Що не так із забороною телеканалів «112», Newsone та ZIK

Сьогодні, читаючи особисті чи навіть колективні схвалення журналістами та їхніми організаціями дій влади щодо закриття трьох телеканалів, дивуєшся: як так сталося, що люди, які поклали стільки сил на захист ЗМІ від свавілля чиновників, можуть це свавілля виправдовувати? Очевидно, що їхній залізобетонний аргумент у тому, що ці канали звинувачують у «проросійській пропаганді». Але чи достатньо цього аргументу, чи справді дії влади із закриття телеканалів законні, чи за всім цим стоїть лише політична доцільність?

Відповідальність за «проросійську пропаганду» не передбачена

Аргумент №1 прихильників заборони — канали займалися пропагандою, або «проросійською пропагандою». І те, і те — правда. В останні місяці кількість цієї пропаганди зашкалювала, а сама тональність пропаганди ставала все більш безапеляційною.

Але, що таке «проросійська пропаганда» і чи заборонена вона в Україні? Якщо ви думаєте, що так, то глибоко помиляєтесь. Кілька законопроєктів, якими пропонувалося заборонити на законодавчому рівні таку пропаганду, досі лежать не розглянутими у Верховній Раді.

На сьогодні є тільки три заборонені типи пропаганди, які можна пов’язати з цією ситуацією.

Перший — пропаганда війни та різних форм дискримінації.

Другий — пропаганда комуністичної та нацистської ідеології.

Третій — пропаганда органів влади країни-агресорки, що містять виправдання окупації України.

За перші два типи пропаганди передбачена навіть кримінальна відповідальність. За третій тип — лише санкції до телерадіокомпанії, які приймає Нацрада з питань телебачення та радіомовлення.

Тобто в жодному законі України або в інших нормативних актах, які регулюють діяльність телерадіокомпаній, ніякої відповідальності за «проросійську пропаганду» не передбачено. Ані кримінальної, ані будь-якої іншої.

Так, є ще відповідальність за дії на користь іншої країни, наприклад, Росії, які можна кваліфікувати як державну зраду. Але відповідальність за них покладається на конкретних осіб. Проте на момент ухвалення рішення про закриття телеканалів жодного доведеного в суді звинувачення проти Тараса Козака, номінального власника цих телеканалів, не було.

Тож постає цілком логічне питання: як у демократичній країні журналістські організації, що виступають за свободу слова та європейські цінності загалом, можуть вимагати притягнення до колективної юридичної відповідальності за те, що навіть не передбачене законодавством?

Але це ще не всі претензії до закриття телеканалів.

Указ введено в дію з численними порушеннями.

От уявімо на хвилинку, що Володимир Зеленський закрив у такий спосіб не канали Козака/Медведчука, а, наприклад, Прямий та «Еспрессо» Петра Порошенка. Скажете, що це неможливо? Можливо, адже ці канали також можна звинуватити й у великій кількості пропаганди, й навіть у тому, що окремі заклики на ньому розпалюють ворожнечу чи пропагують війну. Було б лише бажання у влади, а аргументація знайдеться.

Не маю сумнівів, що більшість із тих колег-добродіїв, які зараз схвалюють закриття телеканалів, виступили б на їхній захист. І апелювали б не тільки до загальних принципів свободи слова, але й до того, що канали відключили всупереч законодавству. Адже як мало б це відбуватися у відповідності до закону?

У даному випадку є кілька законів, які стосуються цієї ситуації: «Про санкції», «Про РНБО», «Про телерадіокомпанії» та «Про Нацраду з питань ТБ та РМ».

Мало хто звернув увагу на те, що відключення телеканалів одразу після публікації Указу президента в інтернеті було не тільки незаконним, а ще й продемонструвало величезний тиск влади на тих, хто фізично змушений був вимкнути телеканали. Адже серед них багато приватних компаній, що надають послуги кабельного мовлення.

Почну з того, що Рада національної безпеки і оборони або ж президент України не мають повноважень позбавляти телеканали мовлення. Щоби переконатися в цьому, достатньо прочитати закон про РНБО. Навіть якщо рішення про обмеження діяльності телеканалів  ухвалюється на РНБО, то виконувати його у відповідності до законодавства мала б Нацрада з питань телерадіомовлення. Відповідно до тих процедур, які передбачені законом.

