Згубний вплив зовнішнього управління

Згубний вплив зовнішнього управління

Зовнішнє управління в контексті України-міф чи реальність? Актуальність даної теми пояснюється тим, що останнім часом зазначений вище термін досить часто звучить з екранів телевізора, згадується всує в соціальних мережах. На даний момент є кілька базових установок, які тиражуються в масовій свідомості. Установка перша-зовнішнього управління не існує, це вигадка опозиційних партій, які прагнуть дискредитувати чинну владу і її "світлоносні рішення".

За допомогою негативної конотації зовнішнього управління " "приховані вороги "намагаються кинути тінь на"144 реформи". Установка друга: зовнішнє управління – це "наратив Кремля", покликаний девальвувати в суспільній свідомості вектор європейської інтеграції та дії західних союзників. Установка третя-зовнішнє управління є, але це дуже навіть добре, адже з його допомогою вдається приструнити внутрішніх олігархів і корупціонерів. Але це все політичні симмулякри, фантоми.

Людям потрібно постійно вселяти думки про" корисність " пірамідок і шапочок з фольги. Ми вже шість років живемо в реаліях невротичного суспільства: агресивного, легко збудливого і одночасно – вразливого. Стан невротика призвело до того, що частина суспільства, часто соціально незахищеного, вражена "Стокгольмським синдромом", коли жертва під впливом зовнішньої загрозу і глибокого психоемоційного стресу, починає відчувати травматичну зв'язок зі своїм мучителем. В даному випадку, мова про авторів тих самих "144 реформ".

Навіть більше, люди починають вірити в необхідність "реформування "і навіть знаходять впевненість у правильності та історичної обумовленості їх" жертви":"може хоч діти поживуть в Європейському Союзі". Таких приблизно 15%, їх рівень легко заміряти за рейтингом однієї партії, представники якої два роки тому були при владі. На іншому соціальному полюсі-токсичні еліти, які як і належить парвеню, тобто багатіям в першому поколінні, відчувають до своїх менш щасливим співгромадянам, почуття щирого і непідробного презирства.

Сформувавши активи і особисті подушки безпеки, вони готові виправдовувати самі звіроподібні реформи, за принципом " чим гірше, тим краще": тарифи потрібно ще більше підвищувати, а пенсії-заморожувати (або взагалі скасовувати, "в Китаї ж не платять"), вони готові "воювати" і одночасно віддавати державні борги "до останнього українця". Це теж синдром-на цей раз "синдром Мюнхгаузена за дорученням".

Це коли батьки спеціально завдають своїм дітям каліцтва і сприяють хворобам, щоб потім "лікувати", "піклуватися" і отримувати похвали від лікарів за те, "які вони хороші батьки". Тільки в даному випадку," похвалу "чекають не від ескулапів, а від зовнішніх кураторів, адже саме на Заході, а не всередині країни, наші еліти шукають підтвердження своєї легітимності і там же готові вислухати вердикт про необхідність зміни влади з метою випустити"соціальний пар".

Таку країну потрібно "брати", адже невротичне суспільство не здатне на інтелектуальний опір. Адже сучасний неоколоніалізм-це в першу чергу результат смислової та ідеологічної вторинності тієї чи іншої країни.

Американський соціолог і філософ Валлерстайн, визначав неоколоніалізм як втрату самостійності в прийнятті рішень. У той час як термін колоніалізм – це відображення втрати суверенітету, але так вже "не працюють". Здійснювати пряму окупацію колоній-економічно не вигідно, особливо в інформаційний вік з відкритими кордонами. Саме тому такі форми колоніалізму як державний і корпоративний – вже в минулому: в першому випадку, колонії контролюють іноземні держави (азіатський тип колоніалізму 19 століття), у другому – транснаціональні компанії (Африканський тип колоніалізму століття двадцятого).

Зараз, неоколоніальні практики реалізуються у форматі фінансового контролю над "заморськими територіями", коли за допомогою боргів, контролю за бюджетною, Податковою та фінансовою системами, а також над інфраструктурою і митницею" країни-адепта", реалізується політика зовнішніх груп впливу.

Заперечення зовнішнього управління схоже на небажання визнати наявність "ховраха в траві", якого"не бачиш, але він є". Країна, в якій Конституцію вже давно замінив меморандум з МВФ і яка погоджує із західними партнерами мало не текст типових договорів на продаж газу та електроенергії населенню, апріорі не може заперечувати наявність зовнішнього управління.

Тут як не можна до речі, буде цитата нобелівського лауреата, голови Ради економічних консультантів при президенті США (1995-1997), головний економіст Світового банку (1997-2000), Джозефа Стігліца: "Наслідки лібералізації ринків капіталу виявилися особливо жахливими: якщо провідний кандидат в президенти країни розвивається втрачав розташування Уолл-стріт, банки могли просто вивести свої гроші з цієї країни. В результаті, виборці опинялися перед жорстким вибором: підкоритися Уолл-стріт або зіткнутися з серйозною фінансовою кризою. Виходило, що у Уолл-стріт було більше політичної влади, ніж у громадян країни".

