«Всратая» журналістика: більше, ніж канали Медведчука

У кожній суперечці про долю каналів Медведчука рано чи пізно лунає argumentum ad Hitlerum — ототожнення працівників цих каналів чи то з обслугою концтаборів, чи то з проросійськими бойовиками на Донбасі. Сперечатися з цим аргументом, як і з маніпулятивним запитанням «чим ці канали гірші за канали будь-якого іншого олігарха?», вже трохи набридло. В оцінці контенту медведчуківських каналів, їхньої місії та впливу на суспільство релятивізм недоречний: це зброя Росії у війні проти України. На відміну від більшості інших медіа, які можуть використовуватись як інструменти впливу та просування інтересів своїх власників та політичних патронів, але не ворога. Щодо цьогоколега Ярослав Зубченко написав усе так вичерпно, що нема чого додати.

Що ж до працівників, то тут би я радив, як то кажуть, розібратися в сортах.

Люди, які працювали й далі працюють на каналах Медведчука, звісно, співучасники, але ступінь і форма співучасті в них різна. До того ж, як на мене, принаймні деякі з них є жертвами. Жертвами масової професійної девіації, яка вийшла за межі цих телеканалів і загрожує журналістиці як такій.

Канали Медведчука не були ані першими в історії українськими інформаційними каналами, ані — якщо все ж розглядати їх як окремих мовників, а не триєдину сутність, — найрейтинговішими. Їм, в усякому разі, було далеко до приголомшливої популярності 5 каналу в середині двохтисячних. Їхня аудиторія була, якнаочно доводить Орест Білоскурський, не надто відданою. Втім саме ці канали витворили специфічний різновид журналістики (якщо це можна так назвати), явні конкурентні переваги якого змусили інші медіа уподібнюватися «112», ZIKу і NewsOne, а також «Стране», «Вестям» і їм подібним серед онлайн-видань. Це лише частина«нежурналістики», яка підмінила власне журналістику в Україні, але частина найтоксичніша.

Ось типові ознаки явища, яке я маю на увазі:

            штучно сконструйована з вигідних замовнику клаптиків — справжніх, спотворених і вигаданих — інформаційна картина, в якій будь-який малозначущий елемент може бути безбожно перебільшений, натомість найважливіші події — відсутні. Можна пів дня говорити про вигадані чесноти російської вакцини та пророка її Медведчука, але не згадати про арешт Навального;

            фейки, якіповторюються так упевнено, беззастережно й часто, що стають «загальновідомими фактами» — наприклад, про «штучне походження коронавірусу»;

            ненависть, свідомо підживлювана і роздмухувана. Не тільки до політичних чи світоглядних опонентів власника медіа — її об’єктами можуть ставати різні групи чи образи ворога, внутрішнього чи зовнішнього. ВідСороса доСупрун, від МВФ до ЛГБТ;

            ведучі, які незгірш гостей-політиків розвішують ярлики та дають оцінки політичним подіям. Стаютьпартійними активістами чи співають про утиски російської мови. Не приховують, що працюють на підвищення рейтингу партії власника. Запекло опонують «чужим» учасникам дискусії та вмить закривають їм рота, щойно ті починають формулювати «неправильну» думку, натомість вислуховують будь-які, навіть найганебніші, тиради «своїх» без втручання. Посилають у сраку «чужих» і цілують у це саме місце «своїх»;

            імітація балансу, гірша за його відсутність — квоту «чужих» в ефірі заповнюють хлопчики для биття абофрики, що компрометують свою політсилу чи групу, до якої належать;

            інтерв’юери, які відіграють роль уже навіть не підставки під мікрофон, а м’якого сидіння, що забезпечує комфорт тильній частині гостя, поки його голова виголошує підготовлені тези;

            псевдоексперти, якихвлучно описує Дмитро Литвин. Персонажі, чий експертний статус підтверджується тільки запрошеннями на телеефіри, а головна професійна якість — уміння озвучувати меседжі, вигідні замовнику;

