Предки і спадкоємці Петра Могили: що й кому в Україні залишив син молдавського князя

Як сім'я Пуріче стала Могилами

За легендою, 1486 р. під час битви між молдавським господарем і його суперником під воєводою Штефаном Великим було вбито коня. Якийсь джура підвів до князя свого коня, але невисокий Штефан не зміг його осідлати. Тоді джура на прізвисько Пуріче (purice, румунською - "блоха") сказав: "Княже, я згорнуся горбочком, на який стане твоя світлість і сяде на коня". Так і зробили, а Штефан після перемоги змінив прізвисько джури на Мовіла (що означає "могила", "горбок").

В середині XVI ст. Іоан Мовіла (Могила) займав найвищу в Молдавському князівстві посаду великого логофета (канцлера). Він одружився з дочкою господаря Петра Рареша Марією, і в них народилося троє синів: Георгій став митрополитом молдовським, Ієремія – господарем Молдови (1596 – 1606), а Симеон – господарем і у Валахії (1600 – 1602, з п’ятимісячною рерервою 1601 p.), і князем Молдови (1606 – 1607). Ієремія і Симеон Могили підтримували найтісніші зв’язки з Польщею, мали там маєтності, родичалися з тамтешніми магнатами.

При цьому Могили зберігали православну віру. Брати Ієремія і Симеон Могили збудували православний монастир Сучевиця в Південній Буковині, сприяли завершенню будівництва православної Волоської церкви у Львові. Не раз захищали інтереси львівських братчиків та інших православних. Дочка Ієремії Регіна Могилянка заснувала три православні монастирі у Лівобережній Україні – Густинський під Прилуками, Мгарський під Лубнами і Ладинсько-Підгірський на р. Удаї.

Претендент на молдавський престол

Петро Могила народився 21 грудня, імовірно, 1596 р. Рік народження досі викликає суперечки. Дату встановлено за днем пам’яті канонізованого митрополита київського, галицького і всієї Руси Петра Ратненського, на честь якого і назвали третього сина Симеона Могили. Що ж до року народження, то ним називали і 1597, і 1596 і 1574.

Найімовірнішим вважається 1596 р., адже сучасник митрополита, польський літописець українського походження Яким Єрлич писав, що Могила прожив "повні 50 років". Цікаво, що рік народження Петра Могили, зазначений в епітафії – 1574, хоча це не підтверджується фактами біографії митрополита. Він був середульшим серед п’ятьох синів молдавського вельможі Симеона Могили і вважався претендентом на престол Молдавського князівства.

1607 p ., після загибелі Симеона Могили, розгорілася жорстока боротьба між удовами молдавських господарів Ієремії та Симеона. Спочатку доля посміхнулася Маргіті - матері Петра Могили. Її сина Михайла, на два роки старшого за його двоюрідного брата Костянтина, проголосили господарем. Та згодом перемогла Єлизавета, дружина Ієремії, син якої Костянтин став на престол за допомогою польських магнатів. Петро тоді був ще дитиною і тільки-но починав освіту.

Після смерті батька й невдалої спроби матері відібрати престол для старшого брата Михаїла родина Симеона Могили переїхала до Речі Посполитої. Зберігся лист Маргіти Могилини, написаний у Дідилові на Львівщині (поблизу Кам’яної Бузького р-ну) 1614 р., в якому вона просить львівських братчиків з’ясувати непорозуміння, що виникли між ними і вчителем її синів, котрого вона з цією метою посилає до Львова.

Чи справді Могила вчився в Сорбонні?

Є припущення, що Петро Могила навчався в академії Замойській на Холмщині, у Кракові, у Франції – в Сорбонні чи в колегії Ля Флеш – і, нарешті, в Нідерландах. Збереглися списки студентів Замойської академії, серед яких немає жодного на прізвище Могила. Немає доказів перебування майбутнього митрополита в Краківському університеті або в Сорбонні, архіви якої повністю збереглися. До того ж у паперах Петра Могили не збереглося жодних ознак володіння французькою мовою. Та й Гійом де Боплан, який знав митрополита, обов’язково згадав би в "Описі України" про його навчання у Франції.

Румунський дослідник Т. Іонеску писав: "Знання латинської мови (Петром Могилою) не є тим фактом, який не можна було б пояснити без гіпотетичної подорожі до Парижа". Адже на початку XVII ст. в Речі Посполитій культура й освіта досягли досить високого рівня.

