"Незручно пити каву – ніс не влазить у чашку"

Булки для реклами роблять із монтажної піниЕстрадно-циркове училище – це етап довгого шляху. Спочатку вчився в будівельному інституті, куди мене вмовили вступити батьки. Швидко пожалкував, але таки закінчив два з половиною курси. Заняття були на вечірньому відділенні. Вдень працював, хоча здебільшого сачкував – займався авторською піснею, бігав у ліс грати на гітарі.У самодіяльному театрі при будинку культури заводу "Укркабель" створили з друзями квартет театралізованої пісні. Так учотирьох і пішли до естрадно-циркового училища. Для вступу треба було підготувати байку. Терпіти їх не міг. Але вибрав твори Козьми Пруткова і Дениса Давидова, вони іронічні.Назва нашого ансамблю "Шляпа" задавала настрій. Виходили на сцену з валізою, з якої діставали капелюхи. Гастролювали по всьому СРСР – від Прибалтики до Далекого Сходу.Два роки з нами працював Володимир Комаров з одеських "Масок". Був мімом – симпатичний і виразний. У колектив вписався чудово.Із Віктором Андрієнком познайомилися в Театрі естради. Він був актором, а я підробляв монтажником декорацій. Андрієнко починав кар'єру як каскадер. В одному спектаклі падав із висоти 7–8 метрів. Ми ловили його на поролоновий матрац. Віктор активний, закручує навколо себе простір.На ура завжди сприймався номер "Радіотеатр" – як диктор у студії записує дитячу казку "Курочка Ряба". Найсмачніші номери приберігали на фінал, цей завжди був передостанній. Він пробивав будь-яку аудиторію – від дошкільнят до академіків. Грали в ньому Віктор Андрієнко й Анатолій Дяченко.Час від часу виникала необхідність у речах, яких не було де взяти. Я мав чуйку і розуміння, як це зробити. 13-річним у піонерському таборі у виставі "Золотий ключик" грав Тата Карла. Карабасу Барабасу потрібен був батіг. Я взяв у дівчат дві скакалки і сплів із них.Дія вистави, яку ставили в самодіяльному театрі, відбувалася в Америці 1970-х. Треба було зробити вуличний телефон-автомат. Який у нього вигляд, ніхто не знав. Друзі десь сперли телефонну слухавку і диск із нашого апарата. Решту вигадував. Прилаштував усередині баночку, щоб при падінні монети був правильний звук. Режисер перед прем'єрою дав справжні 10 центів.У цій же виставі один персонаж мав убити іншого ножем. Зброя на сцені – це особлива річ. Її треба зробити так, щоб не причепився ні міліціонер, ні прокурор. Вирізав з алюмінію. Здавався загрозливим.Разом із Радянським Союзом пішов на дно і наш театр. Настала епоха нічних клубів. Не хотів бути там артистом. Довгий час мав справу з ними як художник-бутафор.Із латексом познайомився за Союзу. Сподобався. В магазині його тоді було не купити. Але могли офіційно придбати на Київгумі. Літрів 500 цього латексу за своє життя "випив". Він смердючий, тхне аміаком, доки рідкий. Попервах страждав, а потім так принюхався, що коли відчував цей запах, то поринав у ностальгічні спогади. Це екологічно чистий матеріал, його навіть жувати можна. Але погано зберігається. Пів року живе добре, а потім розсихається чи перетворюється на кисіль.У 1990-х часто замовлення закінчувалися нічим – сьогодні домовилися, а на завтра дзвонять: "У нас все розвалилося". Треба було зробити майданні ляльки, які ходили б вулицями з рекламою. Зібралися вп'ятьох – пили каву, курили, говорили, малювали. Навигадували неймовірне, але нічого не знадобилося. Для телевізійного проєкту замовили будинок для декорації. Дали аванс. Зробив пів будинку, а мене ніхто не смикає. Передзвонюю: "Робота триває, не хвилюйтеся". "А вам хіба не телефонували? Проєкт здох". Той будинок стояв у батьків. За два роки його купили для іншого телевізійного проєкту.Для нічного клубу зробили водоспад, де постійно текла вода, у скелі відкривалося око, пробігала миша, стражник ходив по стіні замку. З часом усе зламалося, бо ніхто не обслуговував: око залишилося напіввідкритим, мишка зупинилася, водоспад пересох – зламався компресор, бо забули налити води. А от стражник продовжував ходити що 5 хвилин, там механізм такий примітивний, що не міг зламатися. Можливо, й досі рухається.