"Схопили відому людину і не знають, що робити": спортсмена Олега Шевандіна 6-й рік тримають у полоні бойовики "ДНР"

Мені сказали: "Ваш чоловік відома людина, ми очікували від України гучних заяв про його викрадення"

Олег Шевандін – відомий спортсмен та громадський діяч, президент Федерації ушу/кунгфу та цігун Донецької області, багаторазовий чемпіон Європи, володар Кубків світу з ушу, суддя міжнародної категорії та провідний тренер збірної команди України.

Чоловіка викрали російські бойовики 1 травня 2015 року на військовому блокпосту сьомої бригади так званої армії "ДНР" у його рідному місті Дебальцеве. Його дружина Лариса Шевандіна очолює рух звільнення політв'язнів RETURN FREEDOM. Вона самотужки зібрала інформацію про захоплення свого чоловіка. Він є у списках осіб, яких вимагає звільнити Україна у першу чергу, але ОРДЛО відмовляється його підтверджувати і віддавати вже понад 5 років.

Олег відома людина в Донецьку, тому його і вирішили викрасти

Наше рідне місто Дебальцеве, ми з Олегом там народилися, наші батьки звідти. Ми вчилися в одній школі, там і познайомилися. Мені тоді було 15 років, йому 17 років. І фактично весь цей час були разом і майже не розлучались. Лише коли Олег їздив на міжнародні змагання, або я у відрядження. 

Ми ще тільки почали зустрічатись, я тоді йому сказала, що не вмію чекати. Він якраз збирався піти в армію служити. Але коли йшов, це вже було кохання, і я його все ж дочекалася. Тепер чекаю його з полону вже шостий рік.

В чоловіка кілька вищих освіт, два дипломи за спортивним фахом. Він закінчив факультет психології при Академії наук України, аспірантуру, захистив кандидатський мінімум і написав дисертацію, але захист постійно відкладав, бо було багато роботи. Він постійно організовував змагання у Донецьку, в тому числі міжнародного рівня, готував спортсменів національної збірної команди України і сам виступав на чемпіонатах, кубках Європи та світу.

Він відома людина і не тільки на Донеччині. Мабуть, тому його і вирішили викрасти. В нас з чоловіком завжди була, як прийнято говорити, активна проукраїнська позиція. Але яка ще має бути позиція у людини, яка народилась та живе в Україні?

Інші машини на блокпосту "ДНР" пропускали, чекали саме Олега

Було 1 травня 2015 року. Ми терміново поїхали до Дебальцевого допомогти матері Олега, їй на той момент було 82 роки. Ми вивезли її з міста під час бойових дій до її далекої рідні, яка запросила маму до себе. Ми вірили, що пройде Мінськ-2 (Мінські домовленості 12 лютого 2015 щодо вирішення конфлікту на Донбасі – ред.) і все швидко закінчиться. Але потім були бої у Дебальцевому. Тоді в нашу квартиру і квартири батьків влучили снаряди під час обстрілів. Мамі про це не казали. Але вона дуже хотіла додому і сама повернулась до міста, не знаючи, що і її квартиру теж пошкодило. Ми про це довідались, коли вона вже була у місті.

Ми під'їхали до блокпосту в кілометрі від нашого будинку. Це був блокпост саме військових, не так званого "МВД "ДНР". Нас прискіпливо оглянули, вже був вечір після 21:00, коли була вже комендантська година. Ми приїхали у нашу квартиру в Дебальцеве. Вона була повністю розбита, у неї влучив снаряд "Граду", не було зовнішньої стіни і частини стелі, повилітали рами вікон, уламки скла, зламані меблі, речі розкидані по всій квартирі. Ми переночували, а зранку Олег поїхав до матері в інший район міста.

Він доїхав до того самого блокпосту і там його схопили. Це підтверджують багато свідків. Інші машини пропускали, чекали саме на нього. Його схопили люди в масках і з автоматами. На Олега надягли кайданки, мішок на голову і увезли разом з автівкою, якою він їхав. Я почала дзвонити йому просто безперервно. Урешті йому дали відповісти на кілька моїх дзвінків. Його голос звучав дуже стримано і зібрано, мій чоловік дуже психологічно сильна людина, але я зрозуміла, що його схопили та утримують силоміць. Я запитала: "Потрібна допомога?" Він сказав: "Так". Я зрозуміла, що ситуація серйозна, інакше він би не просив про допомогу.

На машині чоловіка каталися бойовики "ДНР"

Через годину після викрадення ми вже знали, що на машині Олега катаються військові "ДНР". Це був військовий 7-ї бригади "ДНР" Сафронов Алєксандр з позивним "Урал". Чоловіка з Дебальцевого відвезли спочатку в село Санжарівку, там були активні бойові дії під час "Дебальцівського котла". Там розташовувалися військові частини бойовиків. Потім його повернули у місто і відвезли до штабу 7-ї бригади так званого "військового корпусу "ДНР" у Дебальцевому, на вулиці Октябрській. 