Біографи припускають, що Петро Могила навчався або в православній школі львівського братства, викладачем і ректором якої був Іов Борецький, або у львівській єзуїтській колегії (де приблизно тоді ж учився Богдан Хмельницький), учбовий план якої пізніше старанно відтворював, заснувавши свій "гімназіон".

Військова слава Петра Могили

Молодий молдавський боярин Петро Могила навчався "лицарського мистецтва й шляхетних справ" при дворі польського гетьмана Станіслава Жолкевського. Навесні 1618 р. старший брат Петра, Гавриїл, вступив на престол Валаського князівства, й Могила поїхав із ним і молодшим братом Мойсеем до Валахії. Але правління Гавриїла було нетривалим, і влітку 1620 р. Петро Могила повернувся додому.

Могила брав участь у кривавій Цецорській битві під Яссами, де поляки зазнали поразки від турків, загинув молдавський господар Гаспар Граціані, поліг героїчною смертю Михайло Хмельницький, а його син Богдан потрапив у полон. Ще за кілька днів під Могилевом загинув і гетьман С. Жолкевський. Після цього протектором Петра Могили став гетьман К. Ходкевич.

Наступного року відбулася Хотинська битва, у якій Петро Могила "став відважно зі своїм власним людом воєнним... проти турчина". Перемогу над султаном Османом Другим здобуло польсько-українське військо, козацькими загонами якого командував гетьман Сагайдачний.

Шлях військовий чи шлях духовний?

Перед Могилою постала дилема: кар’єра державного і військового діяча чи шлях духовний на захисті православних. Адже з одного боку, польський король Сигізмунд III Ваза звертався 15 жовтня 1622 р. до турецького візира з пропозицією призначити господарем Молдови Петра Могилу, а з іншого - Могила був вражений чудесним одужанням від тяжкої хвороби, що перевернуло його душу.

Смерть у березні 1627 р. архімандрита Києво-Печерської лаври Захарії Копистенського остаточно підштовхнула Могилу до прийняття чернецтва. Він став одним іх чотирьох кандидатів на посаду церковного ієрарха – і єдиний, хто мав чіткий план захисту обителі від зазіхань католиків та уніатів. Крім того, його родинні зв’язки й особисте багатство, підтримка митрополита Іова Борецького вплинули на печерських ченців, які спочатку не бажали призначення Могили, передусім тому що той був надто молодий.

29 листопада 1627 р. король затвердив Петра Могилу на посаді архімандрита Києво-Печерської лаври, а на початку 1628-го відбулося його офіційне висвячення.

Як писав М. Костомаров, "новий архімандрит... завів нагляд за священнослужителями в селах, де були лаврські маєтки, малограмотних велів навчати, а впертих і свавільних – піддавати покаранням; обновив церкву, не шкодував витрат на прикрашання печер, підпорядкував Лаврі Пустинно-Миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь; збудував за свій рахунок при Лаврі богадільню для убогих і задумав створити при Печерському монастирі вищу школу". Історики писали, що під чернецькою рясою він приховував войовничість жовніра і деспотичний норов воєводича, підкреслюючи "неперебірливість" у засобах цієї "невтомної в роботі" людини.

Між двома вогнями - уніатів і православних

1628 р. звернувся до князя Яреми Вишневецького із закликом триматися віри предків – православ’я. Захищаючи православних, він водночас намагався покласти край ворожнечі між ними та уніатами.

Навесні 1628-го в лаврському маєтку, в Городку-Волинськім, у переговорах із Мелетієм Смотрицьким було вирішено скликати православний помісний собор, який призначили на 15 серпня (ст. ст.). Проте влітку Смотрицький видав книгу "Апологія подорожі до країв східних...", де в розколі звинуватив православну церкву, яка нібито відійшла від справжньої віри.

Духовний суд, до якого входив і Могила, знайшов у цій книзі 105 відступів від православного вчення. Смотрицькому приїхав на собор, але йому не дозволили зупинитися в Лаврі й відіслали до Михайлівського монастиря. Козаки погрожували віровідступникам: "Ми ту святиню здобули нашою кров’ю і будемо її печатати кров'ю, не тільки нашою, але й тих, хто її буде зневажати від неї відступати".