Формат фінансового неоколоніалізму проявляється в тотальному зовнішньому контролі за наглядовими радами державних банків і компаній, в призначенні на керівні посади НБУ і Мінфіну відданих "креатур", бажано з середовища інвестиційних банкірів, не обтяжених соціальними сентиментами і космополітичними за родом своєї профільної діяльності.  

Ключовий момент-створення "подвійного уряду": офіційного, для виконання церемоніальних функцій і реального, у вигляді" монетизованих груп " впливу. Відмінна ілюстрація до урядів останніх шести років, без винятку: від Яценюка до Шмигаля. У всякому разі, всі наші прем'єри декларували серед першочергових завдань, під виглядом "дерегуляції", зниження інституційної ролі Кабміну і зведення його до рівня сервісної служби, консьєржа для"бізнесу".

"Коронований юрист Третього рейху" Карл Шмітт, автор "зірочок" для євреїв, теж стояв біля витоків формування моделі транскордонного неоколоніалізму. Він визначив дві форми управління світом: Імперіум - держава управляє внутрішніми активами і домініум – активами керують представники транснаціональних компаній. В ідеалі, згідно неоліберальної доктрини Вільгельма Рєпке, державний суверенітет повинен бути обмежений, про те ж - у Поппера.

Механізм поглинання " Імперіуму "в інтересах" домініуму " - це система міжнародного права, яке встановлює примат над національним суверенітетом. У цьому полягає і головний політичний парадокс політичних сил Порошенка, Яценюка, Вакарчука, Садового, частини "слуг" та інша - національних за формою і неоліберальних по суті, коли демонтаж держави здійснюється в "вишиванках" і під спів гімну.

Зокрема, Рьопке виступав проти "фіскального соціалізму" Кейнса і не вірив у можливість монетарного стимулювання економіки, вважаючи головною метою центрального банку - боротьбу з інфляцією. Як рафінований неоліберал він підтримував режим апартеїду в ПАР, так як саме в даній моделі максимально без ретуші і сором'язливої політкоректності, реалізовувалися ідеї "монетизації" 15% населення і бюджетних обмежень для "не таких дітей", які "сідають на публічні кошти".

Як це не парадоксально звучить, але підміна держави здійснюється за допомогою "сильних інституцій", правда виведених за дужки суверенітету. Згадуємо наше НАБУ, НБУ і т. д.

Норовливі країни можна "дисциплінувати" за допомогою криз. Повернення до соціальної політики "виховують" відтоком спекулятивного капіталу, зростання бюджетних витрат - атакою на курс. Паралель для України: заява відомої інвесткомпанії про припинення "інвестицій" в Україну після відставки Смолія (а насправді - шантаж, спрямований проти можливої емісії НБУ на соціальні витрати).

Стратегічна мета-максимально девальвувати і послабити існуючі механізми прямої демократії і ще збереглися демократичні процедури, перетворивши вибори на фікцію або медійний фарс. Що І сталося в Україні в 2019-му році. Досягається мета за допомогою МВФ, Світового банку, контролю над НБУ, торгових угод і навіть передачі портів в концесію.

Інструмент досягнення зазначеної вище стратагеми-деполітизований уряд так званих "технократів", повністю ізольований від демократичних механізмів контролю і впливу. Це те, про що говорить Саакашвілі. Це майже реалізована реальність в Україні, при чому у нас охоплення набагато ширше: маємо не тільки "технократичний" уряд, де практично немає представників партії "Слуга народу", але "технократичні" наглядові ради і правління держкомпаній і "технократичний" Нацбанк.

Як написав у своїх теоретичних роботах ("неоколоніалізм, як остання стадія імперіалізму" ) відомий Африканський філософ і перший президент Гани, Кваме Нкрума: "Результатом неоколоніалізму є експлуатація, а не розвиток менш розвинених частин світу .... зростає прірва між багатими і бідними країнами світу. Боротьба проти неоколоніалізму полягає не у виключенні участі капіталу розвинених країн в економіках менш розвинених. Вона націлена на перешкоджання фінансовій силі розвинених країн в збідненні менш розвинених."

Кваме Нкрума говорить про таких формах неоколоніалізму як нав'язування "оборонних угод", створення військових баз в країнах, підтримка місцевих політичних "маріонеток" у вигляді сивочолих "вождів, царів, гетьманів", контроль над економікою з допомогою боргового зашморгу, голки фінансової та технічної допомоги, асиметричних умов міжнародної торгівлі з системою квот і пішли. Одна з цілей-деіндустріалізація як спосіб знищення доместицированного внутрішнього бізнесу, який пов'язує своє майбутнє зі своєю країною і десоціалізація держави як метод економії бюджетних витрат і направлення оних на погашення боргів.

