Коли дорослі сваряться. Дещо про українську рефлексію на політичну кризу в США

Здатність рефлексувати, себто бачити оцінювати себе в контексті, дуже важлива для людини. Як і взагалі небайдужість і спроможність реагувати на різні подразники, формувати своє ставлення та емоційну відповідь на них. Наші предки-примати, сидячи на гілці, зауважували незвичні рухи в хащах і реагували на них вигуком «Ух! Ух!» — тому вони та їхні рідні рятувались від кігтів леопарда. А ті, що індиферентно дивились у порожнечу й незвичних рухів не зауважували, — були з’їдені.

Тому зараз, спостерігаючи за дискусіями українських користувачів соцмереж та публічних людей про ситуацію в Америці, я стараюся не дратуватися, а навпаки — радіти. Хоча й хочеться кричати у вухо деяким загумінковим трампістам і байденістам «Ти ж з Ко-зя-ти-на! З Ко-зя-ти-на!» — я стримуюсь. Із Козятина, але цікавиться американською політичною боротьбою, формулює емоційну відповідь, має асоціації, рефлексує, — та й слава Богу. Може, через таких громадян нас і не з’їдять.

Якщо спробувати підсумувати українську рефлексію (в усьому її розмаїтті) на трампістські протести і спробу захопити Капітолій, то це рефлексія дитини, яка сховалася під столом, поки її батьки сваряться.

Дитина ця розгублена, налякана й стресована, і в її голові нав’язливо крутяться невпорядковані уривки думок. Чому вони сваряться? Чи не через мене? Точно через мене. Тепер я точно не отримаю кишенькових грошей у понеділок. Мама не піде зі мною в парк. Це все він винен, він завжди на неї нападає. Хоча вона його доводить. А він її зраджує. А вона погано готує. А він вічно п’яний. А вона тринькає гроші на одяг. На мене ніхто не звертає уваги. Господи, як я їх ненавиджу. Коли це вже припиниться? Хоч би вони вже повиздихали. Втечу з дому, неодмінно втечу. Буду жити під мостом. Дістало вже.

Ця коловерть думок може закотитися далеко і стати паранояльною (наприклад, у формі впевненості, що все це — справа рук Путіна, бо не може Путін не стояти за чимось настільки жахливим і підлим). Іноді дитина може подавати голос з-під стола (наприклад, у формі офіційного засудження насильства в унісон із світовими лідерами). Але дитина — дитина. Вона не може по-справжньому втрутитись у сварку, стати її учасницею чи припинити її. І також не може просто вилізти з-під стола й піти займатися своїми справами, ігноруючи сварку. Натомість вона сидітиме й перелякано вслухатиметься, адже те, що відбувається, загрожує її світові, а люди, які сваряться, і є основа її світу.

Тоді питання: як нам подорослішати?

Перше, що спадає на думку — «втечу з хати й буду жити під мостом». Цей мотив рясно проявляється в колонках у формі тверджень «їм би зі своїми проблемами розібратися», «нам потрібно йти своїм шляхом», або дещо поміркованіше — «робити однозначну ставку на підтримку США у ключових процесах нам не варто, а також необхідно зайнятися розбудовою власної політики у наступні 4 роки». Але спроба подолати свій інфантилізм через утечу — це якраз концентрований прояв інфантилізму. Всі ініціативи «свого особливого шляху» — стежинки, які рано чи пізно приводять нас у розкриті обійми Росії. Тож не дарма проросійська пропаганда посилено кличе Україну «на свободу», конструюючи фрейм, у якому наша держава є «колонією Заходу», тож потрібно вибороти справжню незалежність. Про Росію в цій конструкції воліють не згадувати. Ситуація, коли теперішні прибічники прозахідного вектору руху України розбіжаться врізнобіч шукати «свої особливі шляхи», а проросійський електорат залишиться найбільшою згуртованою групою, дуже вигідна медведчукам. А на тих, хто розуміє, що «незалежність» по-медведчуківськи є передумовою відновлення колоніальної залежності від Росії, націлені аргументи з розряду «тепер-то Америці буде зовсім не до нас».

Думаю, в нашому випадку «подорослішати» значило б спробувати глибше аналізувати ситуацію та спробувати зрозуміти конфлікт та його учасників краще. Відкинути спрощені тлумачення і фантазії, в яких «пропутінський Трамп» влаштовує «майдан»; припинити вважати, що світ обертається довкола України, а крутить його рука Москви. А поцікавитись, власне, Америкою. Її історією, економікою, демографією, політичною системою тощо.

Тоді ми з’ясуємо, що ця держава має чималенький запас міцності. Й коли американські політики та оглядачі називають події 6 січня «чорним днем», а штурм — безпрецедентною загрозою для демократії, це не значить, що розфарбований чувак-конспіролог у шапці з рогами справді похитнув підвалини американської державності. Якраз навпаки — захисні механізми цієї державності, налагоджені за понад два століття, відреагували вчасно й ефективно. Держава вийшла з зони турбулентності буквально за години, та й загроза була для символу — будівлі парламенту, а не для самого парламентаризму. Дії Трампа та його прихильників справді безпрецедентні в американській політичній історії, але це не значить, що Америка опинилась «на межі державного перевороту», як сказали в новинах одного з українських телеканалів. Америка просто зробила крок за межі своєї норми, але затягувати її назад узялися політики з обох партій, зокрема й ті, хто вчора стояв поруч із Трампом. Бо лояльність до держави і конституції, а не до політичного лідера, начальника чи навіть друга — це нормальна поведінка для них. (Хоча ось, наприклад, «Страна.ua» трактує такі дії республіканців як зраду: «окончательно переметнулись к демократам»).

Краще знання й розуміння Америки допоможе українцям, зокрема, якісніше рефлексувати, себто бачити себе в контексті — оцінювати наші власні захисні механізми демократії, наші способи відповідати на загрози державності, наш запас міцності. Тоді має стати спокійніше. Звісно, мама й тато сваряться не тому, що не люблять тебе, в них просто важкий день. Звісно, Америка нікуди не дінеться, не перестане бути найпотужнішою державою світу, знайде спосіб розв’язати свої політичні проблеми і буде далі нам допомагати. Все буде добре. Можна вилізти з-під стола.

Фото: «Слово і діло»