Украинская делегация занижает субъектность ОБСЕ в переговорах и таким образом подыгрывает России

19 і 21 січня відбулися чергові засідання Тристоронньої контактної групи (ТКГ) з врегулювання ситуації на Донбасі.

Останні заяви української та російської сторін викликають багато запитань, а більшість тем, які обговорювалися під час зустрічей, не до кінця зрозумілі пересічним громадянам. Декілька слів про нові проблемні аспекти переговорів, загрозу перетворення Тристоронньої контактної групи на п’ятисторонню і нову тактику Кремля.

Головне питання повістки дня, що принципово змінилося під час останніх раундів переговорів ТКГ? Варто зауважити, що характер останніх переговорів свідчить по те, що Російська Федерація посилює тиск на дипломатичному фронті. Це підтверджують одночасно кілька факторів та інформаційних епізодів. По-перше, ватажок «ДНР» Денис Пушилін заявив про ймовірність проведення в ОРДО ще одного т.зв. «референдуму про самовизначення». Це прямий натяк на вірогідність інтеграції самопроголошених «республік» до складу Російської Федерації. По-друге, в інформаційному просторі «республік» активно проштовхується нова ідеологічна концепція розвитку під назвою «Русский Донбасс». Це інформаційна підготовка до інтеграції квазіутворень в РФ. І по-третє, кілька днів тому до переговорного процесу були введені т.зв. «спостерігачі» від ОРДЛО. Водночас, найголовніший момент полягає в тому, що 21 січня в онлайн-засіданні несподівано взяв участь заступник голови Адміністрації президента РФ Дмитро Козак, який раніше жодного разу відкрито у переговорах не виступав. Він говорив емоційно, звинувачував Україну в небажанні визнавати бойовиків стороною переговорів і вимагав, щоб українська сторона обговорювала «дорожню карту», запропоновану Росією через своїх маріонеток.

Утім, на жаль, українська сторона не зовсім коректно усвідомлює сигнали, які подає Кремль. Вони назвали появу Дмитра Козака на переговорах виключно істерикою з боку Росії. Насправді ж, якщо у переговорний процес вводиться фігура такого рівня, як Козак, то це не істерика, а чіткий сигнал на підвищення ставок у переговорному процесі. Тим більше, що він зробив однозначні й категоричні заяви. Нагадаю, що незадовго до цього, повноважний представник РФ у ТКГ Борис Гризлов заявив про те, що Україна не виконує узяті на себе зобов’язання в мінському та нормандському форматах. Поява Дмитра Козака і його принципові заяви є тиском на українську сторону, примушуванням її до імплементації запропонованого самопроголошеними «республіками» т.зв. «плану врегулювання». Тобто, Росія продовжує вимагати від України реалізації своєї т.зв. «дорожньої карти», яка була написана в Кремлі, але авторство якої приписують самопроголошеним «республікам».

В цьому контексті цілком слушно виникає питання щодо подальшої долі «плану Кравчука». На мою думку, заяви Леоніда Кравчука про спільний план, який має бути представлений ОБСЄ і може розглядатися як «дорожня карта» врегулювання ситуації, не слід розглядати всерйоз. Тому що його не розглядають всерйоз ані ОБСЄ, ані Росія, бо усвідомлюють неможливість виконання подібних заяв на практиці. РФ та Україна по-різному тлумачать і розуміють сенс Мінських домовленостей, тому йдеться не лише про покроковий характер їх виконання, а взагалі про можливість імплементації на практиці. Тож подібні пропозиції Кравчука не слід розглядати серйозно.

Натомість серйозно треба ставитися до факту введення у переговори т.зв. «представників» терористичних «Л/ДНР». Про що свідчить цей факт? Це фактично дзеркальна відповідь з боку Росії. Свого часу українська сторона ввела до переговорного процесу своїх т.зв. «представників ОРДЛО». Це люди, які хоча б умовно представляють Україну і мають проукраїнські погляди. Київ тоді назвав це якісним проривом у переговорному процесі й успішним нав’язуванням РФ свого порядку денного. Однак подальші події засвідчили, що усі ці заяви виявилися абсолютно безпідставними. Кремль відповів дзеркально і сьогодні ми спостерігаємо істерику не з боку Росії, а вже з боку України.

Так, представник ОРДО в ТКГ від України Сергій Гармаш у своєму Facebook назвав те, що відбулося, провокацією Кремля з наміром зірвати переговорний процес і розкритикував ОБСЄ через бездіяльність.