На виході, в піддослідної країні ("піддослідному кролику", за словами колишнього посла Канади в Україні Романа Ващука) повинні залишитися лише: сировинні галузі та аграрний сектор для забезпечення західних країн сировиною та напівфабрикатами; інфраструктурні системи, що збирають ренту з решти бізнесу; комунальна система, яка збирає ренту з решти населення; вічні державні борги під підвищений відсоток. Це класична Африканська схема, де економічні ренти знімаються з населення за допомогою платежів за воду та електроенергію, а з бізнесу – за Транспортні перевезення та портові послуги. 

Як сказав президент США Джеймс Гарфілд: "Той, хто контролює обсяг грошей в будь-якій країні, є абсолютним господарем всієї промисловості і торгівлі. І, коли ви починаєте розуміти, що вся система дуже легко контролюється тим чи іншим чином кількома дуже могутніми людьми нагорі, вам стане зрозуміло, як виникають періоди інфляції і депресії". Через кілька місяців після цього виступу Президента Гарфілда вбили....

Чому ж зовнішнє управління таке різне, в Польщі та Україні? У першому випадку, прощення боргів, пільгові кредити, безповоротні дотації та субсидії на сотні мільярдів євро. У другому-виділення 600 млн євро в кредит під"знебарвлення".

Відповідь на цей парадокс дає робота відомого історика Еварда Ваді Саїда "Орієнталізм", в якій він аналізував ставлення Заходу до Сходу, але не в географічному контексті, а в культурно-ментальному сприйнятті тих чи інших країн. Тут досить подивитися на зображення тих же поляків і українців в американських фільмах. Перші показуються як грубуваті, дурнуваті, але все ж свої "Ковальські".

Друге зображують клішовано через призму сприйняття росіян. Навіть у недавньому інтелектуальному фільмі Крістофера Нолана" довід", українці показані в образі" звіроподібних росіян", відрізають пальці своїм жертвам або в образі сидить в партері генерала В майже радянській формі. Едвар Саїд дуже чітко описує причини такого вододілу: поділ країн на "ми" і "вони". Та ж Польща для ЄС - це "ми". Україна-майже завжди - "вони".

Так, європейці можуть захоплюватися нашою країною і її жителями, знаходити її загадковою і екзотичною. Це приблизно такий же захват, який був у англійців в пробкових шоломах при" відкритті " Індії. Хочемо ми того чи ні, нашу країну сприймають в кращому випадку як "європейську Африку". У гіршому - як "азіатську Європу", як написали в соціальних мережах Британські десантники з нагоди участі у спільних навчаннях на півдні України.

По суті, між західними групами впливу і місцевими компрадорськими елітами, відбувається "обмін люб'язностями": перші легітимізують других, в тому числі і в праві володіти на заході фінансовими і майновими активами в обхід фінансового моніторингу, а другі віддають першим реальну владу над активами своєї країни.

Як наслідок, за даними неурядової організації Tax Justice Network, Україна увійшла в десятку держав з найбільшим відтоком капіталу станом на 2011 рік. За 20 років незалежності з України було виведено 167 млрд дол. Для порівняння: з Кувейту-496 млрд дол., а з Казахстану - 138 млрд дол. І це без урахування "кейсу Януковича" і періоду президентства Петра Порошенка. Сумарно відтік капіталу з України за роки незалежності можна оцінити в 200 млрд дол.  і всі ці гроші були радо прийняті західною фінансовою системою, де відстежуються всі транзакції аж до цента.

Як епіграф до своєї книги, Саїд взяв фразу з праці Карла Маркса "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта":" вони не можуть уявляти себе, їх повинні представляти інші". Навіть у 21 столітті, "Орієнталізм", коли осьові світові країни дискримінують умовний" південь", під яким мається на увазі збірна солянка країн, що втратили суб'єктність та інституційність Еліт, продовжує використовуватися як універсальний західний механізм з тотального домінування (як економічного, так і ідеологічного) і реалізації прихованої влади над неоколоніальними об'єктами зовнішнього впливу.

Майже як у відомому вірші Кіплінга:

Твій жереб-тягар білих!

Як в изгнанье, пішли

Своїх синів на службу

Темним синам землі;

...

Твій жереб-тягар білих!

Його впустити не смій! Не смій балаканиною про свободу

Приховати слабкість своїх плечей!

Втома не відмовка,

Адже тубільний народ

За зробленим тобою богів твоїх пізнає.

Загалом, питання не в тому, що тяжіє над нами: зовнішнє управління або неоколоніалізм. Питання в тому, в тому доки народ буде все це терпіти і коли у нас з'явиться партія національного суверенітету.

Олексій Кущ

Редакція може не погоджуватися з думкою автора. Якщо ви хочете написати в рубрику "думка", ознайомтеся з правилами публікацій і пишіть на [email protected]