Смотрицький мусив привселюдно покаятися, поклавши всю вину на видавця його "Апології". Твір піддали анафемі, затоптали ногами й спалели. Однак Могила не полишив ідеї примирення двох конфесій. 1629 р. він скликав у Києві церковний собор, але під тиском козаків мусив припинити його засідання.

Заповітна мрія Петра Могили

Петро Могила дбав про книгодрукування не лише в Україні. Він допоміг господарю Матвію Бассарабу видавати книги слов’янською і румунською мовами у Валаському князівстві, надіслав друкарню разом з майстрами до столиці Молдавського князівства – Ясс.

Заповітною мрією молодого архімандрита було створення школи. Він обрав місце для "гімназіону" біля Троїцького шпитального монастиря, аби мати при школі і сад, і город. Утримував училище на власні кошти й хотів, щоб воно стало кращим за школу Київського братства на Подолі.

У січні 1631 р. помер митрополит Іов Борецький, який за життя умовляв архімандрита об’єднати зусилля для створення школи з діями Київського братства, і в заповіті вказав це своє бажання. На дев’ятий день цій по смерті Могила і Київське братство таки домовилися про об’єднання шкіл.

Наприкінці 1631 р. Петро Могила вступив до Київського братства, де його визнали пожиттєвим своїм опікуном. А 12 березня 1632 р. гетьман реєстрового козацтва Іван Кулага-Петрожицький письмово підтвердив обіцянку запорожців захищати об’єднання шкіл, яке скоро стало Києво-Печерським колегіумом.

Нова школа будувалася на засадах православ’я і намагалася поєднати його традиції з вивченням польської та латинської мов. Це занепокоїло консервативних киян, які запідозрили новий навчальний заклад у пропаганді католицтва. Це мало не призвело до трагедії. Запрошений зі Львова викладач Сильвестр Косов розповідав, що розлючена юрба, підбурена противниками Петра Могили, готова була штурмувати школу й спалити її, а вчителів перебити як католицьких агентів. На щастя, небезпеку вдалося відвернути.

Петро Могила сам контролював кваліфікацію вчителів колегіуму і мріяв поширити започатковану ним систему освіти на всю Україну. 1634 р. він організував філіал київського колегіуму у Вінниці, а 1639 p. перевів його на Волинь, у місто Гощу. З 1636 р. філіал існував і в Кремінці. Могила засновував школи нового типу навіть за межами України. Зокрема, 1640 р. було організовано слов’яно-греко-латинську академію в Яссах і послано туди чотирьох київських викладачів.

Тоді ж Петро Могила запропонував московському царю Михайлу Федоровичу заснувати в Москві аналогічну школу, але той відмовив, оскільки в Москві не покладалися на чистоту українського православ’я.

Особистий ворог київського митрополита

30 квітня 1632 р. помер Сигізмунд III. На сеймі з питання обрання нового короля Петро Могила підняв голос на захист православного населення Речі Посполитої, яке не приєдналося до унії. Після Іова Борецького київським митрополитом обрали Ісайю Копинського, але православне духівництво доручило представляти свої інтереси на сеймах Петру Могилі. Могила вимагав скасувати всі заборони щодо будівництва православних церков, відкриття шкіл і друкарень, підняв питання про повернення відібраних уніатами храмів та церковних маєтностей. Вимагав кари для тих, хто ображає православних або чинить над ними насильство.

Це змусило претендента на польський трон королевича Владислава видати спеціальний акт "Статті для заспокоєння руського народу". Було враховано більшість вимог Петра Могили. Київській митрополії поверталися всі її храми й володіння з Софійським собором включно, православні отримали Видубицький монастир (в обмін на Гродненський), інші монастирі й храми, їм гарантували повну свободу переходу в уніатську з православної церкви або навпаки. Це зміцнило авторитет Петра Могили, якого делегати того сейму від православних вирішили у Варшаві ж обрати митрополитом київським замість Копинського. Король Владислав IV цей вибір затвердив одразу – 10 листопада 1632 р.

12 листопада у Царгороді Патріарх Кирило Лукаріс благословив Могилу на сан митрополита Київського, Галицького і всієї Руси, надав йому почесне звання "екзарха святійшого апостольського константинопольського трону". Висвячення нового митрополита відбулося після Великодня у Волоській (Успенській) церкві у Львові.