Наступного дня я написала заяву про викрадення чоловіка у так звану "прокуратуру "ДНР". Приїхав співробітник "Генпрокуратури "ДНР" з Донецька, військовий комендант міста, і в такому супроводі ми приїхали у цю військову частину. Там стояла машина чоловіка, її було видно через паркан. Працівники цих так званих "прокуратури" та "військової комендатури" її фотографували. Нашу машину у місті всі знали. До того ж на ній були характерні пошкодження – розбита фара і сліди синьої фарби на білому фоні. У мене був другий електронний ключ від автівки, на який вона відповідала світловим сигналом.

Мій чоловік не зник безвісти, я чудово знаю, куди його вивозили і за яких обставин. 

Ми піднялися на другий поверх штабу 7ої бригади "ДНР", там були співробітники цього штабу, не менш, ніж шість осіб. Працівники "прокуратури "ДНР" намагались забрати автівку, яку було захоплено разом з чоловіком, як доказ, але військові їм не дозволили. Сказали, що без "Зарі" це зробити не можна.

"Заря" – це командир 7-ї бригади так званої армії "ДНР" Бушуєв Алєксандр Ніколаєвіч, прізвище під прикриттям – Колосов (військовий Збройних Сил Росії. Його вбили бойовики біля Харцизька 6 липня 2016 року – ред.).

У них запитали, де людина, яка була за кермом, коли машину викрали. Вони підтвердили, що так, дійсно, Олег Михайлович Шевандін був у них в штабі зранку. Але потім його повезли до Донецька, бо в його авто, нібито, знайшли мапи Луганської області з відмітками. Насправді у нашій машині не було жодних мап, а до Луганської області ми вже дуже давно не їздили і навіть не збирались. Я розуміла, що вже час нервувати, бо такі звинувачення в "ДНР" просто так не минають. Заступник "Зарі" мені підтвердив, що Олега Шевандіна схопили за наказом того і додав: "Без вказівки зверху "Заря" би так не діяв". 

За кілька днів автівку вночі завантажили на військовий КамАЗ і вивезли звідти. Трохи пізніше вона вже з'явилася на території так званого "воєнного корпусу "ДНР" на території "КамАЗ Центру" в Донецьку, де базувався батальон "Кальміус" "ДНР". Розшифровки дзвінків з телефону чоловіка також підтверджують весь маршрут його пересування з моменту захоплення до перевезення до Донецька.

Мені сказали: "Ваш чоловік відома людина, ми очікували від України гучних заяв з приводу його викрадення"

Через кілька тижнів мені зателефонував заступник командувача військового корпусу так званої "ДНР" Едуард Басурін, їхнє медійне обличчя. Він сказав: "Я знаю, де ваш чоловік, він в порядку, але я не скажу вам, де він, бо він український шпигун". Тоді це звинувачення прозвучало вперше.

Спочатку говорили, що у нашій машині знайшли мапи Луганської області, яких там не було в принципі. Далі почала фігурувати якась флешка з інформацією, якої в нас також не було. Згодом почали вигадувати якусь шпигунську апаратуру, яку в магазині просто так не купиш. Я звернулася в усі так звані інстанції "ДНР", які там тільки існують, поки не уперлася в стелю.

Мені відкритим текстом сказали: "Ваш чоловік відома людина і військові не знають, що з цим робити". І далі я там вже нічого не могла зробити, тому довелося виїхати на підконтрольну Україні територію. Відтоді я живу в Києві та вже звідси намагаюся боротися за визволення свого чоловіка.

У "ДНР" роблять вигляд, що вони не в курсі

У Києві я написала заяву в Антитерористичний центр, і Олега Шевандіна внесли до переліку запитуваних осіб, яких вимагає повернути Україна. Але сторона "ДНР" постійно робить вигляд, що вони не знають, де перебуває мій чоловік. Відповідають щось на кшталт "Був у Донецьку, зараз шукаємо". Його схопили військові так званої "ДНР", він не може пересуватись в полоні без відома окупаційної влади, тому такі відповіді виглядають дуже дивно. 

В ООН знають про Олега Шевандіна 

Ми спілкуємося з нашою делегацією у Тристоронній контактній групі. Вони запитують інформацію про Олега, але теж не отримують на це відповідей. "ДНР" ніхто не намагається змусити давати ці відповіді. Ми спілкуємося з Міністерством закордонних справ, та на їхні консульські запити Росія теж не дає жодних відповідей. 