            стандарти? «О чём вы говорите, какие стандарты? Стандарты у каждого свои», — блискуче сформулювала цей пункт тогочасна топменеджерка одного з медведчуківських каналів;

            нарцисичний, нахабний, агресивний стиль репортерства, який вмить перетворюється на підлабузницьке простягання мікрофонів, коли в полі зору з’являється хтось із політичних патронів;

            гротеск і гігантоманія: величезні студії для програм, яким би вистачило маленької кімнати, п’ятигодинні ефіри, в яких без кінця розжовують одне й те саме, і вічні змагання, в кого яскравіша картинка, в кого більше зображень із різних камер на екрані, в кого більший мікрофон. По суті це аналог пшонка-стайлу і золотих унітазів у час, коли сучасні медіа тяжіють до спрощення інтерфейсу та мінімалістичного дизайну.

Як це все вкупі означити, не знаю, але крутиться на язику назва одного медіакритичного телеграм-каналу, де часто обговорюють ці явища (хоч і не тільки їх). Слівце якраз таке, як треба.

Усе це було в українському медіапросторі й раніше, але в таких пропорціях, у такій концентрації смороду, що аж очі виїдає при наближенні, оформилося в останні роки на каналах Медведчука. І було запозичено іншими. Часточка коду каналів Медведчука тепер є в геномі багатьох популярних медіа, а деякі (наприклад, Прямий канал) створені за їхнім образом і подобою. Нинішнє виведення каналів Медведчука з ефіру зменшить кількість «всратой» журналістики, та не викорінить її аж ніяк.

Яскраве підтвердження цьому — поведінка репортерів назадньому плані відеозапису розмови народного депутата Іллі Киви та журналіста Данила Мокрика. Саркастичні усмішки та переступання з ноги на ногу в очікуванні, коли народний обранець припинить поливати нецензурною лайкою їхнього колегу та почне говорити на їхні камери. Що це, якщо не втрата гідності — людської і професійної? Не кажучи вже про профанацію журналістської професії.

Законом усе це, звісно, не заборонено. І канали Медведчука закрили не за погану журналістику, а за роботу в інтересах Росії та фінансування тероризму. Але засилля такої квазіжурналістики — наша з вами проблема, яка залишається актуальною з ними чи без них.

Нам може видаватися, що нас ця біда не стосується, що ми можемо вигідно вирізнитися нашою більш якісною, глибокою, відповідальною роботою на тлі їхнього верескливого мерехтіння. Але не слід недооцінювати деструктивний вплив цього явища на екосистему українських медіа.

І найпаскудніше, що воно затягує молодих, амбітних і талановитих — тих, хто мав би нас колись замінити. Молоді люди приходять у журналістську професію, не знаючи про журналістику нічого. На багатьох журфаках надиктовують їм конспекти з радянськими класифікаціями жанрів, але не розповідають ні про стандарти, ні про цінності, ні про сенс цієї професії. А на вході на ринок праці їх чекає ЦЕ — яскраве, блискуче, драйвове, відчайдушне, цинічне і грубувате, як модний серед сучасної молоді реп. Робота, де не треба нічого вміти, де всі рішення приймуть за тебе, а ти просто зробиш те, що тобі сказали, — і тим самим заробиш і прославишся.

Із майстерністю вербувальників «ісламської держави» роботодавці розвіюють усі сумніви, що можуть виникнути в недосвідчених головах. «Так роблять усі», «в нас усе за стандартами», «ми просто мочимо цього президента, бо він поганий», «інші власники медіа ще гірші» і так далі.

Когось чарує естетика зливів, інсайдів, анонімних телеграм-каналів та інших форм симбіозу чорного піару, політтехнологій та журналістики — такожпереважно російського походження, але від того не менш загадкових і гостросюжетних. Спокуса впливати на політику, маніпулюючи анонімними повідомленнями в месенджері, скидаючи кудись документи й відеозаписи, бачити, як стрімко зростає кількість переглядів на лічильнику, й почуватися учасником великої дорослої гри, штовхає початківців в обійми рольової моделі дубінських-бужанських-шаріїв. Це ж подумати, як круто — бути членом медійно-політтехнологічного підпілля, яке «чпокає», «зашкварює», «валить» і «роздупляє» найважливіших людей країни!

