Тричі втрачена книгозбірня Вінценза оселилася у Львові

Книга історичних нарисів Маколея з приватної книгозбірні, яку формувала для своїх нащадків ще прабабуся видатного польського письменника та філософа Станіслава Вінценза, відтепер буде зберігатися  у Львові в Українському католицькому університеті. Її й інші книги – як домашню бібліотеку одного з найцікавіших європейських гуманітаріїв – повернув до України меценат Микола Княжицький. Ця книга – поодинока з бібліотеки Вінцензів, що не згоріла в пожежі  1915 року і яку Станіслав Вінценз взяв зі собою, коли разом з родиною 1940 року за допомоги дорогих його серцю гуцулів тікав від переслідувань сталінської системи зі свого рідного села в Карпатах через Чорногору в Угорщину, інформує "Еспресо.Захід".

Тоді Станіслав Вінценз повівся доволі нетипово для біженців: він узяв із собою в похід (що не передбачав повернення у скорому часі) не матеріальне добро, а найцінніше для нього – книги (на жаль, далеко не всі) з домашньої бібліотеки та свою працю "На високій полонині" (яку з часом – як епічну тетралогію – порівняють з Гомеровими "Іліадою" та "Одісеєю"). Третій раз Станіслав Вінценз втратив бібліотеку, коли 1946 року змушений був емігрувати далі в Європу – спочатку у Францію, а тоді у Швейцарію.

"Людина – це ті книги, які вона читає", – наголосив у своєму вітальному слові на відкритті  виставки книг з домашньої бібліотеки Вінценза у просторі Львівського історичного музею відомий перекладач, історик та інтелектуал Андрій Павлишин, який свого часу був науковим редактором перекладу з польської біографії Вінценза авторства Мирослави Олдаковської-Куфель.

А Вінценз читав неймовірно багато. І не просто читав. Поставивши собі завдання вмістити гуцульську культуру ширше Гуцульських гір, він листувався з найвідомішими європейськими культурологами, наводячи  у своїх листах до них серйозні аргументи, чому вони мають із ним погодитися.

Відтак не дивно, що серед тисячі раритетних книжок, що їх Микола Княжицький переправив в Україну, – Гомер, Данте, Шекспір, Платон та інші. А ще – що неймовірно цікаво – книги з автографами та посвятами  сучасників і приятелів письменника – Єжи Ґедройця. Чеслава Мілоша, Юзефа Чапського, Ґустава Герлінґ-Ґрудзінського, численних французьких, німецьких, американських інтелектуалів. І не тільки. Виявляється, Станіслав Вінценз не просто читав книги, які опинялися в його домашній бібліотеці, а читав їх з олівцем, а подекуди вкладав чи вклеював до цих книг чи то фрагменти з листування з автором, чи то інші тематичні речі. 

До слова, коли одного разу іншому великому  польському гуманістові й інтелектуалові, лауреату Нобелівської премії Чеславу Мілошу сказали, що  він велика мудра людина, той заперечив: "Це не я мудра людина, я знаю одну мудру людину – це Станіслав Вінценз". І це не була бравада. Чоловік, що ввів у європейський культурний обіг українську Гуцульщину, який любив свій край і свою малу батьківщину, та – попри зміну епох, держав, ідеологій – зумів зберегти людське обличчя, став для своїх інтелектуальних сучасників свого роду гуру,  вчителем, на якого вони озиралися й на думку якого завжди зважали. Попри те, що Станіслав Вінценз  не практикував "тусуватися" в тих чи інших колах, а жив, де  "благословенна тиша" та де "переважала пастуша праця, близька до природи, без інших проблем, як пастуші…"

Як зізнався на урочистості з нагоди відкриття виставки книг з домашньої бібліотеки Вінценза Микола Княжицький (який, пізнавши  постать  автора "На високій полонині" ще в часи своєї юності, так нею захопився, що вже не вперше ініціює в Україні  події до її вшанування), наступним гучним кроком до вшанування Станіслава Вінценза в нашій державі, мав би стати чотирисерійний фільм, знятий за його книгою, яка тісно переплелася з його долею та долею її героїв. 

"Мій товариш з Америки, який писав сценарій до фільму, зізнався мені, – розповів Микола Княжицький, – що коли почав читати тетралогію Вінценза, то не міг позбутися внутрішнього питання, чи цей чоловік божевільний, чи геніальний. І врешті, зрозумів, що – геніальний. Бо його твори – рівня Толкієна, неймовірна містерія, і просто дивно, що світ про неї не знає. А світ не знає про неї тому, що Вінценз  жив, на жаль, у час, коли два злочинні режими – комуністичний радянський і фашистський – нищили і Україну, і Польщу. Коли ці режими не дали змогу таким людям, як Станіслав Вінценз, відкритися".

До речі, недооціненим є Станіслав Вінценз не лише в Україні, а й у Польщі. Про це у своїх промовах акцентувало чимало спікерів, попри те, що цей чоловік від своїх початків належав двом культурам – і український (через всотану від дитинства любов до цієї землі і цих людей), і польській, бо народився в польській аристократичній родині та виховувався у римо-католицькій традиції з її строгою дисципліною – канонічною та духовною.

"Історична пам'ять об'єднує більше, ніж мова, –  наголосив директор Польського інституту у Києві Роберт Чижевський. – Приміром, чому ми дружимо з угорцями?  Бо забули про 17 століття. Не треба руйнувати пам'ять, але потрібно будувати спільну пам'ять. І особистість Станіслава Вінценза може стати в добрій пригоді". 

Адже, як ми вже писали раніше, Станіслав Вінценз зумівши піднятися над груповими інтересами, блискуче впорався із завданням показати не тільки неймовірно багату гуцульську традицію як "геніальний міт", а й також важливість різних культур та їхню єдність. Відчувши карпатську культуру як невід'ємну складову історії Європи, цей чоловік показав, що ця культура, її компоненти – не місцева екзотика, а модель, структура, інтерпретація світового загальнолюдського досвіду, своєрідний магніт, який тримає  навколишні культури. І зрештою, продемонстрував, як можна жити власним життям і водночас взаємодіяти з іншими. 

Варте уваги, що автором експозиції у вигляді зв'язаних стосів книг перед порожньою шафою, на якій височіє погруддя Гомера (сторінки з творів  якого, виданих різними мовами, Вінценз перечитував чи не щодня) є відомий львівський художник і мистецтвознавець  Влодко Костирко.

Цікаво також,  що свого часу Влодко Костирко відвідував лекції Андрія Вінценза – сина Святослава Вінценза. Як і те, що можна віднаходити живі містки між автором "На високій полонині" та лауреатом Нобелівської премії, французом Роменом Ролланом, між Вінцензом і президентом Українського католицького університету Борисом Ґудзяком, зрештою, між Вінцензами та нашим сучасником Влодком Костирком. 

"Насправді ми так близько живемо один від одного, що навіть не можемо собі уявити, – підсумував Микола Княжицький. – І це свідчить тільки про те, що  живемо в одній об’єднаній Європі, родинній Європі, Європі різних народів, де всі кохають своє і шанують чуже, про яку писав Мілош і якою насправді жив Вінценз".

Нагадаємо, що виставка "Вінценз. Бібліотека" (яку організувала Громадська організація "Всеукраїнський демократичний форум" і  медійним партнером якої є телеканал "Еспресо") експонуватиметься  у Львівському історичному музеї від 8 до 21 лютого. Як наголосимо, що ця виставка стала першою подією у залах Львівського історичного музею після завершення там фахової реставрації.

Усі фото: Віталій Грабар. Фотоагентство LUFA

Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал