Віктор Цой працює на російський імперіалізм

У березні у столичному Палаці спорту виступить російський гурт "Кино". В основі програми – оцифрований з оригінальних записів голос лідера групи Віктора Цоя. Він загинув 1990-го. Шоу супроводжуватиме відеоряд із графіки, анімації, архівних зйомок. Про посмертний концерт у Києві легенди російського року розмовляємо з медіа-експертом 55-річним Олексієм КовжуномПро шоу "Кино" прочитав, слухаючи концерт польських рок-зірок, які переспівали своєю мовою хіти австралійського виконавця Ніка Кейва. Він приїхав до Вроцлава виступити в кількох дуетах. Українці ж підуть на мертвого Цоя.– Супермегагрупа "Кино" зараз працює на російський імперіалізм. Москалі вміють з усього зробити зброю – із дитячого сміху, поцілунку, пісні."Кино" було і є феноменом для поколінь пострадянського простору. Бо Цой – талант, його пісні резонують із кожним, незалежно від віку. У мене є кілька його платівок. Слухаю рідко, але люблю. Знаю художні майстерні в Києві, де "Кино" грає днями. Музика юності. Але це трохи тривожно. Бо копірайт належить ворогу. І він використовує це проти нас.У спортзалі зі мною старшокласники тренуються під Цоя. Чому тут не працює правило "я не буду слухати музику, яку любили батьки"?– Історія змінилася. Generation gap (розрив поколінь – соціологічний феномен, коли культура, світогляд, цінності дітей значно відрізняються від батьківських. – Країна) зламався. На Заході є напрямок daddy's rockers. Це молодь, яка грає улюблену музику батьків. Знаходиш на горищі касети з гуртами, яких ніхто з твоїх однокласників не знає. Переосмислюєш. І твоя гітара звучить, як у Тоні Айоммі з Black Sabbath.Тому рокери з 1970-х зараз очолюють світові чарти, як, наприклад, AC/DC з сімнадцятою платівкою?– AC/DC нагадують "Океан Ельзи" – співають всі роки одну й ту ж пісню. Вона впізнавана й очікувана. У теперішньому мінливому світі передбачуваність дарує спокій і відчуття щастя. Ця штука, обходячи інтелект, працює напряму з емоціями. Крім того, зазвичай ми любимо музику, під яку росли. Вона – саундтрек фільму про наше життя. Вперше поцілувався, поклав руку дівчині, куди захотів, вона не стукнула тебе. І ти приречений купувати ту саму музику, під яку це відбулося.Дискусію про Висоцького і Цоя кілька років тому почав історик Володимир В'ятрович. Що ці артисти якорем тримають українців у радянському минулому.– Бойовики ДНР воюють за брехню зі старого телевізора і смачний пломбір із дитинства. У Києві теж чимало ностальгувальників за СРСР. Тому концерт "Кино" – це диверсія.Цой був би проти. Мав із ним колись розмову. Знав, що Віктор любить групу The Doors. А я на балці (з 1970-х у Києві так називали блошиний ринок між залізничними коліями біля сучасного нічного клубу Freedom. – Країна) виміняв платівку An American Prayer, де Джим Моррісон читає вірші під акомпанемент визначних музикантів. Цей альбом видали після смерті лідера The Doors. Хвалюся Цою, а він: "Не буду слухати цю мертвечину". Він переміг у суперечці. Потім я цю платівку виміняв, про що жалкую. Мертвечина – це погано. Краще роздобути диск невідомої культури, ніж піти на концерт "Кино".Коли українці зрозуміють, що росіяни невидимими нитками нас пришивають назад?– Музика грає в цьому важливу роль. Бо зачіпає емоції. Будь-яке раціо, критичне мислення не допоможуть. Коли росіяни в 1990-х розпочали проєкт "Старые песни о главном", я казав: це початок реставрації совка. Із пісень радянського розливу по телебаченню почався новий сталінізм. Коли їх виконує сучасний кумир, вони емоційно примиряють людей із минулим. Досвід життя в СРСР не переосмислюється критично, на нього наноситься рожева фарба ностальгії. А ностальгія – це зло. Заважає рухатися, змінюватися. Нагадує, що золотий вік уже минув, а майбутнє – страшне і невизначене.Але ж протести у Білорусі почалися з пісні Цоя.– Білоруси живуть у модифікованому СРСР, у них ще триває перебудова. Тому пісні "Кино" кінця 1980-х звучать актуально. "Ждем перемен" – це про очікування. Це те, що називається "страдательный залог". А "Дальше действовать будем мы" – інша історія. Коли перетворюєшся з об'єкта на суб'єкт. Кажеш: "Ідіть у сраку". Вони розпочали з очікування.Натрапив на відео Дмитра Корчинського, де він каже, що проблема Білорусі – втрачена ідентичність. Не можуть діяти, бо немає націо­нальної гідності. Тому звучить Цой, а не білоруські рокери N.R.M. Згодні?– Нечасто погоджуюся з Корчинським, але тут він правий. Я був у Мінську востаннє 2009-го. Чув білоруську один раз. О 9:30 у барі готелю нею спілкувалися п'яні чоловіки. Згадав, як у радянському Києві суржиком розмовляли менти і сільські тітки, які приїжджали спродатися на базарі. Було дві кав'ярні для письменників. Де вони, як і ті білоруськомовні добродії, сперечалися українською і бухали. Пили по-чорному, бо це були дозволені українські літератори. Вони за цей дозвіл заплатили душею і страшно подумати чим іще. 1984-го за амністією вийшов на волю Сергій Набока (журналіст, арештований 11 січня 1981 року за розповсюдження антирадянських листівок, написання "наклепницьких" віршів і статей, участь у складанні маніфесту про внутрішньополітичне становище СРСР і тексту"Перспективи заповнення духовного вакууму радянського суспільства". – Країна). Так у моєму оточенні з'явилася перша україномовна та віруюча людина, націоналіст. А доти українська не була нашою мовою. Бо її жорстоко заганяли в маргінес.