Порятунок скарбів без права на емоції

«Ми не мали права на емоції. Було прийнято рішення висуватися до вказаного місця й організувати пошук. Піти ва-банк, одним словом», — так оцінює операцію українських прикордонників один із її учасників. Її перебіг відтворено у стрічці Світлани Ліщинської «Веронські скарби», виробленій студією «Фор-пост» за підтримки Міністерства культури України. Формат визначено як креативна документалістика, фільм називають поєднанням художнього й документального кіно. «Веронські скарби» у грудні мали обмежений кінотеатральний прокат, але в активі — фестивальна історія. І все цікаве, ризикну навіть сказати — знакове лишається за кадром.

Та почнімо з кадру. Глядачам пропонується шістдесят хвилин екранного часу, геть позбавленого дії. Команда наголошує: зйомки проходили непросто, бо треба було знімати не лише в Італії, а в музеї Кастельвеккіо (Верона). Всюди, крім, мабуть, України, своє культурне надбання поважають та оберігають дуже ретельно, намагаючись без потреби не пускати в святая святих навіть своїх, не кажучи вже про зайд, ще й із телекамерами. Проте заявлений жанр детективу все ж передбачає хоч трошки екшену й несподіваних поворотів, чим стрічка, м’яко кажучи, не балує. Аби фільм був не заявлений документальним, я б ризикнув припустити: ожив російський режисер Андрій Тарковський і ввімкнув свій фірмовий стиль довгого медитативного кадру без подій всередині.

Втім, залишити подібну оцінку й винести вердикт буде помилкою. Її зробить або вже зробив той, хто далекий від контексту, в який занурюють чи до якого запрошують «Веронські скарби». Звісно, описати історію можна трьома реченнями. У листопаді 2015 року з музею Кастельвеккіо зухвало викрали 17 робіт, серед яких — полотна Рубенса, Тинторетто й Пізанелло. За деякий час з’явилася оперативна інформація: шедеври переховують на території України. Українські прикордонники знайшли й повернули крадене. Сюжет на три хвилини для випуску новин, чи на п’ять — для кримінальної хроніки. Чому історія розтягнена на годину? Бо інакше український глядач не зрозуміє воістину екзистенціальної трагедії італійської сторони: вкрали не гаманець чи мільйон доларів із сейфа.

Поцуплені витвори мистецтва, котрі не мають ціни. Чи переймається пересічний українець знищенням та розкраданням власної культурно-мистецької спадщини? Відповідь: ні. Панування більшовиків за три чверті століття нівелювало значення культури, історичних пам’яток, загалом мистецької складової виховного, освітнього, просвітницького процесу. Коли те, що не розкрадено й не продано за кордон, псується в підвалах без належних умов зберігання, коли в старовинних палацах — психіатричні лікарні, а в храмах — безкоштовні сортири, коли історична територія знищується заради Музею Леніна чи розчищається під висотку або ТРЦ — люди втрачають коріння. А отже, розуміння держави й державності, не розрізняють мистецтво й перформанс та сміття й фекалії, втрачають відчуття смаку й почуття міри. У «Веронських скарбах» про це говорять коротко, але від того розуміння втрати шматочка Всесвіту лиш набуває трагічніших ноток. Ось чому для італійської сторони справа набула величезної ваги.

Тепер — про детектив без екшену. Воно й справді так. Бо сучасні слідчі дії провадяться технічними засобами. Замість дедукції, бійок та погонь — відстеження телефонних дзвінків, визначення геолокацій, перевірка абонентів, обмін даними. Діяти так значно довше, ніж розповідати. За сухою, беземоційною фразою «реалізація оперативної інформації» стоїть саме це. Колись мав кількарічний досвід роботи на кримінальних проєктах. І раз по раз злився на експертів-силовиків. Адже типовий діалог виглядав так: «Ми отримали інформацію про місце, де перебуває кілер. — Скажіть, а як отримали, можна деталі? — Як-як! Пиши: отримали оперативним шляхом!». Нікого не хвилює, що читача / глядача найбільше цікавить кожен метр того самого оперативного шляху, розкриття детале операції. Проте «Веронські скарби» деталі розкривають — і зводяться деталі до отримання даних від операторів стільникового зв’язку та комп’ютерників-технарів. Тож не всяка важлива як для силовиків, так і для людей мистецтва історія годиться для видовищного екшену. Проте це зовсім не означає, що така історія не повинна бути розказана й показана.

Звідси — ще один шар: реальні події. В Україні вже чимало зразків детективу-реконструкції. Найперше згадується фільм Андрія Бенкендорфа «Європейський конвой» (2003), реальна історія затримання грабіжників, котрі в Німеччині пограбували банк, захопили заручників і проривалися через Польщу та Україну на російську територію. Тут їх зупинили. Можу навести ще з десяток прикладів, але кожна історія зазвичай має російський слід. Не завжди злочинці — громадяни Росії. Проте завжди вони прагнуть туди просочитися й заховатися. «Веронські скарби» не виняток, крадії зупинилися в Україні транзитом. Кінцева мета — Російська Федерація.

І звідси можна танцювати хоч уздовж, хоч упоперек. Варто згадати фільм-розслідування Акіма Галімова «Україна. Повернення своєї історії» — розповідь про те, як росіяни в усі часи, від царя до генсека, тягнули з нашої території різні скарби, знищуючи при цьому історичну пам’ять наших співгромадян. Інший приклад, який набув скандального медійного розголосу, — викрадення документів зі Львівського національного архіву, який сплив 2005 року. До неї виявився причетним Дмитро Табачник, відомий небайдужістю до антикваріату. Та нащо так далеко ходити: ось свіженьке, крадена українська ікона, подарована голові МЗС Росії Сергію Лаврову.

З огляду на це «Веронські скарби», на перший погляд — не дуже форматна стрічка, яка не вписується в жодну лінійку та ніби стоїть осторонь процесів, насправді продукує чимало актуальних для України сенсів. Той випадок, коли зміст усе ж домінує над формою. Нехай при цьому не провокує видимих емоцій.