі канали, як «Я і мої кози» і «Клятий раціоналіст». Це широкий спектр тем. І ми маємо дбати про те, щоб український медіапростір був стійким і сталим.

– Улітку ви казали, що Комітет з питань гуманітарної та інформполітики, можливо, повернеться до напрацювання законопроєкту про протидію дезінформації?

– Не думаю, що будемо цим займатися. Нещодавно була дуже цікава онлайн-конференція з цього приводу, на якій я сказав, що не вірю в медіаграмотність. Тобто я не казав, що цим не треба займатися, цим треба займатися. Я вірю в критичне мислення. Нобелівські лауреати Деніел Канеман і Річард Талер кажуть, що фізіологічно людський мозок не може постійно працювати в режимі критичного мислення. Не може, бо просто згорить. Хто ми такі, щоби сперечатися з нобелівськими лауреатами? Мозок так створений, що ми звикли керуватися простими шаблонними рішеннями, тому що дуже багато енергозатрат. Тому треба бути реалістами. Критичного мислення треба вчити, і починати зі школи, потім у вишах. Але сподіватися на те, що людина кожного разу, як отримуватиме якусь інформацію, включатиме критичне мислення, не варто. Це неможливо, це утопія. Хоча певні навички, доведені до автоматизму, мають бути. Але потрібен достатньо довгий час, щоб такі навички у людини з’явилися.

Чи можливо визначити дезінформацію? Немає значення – в законі, чи тлумачному словнику. Я теж не переконаний. Бородянський зі своєю групою йшов шляхом через визначення за наслідками. Тобто не про те, що таке неправдива інформація, а про те, до яких наслідків вона призводить. Приміром, хтось напише, що Земля пласка. Це неправдива інформація? Так, але якщо це був жарт?

На тій конференції я казав, що в мене великі сподівання на закон про медіа, на прописану там співрегуляцію. Її критикують, а я чим далі, тим більше переконаний, що це єдиний можливий шлях. Тому що саме через механізм співрегуляції можна оперативно регулювати такі речі. Щоб самі медійники казали: оце припустимо, а це неприпустимо. Бо в камені цього не висікти, на кожну ситуацію закон не пропишеш.

От хто рік тому міг сказати, що буде проблема дезінформації щодо епідемії COVD-19. Згадайте навіть нещодавню історію з моїм колегою по фракції (Юрій Камельчук, який не вірить у коронавірусну інфекцію. – ДМ). А зараз іще починається хвиля дезінформації щодо вакцинування. І що, приймати щодо цього закон? Це божевілля, бо я не бачу, як такий закон виписати. Натомість можна виписати якісь короткострокові правила. І треба, щоб їх самі медійники написали. Приміром, щоб написали: «Той, хто буде поширювати дезінформацію про вакцинацію, заслуговує на позбавлення ліцензії або реєстрації».

Якби в нас був нормальний, а не жебрацький знекровлений рекламний ринок, то такі питання вирішувалися, в тому числі, за участі рекламодавців. Пам’ятаю історію, яку мені розповідали в нульових. У США в одному зі штатів існувала ніде не прописана джентльменська угода, що з такого по такий час доби радіостанції не рекламують пиво. Одна радіостанція вирішила не виконувати цю стару джентльменську угоду й почала рекламувати пиво в заборонений час. Вона збанкрутувала за три місяці. Тому що всі інші рекламодавці розірвали з ними контракти, а на одному пиві успішним не будеш.

Медійна індустрія дуже складна, вона складається не тільки з журналістів, редакторів, медіаменеджерів, а й з рекламодавців. Вони різні, і в сучасному глобалізованому світі перебувають у різних юрисдикціях, на різних континентах. На українському медіапросторі грають зовсім різні гравці, і за масштабом, і за місцезнаходженням.

Тому треба допомагати українському медіапростору, а не тільки медіагалузі, ставати стійким і сталим. А це дуже важке завдання, комплексне, й одним законом усе не вирішиш. Треба йти крок за кроком.

Я не дарма так багато говорив про економічну складову. У планах нашого комітету є наміри осучаснити рекламне законодавство. Є текст, який готувався ще попереднім парламентом щодо зовнішньої реклами. Щодо рекламного медійного законодавства будемо працювати, тому що це одна з ключових речей. Можливо, його варто трохи лібералізувати, бо де брати гроші медіа?

Фото: з архіву «Детектора медіа»