Так і в Білорусі. Тільки в них не відбулося національного ренесансу. Не з'явилося нічого потужнішого й об'єднувального за гурт "Кино".Наші революції проходили під українську музику.– Маю серйозну пред'яву до української рок-сцени. У фазі гарячої війни багато музикантів їздили на передову – ТНМК, "Тартак", Жадан – але не з'явилося військової пісні. Бо, наприклад, "Іду на смерть" гурту "Сокира Перуна" – нішева пісня. Військові дорікають, що у супротивника кращий контент. Один боєць каже: "Не хочу воювати під "Іду на смерть". Я іду не вмирати, а вбивати за свою країну".Гурт "Пирятин" написав "Гімн Арти".– Це блискуча річ. Але навряд стане стадіонним хітом. Пісня інтимна, для маленького клубу, для своїх. Іван Семесюк відчув, що ця ніша – незаповнена, і обов'язок митця – висловитись.Важко уявити концерт у Києві, на якому Нік Кейв співатиме дуетом із кимось із наших музикантів, як робив це з поляками. У чому причина?– На Польщу важко рівнятися. Я опинився там наприкінці 1980-х із приятелем-менеджером кількох польських панк-груп. Був у містечку на три тисячі людей, куди на фестиваль приїздять ще п'ять тисяч. Усі щасливі. Почався дощ, місцеві запросили в гаражі, щоб не змерзли, годували. У Польщі важливі три види музики – джаз, панк, реґґі. Маю пару платівок польського реґґі. Серед світових колекціонерів страшенно поціновуються, бо це власний голос. В Україні і близько такого не було. Поляки не були у складі СРСР, жорстких репресій не пережили.В інтелігентному середовищі навіть народилося прислів'я: "Коли в Москві стрижуть нігті, в Києві рубають пальці". За Щербицького (Володимир Щербицький керував УРСР у 1972–1989 роках. – Країна) у нас навіть Алла Пугачова вважалась вільнодумкою.Україна потерпала від подвійного гніту. Еліта була налякана до усрачки. Виживали найгірші. Крім утиску від Москви, був шалений страх людей, який обертався люттю один до одного. 1980-ті, хоч і вегетаріанський період порівняно зі сталінським, але Василя Стуса вбили. А в цей час у Росії, звісно, під ковпаком КГБ, але вже виступали рок-гурти і навіть якусь копійку заробляли.Ви були знайомі з Віктором Цоєм. І вас не раз запитували: як він відреагував би на теперішні стосунки Росії та України, на Крим і Донбас?– Розмовляли з Сергієм Лисенком, режисером фільму "Кінець канікул" (дипломна робота Сергія Лисенка в Інституті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, 1986-го знімали в Києві, у ролях музиканти гурту "Кино", Олексій Ковжун, Світлана Ніколаєва. – Країна). Зійшлися на тому, що Цой був би мегазіркою у Південно-Східній Азії. Міг би собі дозволити не помічати, що відбувається тут.От Єгор Лєтов точно був би на Донбасі, бо "Винтовка – это праздник. Всё летит в п… зду!"Молодь не розуміє, чому для 40–50-річних українців часто "Воплі Відоплясова" чи "Брати Гадюкіни" не такі культові, як Цой.– Центр прийняття рішень був не тут. "Океан Ельзи" і Вєрка Сердючка повернулися суперзірками з Москви. Коли в тебе придушена, витоптана, скалічена культурна еліта – ти не маєш орієнтирів. Лише розбитий компас. Коли ВВ приїхали після піврічних гастролей у Франції, всі такі: "Ну нифига себе". Бо пісні Олега Скрипки суржиком сприймались як творчість селюків. Як прикол. А Цой співав про "настоящее". Щоб українці так думали, пішло багато років роботи НКВД, а потім КГБ.Письменник і співак Антін Мухарський розповідав, що до 2013 року для нього кумиром був Володимир Висоцький. Але, коли почув на Майдані з гучномовців "Беркута" "Идет охота на волков", відрізало. Для якої частини українців відрізало Цоя і Висоцького з початком війни?– Висоцький – суто російський феномен. Водочная психоделия. Маю друга, який носить жменю російського дріб'язку. І коли чує, як вуличні музиканти співають Цоя, кидає їм рублі. Це правильний підхід. Вуличні музиканти відображають очікування. Зіграв пісню – отримав копійчину. Якщо будуть погано кидати за російський рок, то почне ВВ співати. Або займеться чимось іншим.Подивився щорічні цифри, яку музику українці шукають у ютубі, – у мене залишки волосся ворушаться. Досі тримає нас оця рука мерця. І Цой – то таке. Чемпіон за переглядами – Моргенштерн.Українці зможуть у майбутньому без упереджень сприймати російську культуру? Дивитися, наприклад, на петербурзький храм Спаса-на-крові, як на Велику китайську стіну чи індійський Тадж Махал?– А навіщо? Пам'ятаю екскурсії тоді ще в Ленінград. Ідеш містом і розумієш, що навколо – втілені в камені й воді галюцинації однієї людини. Поїв Петро І якихось грибів в Амстердамі й вирішив у себе на болоті таке ж місто побудувати, тільки краще. А по-російському означає: більше. Тадж Махал – це серйозно, самостійно, унікально. А кремль у Москві збудували італійці. Це копія міланського замку Сфорца. В майбутньому можна поїхати пореготати, що посеред Красної площі – кладовище.