Ісайя Копинський не хотів миритися зі своїм усуненням. Тоді Петро Могила велів силою перевезти його з Михайлівського Золотоверхого монастиря, де той мав резиденцію, до Печерської лаври. Звідти Копинський вибрався лише після того, як підписав документ про своє зречення.

10 серпня 1635 р. Ісайя Копинський, прихопивши деяке церковне начиння й документи на монастирські маєтності переїздить до Полісся. Звідти скаржиться королю, мовляв, Петро Могила хоче відібрати у нього посаду михайлівського ігумена. Після чвар і скандалів у лютому 1637 р. у Луцьку в присутності представників духівництва зустрілися митрополити – колишній й діючий - після чого Копинський "дав квит", тобто офіційно відмовився від позовів і претензій до Могили.

Та за 2 місяці Ісайя Копинський пише королю, що Петро Могила нібито силоміць примусив його "дати квит". Поширює чутки про митрополита. В документі, складеному в Москві 5 червня 1638 p., сказано, що Копинський писав численним знайомим, ніби Петро Могила "хрестьянской веры отпал... и присегал королю, и всем панам радным, и арцыбискупам лядским, что ему хрестьянскую веру ученьем своим попрать, и уставить всю службу церковную по повелению папы римского римскую веру, и церкви хрестьянские во всех польских и литовских городах превратить на костелы ляцкие, и книги русские все вывесть". Петро Могила, як зазначалося, навіть дістав благословення Папи на посаду патріарха.

Наклепи Копинського мали певне підґрунтя, адже Могила прагнув до подолання церковного розколу - і ці наміри перекручувалися його ворогами. Церковні незгоди використовувалися в польсько-московському протистоянні. У Москві Петра Могилу бачили зрадником православ’я і союзником поляків. У Кракові вважали, що він підбурює козаків проти Польщі. Насправді ж митрополит захищав інтереси православного населення Речі Посполитої, намагаючись подолати конфесійний розбрат. У цьому ж був зацікавлений польський король, прагнучи згуртувати країну, яка конфліктувала із Туреччиною. Він був згодний у разі примирення православних і уніатів на обрання патріархом Петра Могили.

У Ватикані відкидали ідею патріархату для руської церкви, адже вірили, що Петро Могила поділяє погляди уніатів. Проте тут бажане видавалося за справжнє. Позиції Могили і католицької церкви різнилися: католики прагнули підпорядкувати собі православних, а Петро Могила прагнув об’єднання рівноправних церков.

Україна – спадкоємиця Київської Русі

Основними митрополичими обов’язками Петро Могила вважав усунення анархії в церковному житті, контроль за моральними якостями духівництва і за суворим дотриманням треб і служб. Особисто перевіряв благочестя священиків і видав багато богослужебних книг. Могила запрошував на собори духівництва і представників світських кіл.

Митрополит підкреслював зв’язки сучасної йому України з Київською Руссю, виділяв особливу роль Києва для східнослов’янського православ’я. Таке ставлення до Києва могло зародитися ще в роки виховання у Яна Замойського, котрий наприкінці XVI ст. бажав перенесення Константинопольського патріархату в Київ, який мав стати центром усього православ’я.

Митрополит реставрував Софійський собор, відновлював інші давньоруські храми, зокрема Трьохсвятительську церкву, храм Спаса-на-Берестові (там зберігся фресковий портрет Могили 1643 p.), досліджував Десятинну церкву, відбулося вшанування київського князя Володимира й перенесення його останків до Успенського собору Києво-Печерського монастиря, канонізація преподобних печерських ченців, похованих у печерах Лаври.

Об'єднання церков – чи їхнє злиття?

1643 р. папа Урбан VIII закликав Могилу перейти у католицтво. Слідом надійшло й послання від Конгрегації пропаганди віри зі сподіванням, що руська церква звільниться від влади константинопольських патріархів, які, мовляв тільки обкладають народ поборами. Образливий тон обох послань унеможливив офіційну відповідь на них.

Принциповим для Могили було саме об’єднання церков, але не їхнє злиття. Навіть визнаючи зверхність Риму, руська церква залежатиме від Константинополя, а митрополит київський буде обиратися собором православних архієпископів та єпископів. Петро Могила пропозиціями про компроміси і згодою на визнання примату Риму зробив крок назустріч опонентам. Але Ватикан не був готовий до поступок, вимагаючи саме злиття церков. 16 березня 1645 р. Конгрегація прийняла рішення, що український митрополит лише після затвердження папою вважатиметься повноправним ієрархом.