Водночас, ОБСЄ аргументує появу т.зв. «представників» окупаційних адміністрацій, посилаючись на заяви Володимира Горбуліна, який заявив про те, що не варто обговорювати статус перемовників. Тобто, Україні зараз просто віддзеркалюють ситуацію, відсилають її до першоджерел власних подібних ініціатив.

На мою думку, заяви Сергія Гармаша мають відверто провокативний характер з кількох причин. По-перше, мені взагалі не зовсім зрозуміла поява коментарів Гармаша, тому що в українській делегації є лише одна людина, яка має право коментувати перебіг переговорного процесу – це Олексій Арестович. Заяви Гармаша ставлять під сумнів суб’єктність самого Арестовича та ідею щодо єдиного голосу. Це свідчить про те, що в українській делегації відсутній єдиний центр ухвалення рішень. Тобто, кожен може коментувати що завгодно, попри ухвалене рішення вищого політичного керівництва.

По-друге, заява Сергія Гармаша про введення у переговори «радників» окупаційних адміністрацій, набула провокативного забарвлення, оскільки з’явилася точно під час візиту в Україну новообраного глави ОБСЄ, міністра закордонних справ Швеції Анн Лінде. У своєму пості в Facebook, Гармаш пов’язав появу «радників» ОРДЛО невтручанням у ситуацію ОБСЄ і фактично звинуватив Організацію у перетворенні Мінського процесу на дешеве «Шапіто». І все це під час візиту шведського дипломата в Україну. Чомусь ніхто не прорахував шкідливих дипломатичних наслідків оприлюднення таких заяв для української сторони. І це попри слова Анн Лінде, що ОБСЄ докладе максимум зусиль для врегулювання ситуації.

Від ОБСЄ залежить доля подальших переговорів щодо врегулювання ситуації. Місія ОБСЄ повинна дати висновки щодо можливості проведення «виборів» в ОРДЛО і дати висновки щодо законності вільного самовиявлення жителів тимчасово окупованих районів, якщо такі «вибори», не дай Боже, відбудуться. Тобто, грати на пониження суб’єктності ОБСЄ, як це роблять представники української делегації, зокрема пан Гармаш – це грати на стороні Росії, як країни-окупанта. Україна має навпаки говорити про вагому роль ОБСЄ у врегулюванні цього конфлікту. Особливо на тлі останніх заяв самої пані Лінди, яка заявила про те, що не допустить трансформації конфлікту в заморожену стадію.

З огляду на ситуацію, керівник української делегації в ТКГ Леонід Кравчук повинен чітко відреагувати на такі заяви Гармаша і пояснити, чому він взагалі щось коментує, торпедуючи ідею єдиного центру ухвалення рішень.

Є ще один показовий момент. Гармаш та інші члени української делегації не виключають, що введення «радників» ОРДЛО є спробою Росії та ОБСЄ перетворити Тристоронню контактну групу на де-факто п’ятисторонню. Але наскільки вірогідний такий сценарій?

По-перше, заяви про те, що введенням «радників» ОБСЄ намагається перетворити трьохсторонній переговорний процес на п’ятисторонній, свідчать про недалекоглядність людей, які їх роблять. Тому що в Мінських угодах чітко прописаний формат переговорного процесу: Україна – ОБСЄ – Російська Федерація. І він не підлягає зміні.

І по-друге, з боку Російської Федерації, введення «радників» є спробою підвищити правосуб’єктність квазіутворень. Фактично, це спроба Кремля позиціонувати конфлікт на Сході, як суто внутрішній. Це підтверджують і останні заяви Бориса Гризлова та Дмитра Козака – вони заявили, що розглядають агресію РФ проти України, як суто внутрішньополітичний конфлікт. «Києву потрібно сісти за один стіл переговорів з Донецьком і Луганськом» – це головна ключова фраза, яка прозвучала у виступі Дмитра Козака на останніх переговорах. Відповідно, заяви Росії слід розглядати саме в цьому контексті».

Усі ці факти свідчать про те, що Російська Федерація перейшла до посилення тиску саме на дипломатичному фронті. Водночас, запущені деякі процеси, які свідчать і про те, що одночасно Кремль може застосовувати і силовий військовий тиск у вигляді загострення бойових дій на лінії зіткнення.

Автор: Дмитро Снєгирьов, історик, співголова Громадської ініціативи "Права Справа", спеціально для Politeka