У чиїх інтересах, із якою метою, чи заслужено «чпокає» — питання, яке так легко відкласти на потім.

«Я знаю, що на телеканалах Медведчука працювало багато молоді, якій просто потрібна була якась перша робота. Друзі, в мене є вакансія на стрічці новин. Напишіть мені в особисті. Переходьте на світлу сторону», — написав редактор Liga.net Петро Шуклінов. (І відгріб за це в коментарях капітально, але я зараз не про це.) Питання: чи ще спроможна «світла сторона», де менше грошей, менше слави, менше ілюзії впливу, більше вимог і етичних обмежень, привабити цих людей? І як?

Тисячі молодих безробітних, для яких нормальною роботою є програма «Гроші» на «1+1» чи носіння мікрофона в «Українському форматі» на NewsOne — це чинник ризику. Адже якщо не Медведчук, то будь-який інший кум Путіна в будь-яку мить може розкрити валізу з грішми і сформувати з них чергову команду голодних, нарваних, спраглих «движу» і готових на все. Й почнеться все спочатку.

Не забуваймо також про глядачів, які — свідомо чи ні — легітимізують існування цих збочених форм журналістики своїми кнопками на пультах (точніше, піплметрах).

Це не той випадок, коли попит породив пропозицію. Попиту на маніпулятивну, тенденційну, безвідповідальну, заангажовану, галасливу журналістику апріорі не було й не могло бути. До появи каналів Медведчука, каналу «Наш», «України 24» і Прямого існували — й досі є — «Інтер», 5 канал, «Україна» та інші канали. Які, звісно, піарять своїх власників і просувають потрібні їм меседжі, але поза тим усе ж займаються журналістикою: повідомляють новини, аналізують події, влаштовують більш чи менш цивілізовані дискусії. Хтось вірить, що їхнім глядачам бракувало можливості побачити, якЗеленського порівнюють із котом,Павла Шеремета — із Шарієм,партію влади називають дебілами, ажінок «самками»,вигадують «британську військову базу під Миколаєвом»,лякають українців ядерним ударом США,обзивають гостей «діркою від бублика»,ведуть переговори з терористами в прямому ефірі і днямипережовують маячню про Сороса і соросят? Потреба в такому контенті вочевидь нав’язана і створена штучно. Але факт залишається фактом: довіра до квазіжурналістикипомітно зросла в останні роки. Люди ввійшли у смак, і досить багато таких, хто хоче дивитися саме таке. Можливо, частина з них замінила каналами Медведчука російські провладні канали, де суспільно-політичний продукт виглядає приблизно так само.

Адекватні засоби масової інформації, громадські організації, небайдужі активісти та навіть держава докладають чимало зусиль для поширення медіаграмотності. Завдяки цим зусиллям людей, які знають і усвідомлюють пропагандистську сутність проросійських медіа, більше, ніж могло би бути. Фактчекери намагаються нейтралізувати фейки й запропонувати аудиторії натомість правдиву інформацію. Однак побороти потяг до блискучого, хейтерського, провокативного — не так просто. Люди вмикають канали-сміттярки й лізуть на сайти-сміттярки, навіть знаючи про них правду.

Можна ховати голову в пісок, оголошуючи всіх, хто споживає такий контент, «ватниками» / «вишиватниками», але спершу ще раз погляньмо на соціологію. Людей, які довіряють цим медіа, більшає. Отже, може більшати й далі. А нескінченно відсікати частини суспільства, оголошуючи їх маргіналами, не вартими бути частиною націєтворчого ядра, ми не можемо — рано чи пізно треба зупинитись і намагатися втримати те, що ми маємо.

Тому доведеться боротися за колег, які ще не цілком деградували в моральному та професійному плані, і за аудиторію, яку можливо хоч у якийсь спосіб перетягнути від токсичного контенту «на світлу сторону». Інакше рано чи пізно «всратая» журналістика «чпокне» й «зашкварить» те, що залишиться від журналістики справжньої.