Микола Княжицький: «Не можна перемогти олігархічну модель управління державою лише в медіа»

Незважаючи на те, що фракція партії «Європейська солідарність» зараз перебуває в опозиції, вона готова загалом підтримувати законопроєкт про медіа, каже член комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микола Княжицький. За його словами, представники «ЄС» знайшли з авторами проєкту компромісне рішення щодо так званих «чорних списків», а також виступають за те, щоб регулятор був більш незалежним. У «ЄС» також остерігаються цензури, водночас вважають, що коли певні обмеження стосуються антиукраїнських ЗМІ, які за кошти країни-агресора зловживають свободою слова, то такі норми потрібні. Щодо перспектив ухвалення цього законпроєкту, то, на думку пана Княжицького, вони невисокі.

Микола Княжицький, як і його колега по комітету Микита Потураєв (голова Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики), вважає, що реформа друкованих державних і комунальних ЗМІ мало що змінила по суті. Він виступає за те, щоб напрацювати законодавство, яке не дозволить місцевій владі зловживати й підкуповувати місцеві ЗМІ.

Критично пан Княжицький ставиться і до результатів реформи суспільного мовлення, загалом підтримуючи її. «Суспільний мовник в Україні має захищати соціальні, політичні, культурні інтереси меншин, бути серйозною противагою комерційному мовленню. І не дозволяти власникам комерційного мовлення – олігархам – здійснювати монопольний вплив на суспільну думку», – каже він. Водночас відзначає, що Суспільна телерадіокомпанія справді є незалежною від політичних впливів.

Народний депутат нарікає, що парламент ніяк не ухвалить його проєкт про прозорість медіавласності й фінансування медіа. «Мій законопроект дає абсолютно чіткий механізм деолігархізації медіа. Тому я скептично ставлюся до можливостей його ухвалення», – зауважує він.

Про це, а також позицію пана Княжицького щодо проєкту про дезінформацію та підтримку державою саморегуляції в медіа читайте в інтерв’ю «Детектору медіа».

– Пане Миколо, після Революції гідності в Україні нарешті стартували кілька важливих медіареформ, на які чекали кілька десятків років. Це реформа Суспільного мовлення та реформа друкованих державних і комунальних видань, які мали перервати радянську традицію і відділити ЗМІ від влади. Водночас попередньому парламенту так і не вдалося ухвалити новий закон про аудіовізуальні послуги – як відомо «Детектору медіа» з власних джерел, через спротив телеіндустрії, яка не хотіла змінювати правила гри на ринку. Чинному парламенту теж не вдалося на хвилі турборежиму ухвалити цей законопроєкт, який тепер називається «Про медіа». Як ви вважаєте, чому? Які шанси ухвалити цей величезний проєкт, який у вашому комітеті ще часто називають медіакодексом?

– «Європейська солідарність» мала певні зауваження щодо цього законопроекту. Зокрема, вони стосувалися бажання представників влади – авторів проєкту – позбутися так званих «чорних списків». Тобто списків тих артистів, виконавців, ведучів телевізійних шоу тощо, які порушили українське законодавство, поїхавши з Росії до окупованого Криму, чи визнали законною анексію Криму. Наша політична сила не могла цього допустити. І тут ми знайшли певний компроміс.

В усьому іншому цей законопроєкт ми підтримуємо. Тому, що все ж законодавство робиться не під конкретну владу. Незважаючи на те, що ми зараз перебуваємо в опозиції, виступаємо за те, щоб і регулятор був більш незалежним, щоб призначення членів Нацради було прозорим. Ми виступаємо за те, щоб привести наше законодавство у відповідність до рекомендацій Ради Європи, Європейського Союзу і Європейської комісії. Виходячи з цього, ми готові були підтримувати цей законопроєкт.

Але загалом дуже багато людей були проти цього законопроєкту. Частина з них кажуть, що остерігаються цензури. Я розумію цих людей. Ми також остерігаємося цензури. Але вважаємо, що коли певні обмеження стосуються антиукраїнських ЗМІ, які за кошти країни-агресора зловживають свободою слова, то такі норми, безумовно, потрібні.

Закон досі не ухвалено, тому що частина провладних сил готова була його підтримати, а частина виступала категорично проти. Я не бачу перспектив його ухвалити у 2021 році.

