"Дотепер не розумію, для чого я потрібен був Динамо". Цементував захист Дніпра, бачив феномен Банішевського і перші кроки Лобановського

"Дотепер не розумію, для чого я потрібен був Динамо".

Цементував захист Дніпра, бачив феномен Банішевського і перші кроки Лобановського.

Любомир Кузьмяк узяв інтерв'ю у визначної постаті для українського футбольного простору, у якому один з рядянських майстрів спорту розповів про свій кар'єрний шлях.

У його житті було чотири команди.

Перша і рідна — Нефтчі з Баку, де він виграв бронзу чемпіонату СРСР 1966-го.

Остання і особлива — Дніпро, у складі якого провів майже 7 років і де попрощався з футболом.

Ще дві команди, Динамо і Зеніт — тимчасові явища і періоди невиправданих надій.

Микола Богданов не лише з ранніх років викликався до юнацьких збірних СРСР і вважався ключовим оборонцем Нефтчі та Дніпра.

Також він був свідком трансформації з футболіста у тренера Ахмеда Алескерова, слідкував за народженням зірки Тофіка Бахрамова і брав участь у безпосередньому формуванні феноменального футболу Валерія Лобановського.

Ностальгія провокує душевний біль.

— Миколо Андрійовичу, в грудні вам виповнилося 76.

Як відсвяткували?.

— Ой, та яке святкування.

Виключно у сімейному колі: дружина, донька і 12-річна внучка.

Вдячний Богові за те, що вже стільки прожив.

Провели час виключно вдома — зараз важко кудись виходити.

Навіть не те, що важко — небезпечно.

— Коли багато часу проводиш у квартирі, на допомогу приходить телефон і старі друзі?.

— Справді часто спілкуюся зі своїми футбольними товаришами: Володимиром Сорокіним, який вигравав Кубок СРСР з Шахтарем, хоча виступав також і за Динамо.

Підтримую відносини з Віктором Назаровим, Леонідом Колтуном, Стасом Євсєєнком — це все хлопці моєї плеяди.

У Дніпрі мешкає ще кілька друзів: Сергєєв, Собецький, Федоренко, Кутузов.

У Баку теж залишилося декілька знайомих хлопців.

— Коли востаннє були в Азербайджані?.

— Шість років тому.

Нас запрошували на святкування річниці здобуття бронзових медалей.

Зараз складно кудись вибратися з різних причин — і безпека, і фінанси не сприяють.

Насправді інколи рідні краї мені сняться.

Але такі спогади, скоріше, створюють дискомфорт — ностальгія провокує душевний біль.

Та й Азербайджан зараз зовсім інший, ніж колись.

— Ви народилися у Баку, однак маєте не зовсім азербайджанське походження.

— Мій рід — із старовірів молоканів.

Це представники духовного християнства.

Колись я ретельно вивчав своє родинне дерево.

— Мабуть, найбільш відомим з молоканів був ваш партнер по Нефтчі Анатолій Банішевський.

— Таке ж походження мав Микола Смольников, який все життя грав за Нефтчі і викликався у збірну СРСР.

Взагалі моє коріння походить із Поволжя.

Коли наприкінці XIX століття розпочався нафтовий бум, мій дід-підприємець взяв свою сім’ю і вирушив у Баку.

— Ваше дитинство припало на післявоєнний час.

Яким воно було?.

— Війна об’єднала народ, панувала дружня атмосфера.

Моє дитинство минуло у дворі і за відвідуванням різноманітних гуртків: авіабудування, залізничний… Навчався я, відверто кажучи, не дуже добре — прогулював школу.

Дивлюся на свою внучку тепер і запитую: "Сонечко, ходиш до школи із задоволенням?" Вона відповідає щиро: "Не дуже".

І я згадую себе — дід був таким же (посміхається).

— Спорт вас змінив?.

— Однозначно — я був кволим фізично.

Займався волейболом, боксом, боротьбою.

Проте врешті-решт зупинився остаточно на футболі.

"Банішевський – особлива людина, зірвиголова".

— Повернімося до Банішевського.

Ви знали легенду з дитинства?.

— Банішевський молодший за мене на два роки.

Ми мешкали практично в одному районі — його дім розташовувався навпроти моєї школи.

Пригадую, як вперше почув про нього — подейкували, що за бакинський Локомотив виступає рудий хлопчина, який по 5-6 голів за матч кладе.

— Потрапляння у провідну команду Баку було питанням часу?.