Але навіть саме рішення РНБО реалізоване з порушенням законодавства.

Відповідно до закону «Про РНБО», його рішення ухвалюється за пропозицією певного кола осіб або установ, серед яких Кабмін, президент, Верховна Рада та деякі інші. Як ми бачимо, рішення РНБО від 2 лютого 2021 року ухвалене на підставі пропозицій, що містилися в постанові ВРУ ще від 4 жовтня 2018 року. І про це чітко вказано в самому рішенні РНБО.

Далі це рішення справді вводиться Указом президента, що він і зробив пізно вночі 2 лютого. В основі санкцій лежить не тільки блокування каналів, але і всіх рахунків та підприємств пана Козака. І, відповідно до статті 5 закону «Про санкції», Верховна Рада мала би протягом 48 годин затвердити рішення РНБО про накладання санкцій. Тільки після цього воно вступає в силу.

Але ж ми всі бачили, що канали почали вимикати відразу після розміщення указу в інтернеті на сайті президента.

Про що все це говорить? Грубі порушення законодавства свідчать, що влада діяла виключно в той спосіб, який вважала доцільним, а не той, який передбачений законодавством. І найгірше в цій ситуації те, що самі журналісти не тільки знаходять виправдання такому свавіллю, але й підтримують його.

Ще більше питань постає до членів Нацради. Адже саме на них покладена відповідальність за регулювання телерадіопростору. Тільки в неї зараз є реальні повноваження відкликання ліцензій мовників або судового припинення мовлення тих чи інших телеканалів.

І як би боляче зараз не було багатьом прихильникам боротьби із «проросійською пропагандою», треба визнати, що канали були закриті в незаконний спосіб із численними порушеннями.

Потрібно системно боротися з пропагандою ворожнечі

Чи значить це, що мовлення каналів треба відновити? Так. Бо рано чи пізно це буде зроблено через суди та міжнародний тиск, що завдасть іще більше шкоди державі. Але це зовсім не значить, що з пропагандою не потрібно боротися.

Ця боротьба має бути не одноразовою акцією залякування, а системним рішенням проблем, які багато років накопичувалися в інформаційному просторі.

В першу чергу треба якнайшвидше визначитися з терміном «проросійської пропаганди», аби чітко розмежувати критику дій влади з підривною діяльністю проти держави. Щоб кожен журналіст, керівник редакції та власник ЗМІ чітко розумів, де та межа, яку переходити не можна. Не в етичному чи якомусь політичному контексті, а саме в чіткому юридичному розумінні.

Далі держава повинна застосувати всі чинні норми, які забороняють розпалювання ворожнечі в суспільстві. І це стосується всього спектру пропаганди, який заполонив інформаційний простір. Так само, як влада ставиться до «проросійської пропаганди», вона має поставитись і до будь-яких інших закликів до розправи, помсти та мови ворожнечі загалом. Адже без вирішення цієї проблеми годі й мріяти про консолідацію суспільства у боротьбі з інформаційною агресією проти держави.

Так само невідкладно Нацрада та інші органи влади повинні нарешті повернутися до чіткого контролю за виконанням норм щодо редакційних статутів та редакційних рад. Сьогодні і редакційні статути, і редакційні ради — фікція, а не реальні інструменти формування редакційної політики на телеканалах. Фактично довгі роки влада закривала очі на той простий факт, що журналісти не мають того впливу на редакційну політику своїх ЗМІ, який передбачений законодавством. Покажіть хоча б одну редакцію великого телеканалу, де половина редакційної ради справді сформована на зборах журналістів.

Очевидно, що ця криза має й інший, не тільки законодавчий бік. Мова про професійні стандарти й етику. Влада має зробити все від неї залежне, щоб органи саморегуляції журналістів здобули справжню вагу та могли реально впливати на вирішення складних питань етичної та професійної відповідальності. Дискусії про це точаться вже давно. Але самотужки, на такому ринку, який у багатьох питаннях залежить від олігархічних власників ЗМІ, журналісти це питання не вирішать.

Проте й тут влада повинна демонструвати не силу свого становища, а підтримку свободи слова, плюралізму й саморегуляції в ЗМІ. Сприяти переговорам усередині галузі та з власниками ЗМІ, щоби встановити чесні та справедливі правила для всіх учасників. Без поділу на «правильних» та «неправильних» журналістів чи ЗМІ.