Наразі, до ухвалення закону про медіа в цілому більшість у парламенті прагне приймати його окремі частини, водночас намагаючись проштовхнути додатково ще якісь норми. Наприклад, останній законопроєкт, ухвалений у першому читанні, який стосується Нацради з питань телебачення і радіомовлення, де сказано про пакетне обрання членів Нацради від парламенту. І фактично таким чином, будь-які спроби опозиції рекомендувати своїх представників до Нацради нівелюються. Це ж не представники опозиції, бо члени Нацради є незалежними. Але від опозиції може бути делегований хтось більш незалежний від влади.

Загалом законопроєкт про медіа був підготовлений у непоганій формі. А шматочки, які намагаються прийняти як окремі закони, звичайно, є спробою узурпації влади.

– Реформа друкованих державних і комунальних ЗМІ завершилася 2018 року. Її здебільшого вважають успішною, якщо підходити з кількісних показників. Наразі реформовано 615 видань (що складає близько 96% від загальної кількості державних та комунальних ЗМІ), а саме: 569 — комунальних (це близько 97% від загальної кількості комунальних видань), 46 — державних (близько 91% від загальної кількості державних видань). Частина видань не встигла реформуватися і втратила реєстрацію. Якщо ж дивитися на реформовані газети з якісної сторони, а саме з контентної, то аналіз авторів «Детектора медіа» показує, що, формально реформувавшись, видання продовжують «славити» місцевих керівників влади, сподіваючись на фінансування на якихось інших умовах, ніж раніше. Не всі, звичайно. Також під час реформи з-під дії закону вийшли державні газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр» – тобто, все одно залишилися державні газети. Чи буде Комітет з гуманітарної та інформполітики розглядати результати цієї реформи?

– Місцева влада закладає в бюджети мільйони для підтримки місцевих медіа. Ці кошти йдуть, приміром, на муніципальне телебачення, яке знімає сюжети, часто не допускаючи на зйомки ні місцевих приватних, ні суспільного мовника. Паралельно з цих коштів фінансують газети різної форми власності, інші ЗМІ, які просто поливають брудом конкурентів. Або є мери, які проводять тендери на підтримку медіа різних форм власності, таким чином купуючи лояльність цих ЗМІ. Особливо зараз, коли після реформи децентралізації у місцевої влади багато грошей, вони просто купують приватні медіа. Або створюють свої комунальні ТРК, таких прикладів теж багато. Тому я б не сказав, що ця реформа зробила меншим вплив місцевої влади на медіа, зовсім ні.

Інша справа, коли ми говоримо про, приміром, гірські райони, де приватна газета може просто не вижити. Тоді підтримка органами самоврядування припустима. Такі видання можуть отримувати гранти просто для того, щоб інформувати населення там, де обмежений доступ до інтернету, телебачення й радіомовлення. Але це поодинокі випадки.

У більшості міст і районів України сталося те, що сталося з грошима партії, коли розвалився СРСР. Гроші раптом зникли, але люди, які працювали в райкомах, чи обкомах партії, чи КДБ стали великими бізнесменами. Так і тут. Місцевої комунальної преси нібито немає, але є газети, які за кошти місцевих бюджетів підтримують мерів, голів ОТГ і не дають слова опозиції. Тобто все те саме, тільки в іншій формі.

І тут питання не в підсумках реформи, а в тому, щоб напрацювати законодавство, яке не дозволить місцевій владі зловживати й підкуповувати ЗМІ.

– Яка ваша думка щодо реформи Суспільного мовлення? Частина народних депутатів досі не розуміють суті реформи, місії Суспільного, не розуміють, навіщо знищили державне мовлення і створили Суспільну телерадіокомпанію. Національна суспільна телерадіокомпанія України існує вже четвертий рік, але реформа рухається дуже важко через постійне недофінансування, зовнішнє і внутрішнє протистояння. Хоча моніторинги «Детектора медіа» показують, що інформаційний контент мовника стає одним з найкращих відповідно до професійних стандартів, НСТУ постійно дорікають низьким рейтингом флагманського каналу «UA:Перший», забуваючи або й не знаючи, що Суспільне – це не один, а багато теле- й радіоканалів. Комітет гуманітарної та інформаційної політики підтримав проєкт змін до закону про Суспільне (№ 2576), але він також «завис» у парламенті. Ви особисто утрималися, чому? Крім того, члени Комітету ініціювали ще одні зміни стосовно обрання членів наглядової ради НСТУ від парламентських фракцій і груп (проєкт № 4413). Чи не варто було їх включити в уже наявний законопроєкт?

– Звичайні люди не розуміють ролі Суспільного мовлення, не розуміють і народні депутати. Не розуміють його контенту. І я вам скажу страшну річ: на мою думку, його не розуміють і менеджмент, і значна частина наглядової ради Суспільного. Тому що в моєму розумінні, суспільне мовлення має виконувати таку ж функцію, яку воно виконує в кожній європейській країні. Тобто захищати соціальні, політичні, культурні інтереси меншин, бути серйозною противагою комерційному мовленню. І не дозволяти власникам комерційного мовлення – олігархам – здійснювати монопольний вплив на суспільну думку. Саме тому рейтинги в дуже багатьох країнах у них є такими ж, як і в комерційних, або й більшими.

Правда, зараз ми бачимо й негативні тенденції у розвитку суспільного мовлення, яке раніше було прикладом для України. Наприклад, у Польщі. Якщо подивимося, як польський суспільний мовник вів себе на виборах, то побачимо, що він був далекий від об’єктивності, неупередженості і професійних стандартів. Попри те, що мовник називається суспільним, фактично він вів себе гірше, ніж колись державне телебачення. Отже, справа не в назві, а у функції, яку має виконувати мовник.

В Україні мовник мав би бути головним виробником українського культурного продукту, фільмів, серіалів, популярних суспільно-політичних програм, новин. На жаль, наш суспільний мовник не виконує цих функцій.

Але є і плюси в його діяльності. Це те, що НСТУ справді є незалежним від політичних впливів. І я це вітаю. Очевидно, що Суспільне – це не лише один канал телебачення, а й радіо, і місцеві канали, і диджитал-платформа. І серед цих багатьох колективів, які складають систему суспільного, є приклади як поразок і невдач, так і успіхів та ефективної роботи. Це просто надзвичайно велика система, яку в Україні потрібно не тільки поставити, а й зробити значно потужнішою, ніж вона є зараз. А бажання робити потужнішою інституційно, особливо в політиків, немає. Знову ж таки, тому що ми в олігархічній державі, і вони не зацікавлені в конкуренції з боку суспільного мовника.

Проблема ще в тому, що контроль над суспільним мають нібито громадські організації, які ніяку громадськість не представляють. Якщо ГО з трьох осіб, то це не є громадська організація. Україна влаштована у такий спосіб, що тут усі партії більше нагадують якісь громадські організації, ніж політичні сили. Тому що їхні економічні програми не відрізняються, але за одні голосує більше російськомовне населення, за інші – українськомовне. За одні голосують прихильники Московського патріархату, за інші – українських церков. Це формує певну різноманітність. І коли хочуть позбавити політичні фракції права делегувати своїх представників, то це несправедливо. Тоді треба дозволити великим громадським об’єднанням – таким, як церкви. Вони насправді є великими громадськими організаціями й мають вплив у суспільстві. Або іншим великим ГО – таким, як «Пласт».

Це не унікальна для України ситуація. Ми чудово розуміємо, коли в Німеччині зелені рухи делегують своїх представників у наглядові ради суспільних мовників, то вони так чи інакше будуть близькими до партії зелених. Або церкви будуть близькими до християнських демократів. Тобто така проблема існує не тільки в Україні. Але мені хотілося б, щоб представництво було ширшим. Щоб було забезпечено нормальне фінансування. Щоб Суспільний мовник не просто існував, а мав рейтинги більші, ніж у комерційних каналів, виробляв дійсно культурний продукт.

Щодо законопроекту № 4413, то ми виступали категорично проти. Ми могли прописати процедуру ad hoc і вирішити ту колізію, яка є зараз у чинному законі. Бо якщо ми без будь-яких причин позбавляємо повноважень людей, яких раніше обрали до наглядової ради, то це є прямим політичним втручанням. У мене немає жодних сумнівів, і я знаю, що представники правлячої партії були авторами цього проєкту й сильно його підтримували тому, що хотіли взяти під контроль Суспільне. Ми як опозиція будемо проти того, щоб Суспільне було під будь-яким контролем. Різноманітні інсинуації, що нібито «ЄС», яка має у наглядовій раді представника від БПП, зараз хоче делегувати ще одного представника, – це все міфи. Тому що ми це питання ще навіть не обговорювали на фракції. Я вам більше скажу, знайти ефективного представника для партії в наглядовій раді Суспільного не так просто. Демократичні партії не прагнуть впливати на незалежного мовника.