Могила був відомим як богослов і співавтор трактату "Православне ісповідання віри". Він схвалення на соборах у Києві (1640) і в Яссах (1642), його затвердили константинопольський, александрійський, антіохійський та єрусалимський партіархи, а також дев’ять єпископів. Він витримав десятки видань багатьма мовами, в т. ч. давньоукраїнською, латиною, грецькою, англійською, французькою, німецькою, польською, російською, румунською, угорською; в наш час у Парижі підготовлено переклад "Ісповідання" сучасною українською мовою.

Петра Могилу поважали навіть противники. Касіян Сакович, колишній учитель київської братської школи, який з православ’я перейшов в унію, а згодом - у католицтво, писав: "Чесноту навіть у неприятелеві треба хвалити. Коли б його милість отець Могила, відрікшися від схизми, увійшов в унію з римською церквою, дійсно був би гідний не тільки митрополичого, а й патріаршого сану, тому що багато з того, що він зробив, заслуговує на визнання".

Уникаючи відкритої полеміки з уніатами й католиками, Могила став на захист православ’я, коли Касіян Сакович у книзі "Перспектива" (1642) звинуватив руську церкву в гріхах і відступах від справжньої віри. Могила під псевдонімом Євсевій Пимін 1644 р. видав у Києві польською мовою книгу "Літос", у якій дав відсіч Саковичу, а його звинувачення розцінено як брехню і наклеп на православну церкву.

Заповіт Петра Могили

У лютому 1645 р. Петро Могила востаннє побував на своїй батьківщині – у Молдові. Він приїхав на весілля доньки господаря Василя Лупула і польського можновладця Януша Радзивілла.

Останньою великою працею Петра Могили був "Требник", випущений за 2 тижні до смерті митрополита – 16 грудня 1646 р. На 1700 сторінках описано й обгрунтовано обряди східної церкви (там, де вони розходяться з обрядами західної церкви, пропонуються компроміси). Могила розумів, що від конфесійних незгод страждав, передусім, український народ, послаблений боротьбою "Руси з Руссю". На відміну від козацтва, яке тяжіло до революційного способу розв’язання проблем, митрополит стояв за еволюційний шлях подолання суперечок. Це й привело його до переговорів з католиками, які, однак, ускладнилися через непоступливість Ватикану.

Петро Могила склав заповіт за 9 днів до смерті. Там було написано: "У святій вірі, в якій я народився, був вихований і з волі та ласки Божої маю високе митрополиче звання, у ній же хочу, вік свій завершивши, стати перед величчям Господа свого... Бачачи, що занепад святого благочестя в народі руському походить лише від цілковитої нестачі освіти й науки, я дав обітницю своєму Господу, що все своє майно, котре дісталося мені від батьків, і все, що буде діставатися від прибутків, одержаних з доручених мені святих місць і з маєтків, для цього призначених, віддаватиму частково на відновлення зруйнованих храмів Божих, від яких лишилися жалюгідні румовища, частково – на заснування шкіл у Києві".

Перед смертю він відписав заснованій ним колегії більшу частину власного майна (в т. ч. хутір Лозняки, половину худоби й господарства хутора Напологи), всі придбані ним у Києві будинки, Солениківський палац на Подолі, всю свою бібліотеку (найбагатшу в Києві), 76 тис. злотих, а також чверть усього домашнього срібла, сакос, митру, хрест та ін.

Помер Петро Могила о третій годині ночі 11 січня 1647 р. Поховали його аж після заміщення залишених ним церковних посад. Труна з тілом стояла в соборі Святої Софії до 19 березня. Того дня її при великому скупченні народу перевезли до Успенської церкви Печерської лаври й опустили в яму у лівому (північному) криласі, біля західної пари підкупольних пілонів, де спорудили саркофаг із червоношиферних плит, обкладених цеглою.

Майже 300 років ніхто не тривожив вічного сну. Але під час Другої світової війни, в листопаді 1941 p., Успенський собор підірвали. Вибухівку заклали саме біля місця поховання Петра Могили, тому труну з прахом засновника Києво-Могилянської академії було вщент знищено.

За інформацією "На скрижалях"

Читайте також: "Бути громадянином СРСР – значить бути рабом": кого Василь Стус ставив українцям за приклад