Зробив неймовірну кількість їжі для реклами. Для одного кліпу виготовив купу сиру з пінопласту. Для іншого на баштані росла ковбаса, на кукурудзі – сосиски з поролону.Треба було зробити хот-доги для вітрин на автозаправках. Бо справжні булки з сосискою до кінця дня "в'янули", втрачали товарний вигляд. Довго відточував технологію. Оскільки булка розрізана, потрібна фактура натурального хліба. Вибрав пористий матеріал – монтажну піну. Експериментував із кількома видами, бо це примхливий матеріал. Сосиски робив із поролону, розбавлений силіконом автомобільний герметик був за кетчуп, майонез – білий силіконовий герметик. Зробив тих хот-догів кілька сотень.Фрукти створюю з латексу, вони порожні всередині. Це як кулька, але не здувається. Якщо наповнити водою, стають важчі та м'які. Такий фрукт можна запустити актору в ніс без ризиків для здоров'я.Келихи у великій кількості, з яких пили і якими кидалися "довгоносики", робив із пластикових пляшок.Для зйомок лялькової програми зробив бокал. Режисер подивився і каже: "Ви не боїтеся, що ця старовинна річ розіб'ється?" "Не хвилюйтеся", – відповів. Розтиснув пальці, бокал упав і почав стрибати по підлозі. Режисер аж за серце схопився. Але потім розсміявся.Ідея "Шоу довгоносиків" належить Вікторові Приходьку. Він запросив Віктора Андрієнка, а той – мене. Носи робив із латексу. Спочатку виготовляв під конкретного персонажа. Першим гостям, які приходили на програму, теж робив індивідуально. Але згодом їх накопичилося кілька сотень, почали добирати потрібний. Приклеювали сандарачним клеєм для вус і борід. На обід носи зазвичай знімали, хоча дехто їв із ними. Проблематично було пити каву або чай – ніс не влазив у чашку. Використовували трубочки. Від частого приклеювання в акторів виникало подразнення.Робив для шоу багато їжі, якою кидалися "довгоносики", – запечене порося, курку, ковбасу, бутерброди. Курка вийшла правильна, навіть були пухирці на шкірці. Бутерброди намагалися підсовувати гостям програми. "Ось вам до чаю", – і той починав жувати поролон. А "довгоносики" капосно хихотіли.Знімали рекламний кліп. Місце дії – порожній офіс, вентилятор крутиться, стоять столи, комп'ютери, кулер із водою, принтери. Заходить дівчина, похмуро роззирається. Піднімає автомат і розносить офіс. Опускає зброю, сідає в крісло і бере склянку із жовтою рідиною. Зі стіни падає портрет її начальника. Це була реклама напою: "Відпочинь, відтягнись, викинь усе з голови".У рекламі буває кастинг усього. Бачив навіть відбір корів. Для цього ролика влаштували кастинг зброї: дівчата пробували стріляти з автомата Калашникова, ручного кулемета Дегтярьова, пістолета-кулемета Шпагіна. Врешті вибрали німецький МР 43 – його полум'я сподобалося рекламникам найбільше. Але його треба було зробити страшнішим. Виносити зброю з кіностудії заборонено, тому накреслив на ватмані контур, заміряв. Макет автомата зробив із пінопласту, окремо виготовив деталі з пресованого картону, поролону. Використав дитячу кеглю, кришку від кіндер-сюрпризу, старі радянські алюмінієві бігуді, частину каністри з-під моторної оливи.Кілька разів намагався кинути курити. Перейшов на люльку 2011 року. Цигарки – це шкідлива звичка, а люлька – приємна прихильність. 2013-го брав участь у змаганні з повільного паління люльки. Завдання – якнайдовше керувати маленькою іскрою вогню. Мій рекорд – 1,5 години. Президент нашого клубу Юрій Мадорський на цьому чемпіонаті на результаті 2 години 4 хвилини загасив свою люльку, бо суперників не залишилося. Світовий рекорд із паління люльки – 3 години 33 хвилини.Маю близько 50 люльок. Справжня робиться з деревистого вересу, в кореневій системі якого є наріст – бріар. Він вбирає вологу, тому люлька куриться "сухо". І ця деревина мінералізована, тому не так боїться вогню, як інші. Пінкова люлька точиться з мінералу, який є тільки в Туреччині. Така ніколи не прогорить, навіть під сильним вітром, її курять моряки.