– Чи може в Україні відбутися деолігархізація медіа? Чи вдасться комітету й парламенту запровадити ефективні механізми, які б не дозволяли скупчувати в руках олігархів величезну кількість медіа? На ваш погляд, чи можливо щось глобально змінити в медіа, допоки існуватимуть олігархічні канали? Попередній парламент запровадив прозорість медіавласності. Але це половина реформи. Чи підтримає чинний парламент ваш проєкт № 2072 про фінансову прозорість медіавласності?

– Є один важливий аспект, на якому ми наполягали, – це прозорість медіавласності й фінансування медіа. Ми ніяк не можемо добитися його ухвалення. Тому що власники великих медіахолдингів, які є збитковими, які є звичайним політичним інструментом у руках олігархії, не зацікавлені, щоб така прозорість була закріплена в законі.

Наш комітет його підтримує, але нагадаю: проєкт не виносився на розгляд комітету протягом більше року. Потім частину з нього ми затвердили в законопроєкті про медіа. Але це була лише частина, такий компромісний варіант. Потім ми знову повернулися до цього законопроєкту. Але я не вірю, що буде більшість, щоб його підтримати. Медіакодекс теж комітет підтримав, але в зал він не виносився.

Мій законопроєкт дає абсолютно чіткий механізм деолігархізації медіа. Тому я скептично ставлюся до можливостей його ухвалення. Розумієте, не можна перемогти олігархічну модель управління державою лише у сфері медіа. Це й антимонопольне законодавство загалом, і відносини з бюджетом, тобто, це дуже багато різних напрямів. А поки ми живемо в олігархічній державі, позбутися олігархічних медіа, а отже перетворити медіа з інструменту політичного впливу на нормальний бізнес, що служитиме суспільству і культурі, мені здається, найближчим часом не вдасться. І влада є по суті результатом цього впливу. Бо саме олігархи привели до влади Зеленського й більшість у парламенті. Тому говорити, що вони самі себе заріжуть, було б нелогічно.

– Чи повернеться Комітет до розробки законопроєкту про протидію дезінформації?

– Ви знаєте, що демократичне суспільство виступало проти цього законопроекту, водночас розуміючи, що дезінформації й іноземному впливу безумовно треба протидіяти. Більшість у комітеті належить іншій політичній силі, тому треба запитувати в них. Ми бачили лише те, як владна сила намагалася ліквідувати «чорні списки» тощо. Тому ми будемо робити все можливе, щоб зменшити вплив країни-агресора. Але якщо такий проєкт буде обмежувати свободу слова українських медіа, то ми його підтримувати не будемо. Давайте просто обмежимо медіа країни-агресора, зробимо прозорим фінансування. Бо в нас є нібито українські медіа, які насправді представляють країну-агресора. Треба зробити так, щоб вони не могли так вільно почуватися в Україні й маніпулювати політикою.

– Як ви вважаєте, чи необхідно законодавчо прописувати питання саморегуляції, в тому числі й у медіа? Якщо так, то де такі норми мають бути прописані: у проєкті про медіа чи в окремому законі? Справа в тому, що саморегуляція в медіа в багатьох розвинених державах підтримується не тільки великими журналістськими організаціями, а й індустрією, а подекуди частково державою. У нас великі телеканали «не бачать і не хочуть» саморегуляцію принципово, це їм не цікаво, вони самі собі саморегуляція. Але є багато проблем, які можна було б вирішувати завдяки саморегуляції, і лише співрегуляція та регуляція з ними не впораються.

– Очевидно, я як людина демократичних поглядів вітаю саморегуляцію. Але це має бути повноцінна саморегуляція, а не продовження монополії картелів під виглядом саморегуляції. Ви чудово розумієте, що великі олігархічні групи – це по суті картелі. Вони, наприклад, домовилися про обмеження розповсюдження каналів через супутникову систему мовлення, кодування, про ціни на рекламу чи про систему вимірювання рейтингів. Усе це елементи картельних змов, які не мають жодного стосунку до журналістської саморегуляції.

Тому, коли ми говоримо про ефективну журналістську саморегуляцію, ми за. А коли ми говоримо про посилення картельної монополії – проти. Коли ми говоримо про журналістські організації, приміром Комісію з журналістської етики, чи такі, які протидіють дезінформації, то така саморегуляція може бути прописана в законі, і може підтримуватися й фінансуватися державою. Тут я нічого поганого не бачу.