В ООН теж знають про Олега Шевандіна. Перший раз мені зателефонували з ООН через місяць після його викрадення. Робоча група ООН із насильницьких і недобровільних зникнень займається його кейсом (case 10010637 – ред.) та постійно спілкується зі мною. Наразі мені повідомили про те, що всі відповіді, які отримали в ООН щодо мого чоловіка від РФ, "ДНР" та уряду України – вони вважають недостатніми для визначення долі та місця перебування мого чоловіка, тому його справа і далі залишається на розгляді Робочої групи.

В Україні є сили, що співпрацюють з бойовиками, які викрали Олега Шевандіна

За рік після викрадення чоловіка, автівку, яку викрали разом з ним, намагалися вивезти з території "ДНР" до Росії. Людей за кермом затримали. Це подружжя, жителі міста Комсомольське (з 2016 Кальміуське – ред.) на окупованій території Донецької області. Я їх не знаю абсолютно. У них був фіктивний техпаспорт на ім'я Коловоротньої Наталі, виданий у Маріупольському СЦ МВС України. Яким чином у Маріуполі дізналися, що така машина існує, і що на неї є покупці? Я маю докази, що Маріупольський сервісний центр і його керівництво пов'язане з бойовиками, які викрали мого чоловіка на окупованій території Донецької області.

Крім того, коли за наказом "Зарі" нашу автівку перевезли з Дебальцевого до Донецька, її передали особисто бойовику батальйону "Кальміус" "ДНР" Міхаїлу Ройтману. До війни він працював у тодішній міліції Донецькій області, у так званому ОБЕП. У 2014 він вступив до лав бойовиків "ДНР". Ройтман особисто пов'язаний з викрадачами чоловіка та займається переоформленням автівки, на якій викрали чоловіка, за фіктивними договорами у сервісному центрі Маріуполя. І взагалі він має багато друзів серед поліції Маріуполя. Він особисто причетний до викрадення мого чоловіка. Зараз Ройтман спокійно живе на підконтрольній території України, у Києві. Він повернувся сюди за програмою СБУ "Тебе чекають вдома", і комусь дуже не хочеться, щоб його допитували у справі про викрадення мого чоловіка. 

Машина – це фактично єдине майно, яке залишилось у нас від минулого життя. У нас був успішний сімейний бізнес: мережа салонів комп'ютерної техніки у кількох містах Донецької області. Я займалася дизайном, в мене була власна фотостудія та інше. Під час бойових дій все це розграбували, ми дивилися відео в інтернеті, як наші магазини просто виносять якісь російські козаки та військові. У Дебальцевому лишався ще один наш бізнес, мінімаркет "Квартал", його також присвоїли через підставні документи.

Наполягаю, що термін перебування в полоні має враховувати при формування списків на обмін.

Я не знаю, як саме складають списки на обмін, рідні до цього не причетні. Мені говорять, що мій чоловік є у списку людей, яких Україна вимагає повернути у першу чергу. Але бути у цих списках – цього не досить. Мого чоловіка викрали 1 травня 2015 року, минуло вже 5 років 9 місяців. Це дуже довго, надто довго! Особливо, коли мова йде про полон у таємних в'язницях "ДНР". Увесь цей час сторона ОРДЛО, а фактично Росія, наполегливо не підтверджує його у списках з боку ОРДЛО. Тому тут не обійтися без сприяння президента України і його Офісу.

Я наполягаю, що термін перебування в полоні має враховувати при формування списків. Уся інформація, яку я маю про чоловіка, я отримую не від представників Тристоронньої контактної групи, це неофіційні дані. У мене немає зв'язку з чоловіком, я не знаю, в яких умовах його тримають і який стан його здоров'я. Як повинна себе почувати людина у полоні в таких умовах стільки часу без зв'язку з родиною, без допуску комітету Червоного Хреста!

Ми зустрічаємося з послами європейських країн, розповідаємо наші історії та просимо допомоги. Дуже сподіваємося на просування справи цього року, коли Швеція буде головувати в ОБСЄ. Ми також спілкуємося з конгресменами США.

Ми друкуємо такі плакати зі слогами "Я маю право бути вільним" і #FreeShevandin різними мовами світу. Їх вішають на акціях у Києі та навіть в Берліні, інших містах. Ми також проводимо акції біля російського посольства. Там нас, звісно, не приймають. Тому ми залишаємо плакати з нашими рідним просто на паркані посольства РФ. Але приклеїти фотографії там складно, тому ми просто вставляємо їх за грати паркану. Виходить дуже символічно: наші рідні і досі за гратами, а їхнє звільнення залежить від Росії та безпосередньо її президента Володимира Путіна.

Марія Писаренко, "5 канал"