— Тренер місцевого Нафтовика видатний Борис Аркадьєв відправив гінців у Локомотив.

Вже у 1962-му Толік грав за нашу команду.

Саме у Нафтовику його навчили головою грати і він помітно додав.

— Банішевський дебютував за збірну СРСР аномально рано — у 19.

Перший матч видався особливим — проти Бразилії з Пеле у складі.

— Анатолія взяли в головну команду країни справді дуже рано.

Не дивно, що він провів 50 матчів за збірну.

І на Чемпіонат світу їздив разом з Поркуяном та Серебренниковим.

У футболі Банішевський встиг практично все.

Прикро лише, що так рано покинув цей світ.

— Ви підтримували відносини в останні роки?.

— Ні, наші шляхи розійшлися.

Банішевський — особлива людина, зірвиголова.

Улюбленець публіки, мав власний автомобіль, на якому його возили.

Якщо в Москві був унікальний Едуард Стрельцов, то в Баку таким вважався Анатолій Банішевський.

Куди його тільки не запрошували — однак він залишився патріотом Нефтчі.

— У 1964-му в матчі з ЦСКА Банішевський забиває свій перший гол за Нафтовик.

Минає півгодини і в центрі уваги опиняєтеся вже ви.

Епізод, про який згадувати неприємно?.

— Скидав назад м’яч воротарю Володі Косенкову.

Біда — його у рамці воріт в ту мить не виявилося.

Не знаю, куди Косенков побіг — воротарі завжди вважалися диваками.

От і маєш автогол! Ну нічого, посадили мене, молодого хлопця, на лаву запасних.

Зате вивчив головне правило — ніколи не пасувати голкіперу у ствір воріт.

— За Нефтчі виступав перспективний воротар В’ячеслав Шехов, якого називали заміною Льву Яшину.

Однак його життя змінила травма, отримана у матчі дублерів.

Пригадуєте той момент?.

— Славу я знаю з дитинства — у нього прекрасні дані, справжній атлант.

Знаєте актора Кірка Дугласа, батька Майкла Дугласа? Так от вони схожі між собою.

Ми називали Шехова "спартанцем".

Грали в Ташкенті у матчі дублерів — Слава був безстрашним, полетів на перехоплення….

— Писали, що Шехов зіткнувся зі штангою.

— Не зовсім так.

За нас виступав захисник В’ячеслав Легкий, який просто не встиг сховатися, і Шехов головою влетів своєму партнеру в коліно.

Наслідки були серйозними — череп проламав.

Після операції Слава повернувся на поле, проте виглядав не так переконливо.

"Магомаєв — видатна постать в планетарному масштабі".

— У вищій лізі ви дебютували доволі рано — у 18.

Незабутній досвід?.

— Вражень справді багато.

Та найбільш яскраві моменти я пережив у 1966-му, коли Нафтовик виграв історичну бронзу, а по ходу обіграв Спартак (3:0) і срібний ростовський СКА.

— Ви на власні очі бачили початок тренерської кар’єри Ахмеда Алескерова, який прекрасно працював у рідному Нефтчі, а потім і в Чорноморці.

— Про Ахмеда Лятифовича у мене найкращі спогади.

Це один з найсильніших азербайджанських тренерів в історії.

Спочатку в Баку привіз бронзу, а потім і в Одесу.

Це чудовий показник тренерського рівня.

Головна перевага Алескерова — уміння все показати на власному прикладі.

Такий собі "живий" тренер.

— Вам довелося протистояти найкращим гравцям своєї епохи: Понєдєльніку, Месхі, Басалику, Лобановському, Хмельницькому, Федотову.

Проти кого було найскладніше?.

— Однозначно виокремлю лівофлангового нападника Михайла Месхі.

Видатна стартова швидкість, просто унікальна.

Чимось схожий на нього — Богдан Грещак з Карпат.

Швидший за мене, незручний.

Зрештою, кожна команда в СРСР мала у розпорядженні розкішних флангових форвардів.

З повагою згадую Віталія Старухіна із Шахтаря — дуже незручний суперник, який відмінно грав головою.

— Одна з найбільш популярних постатей Азербайджану того часу — арбітр Тофік Бахрамов, який навіть трохи попрацював у Нафтовику.

Що за людина?.

— На початку 60-их Бахрамов виконував функції начальника команди.

Потім пішов у суддівство.

І недаремно пішов — у 1966-му отримав золотий свисток.

Справжній артист, ефектний рефері.

Не кожному королева Єлизавета дарує перстень з діамантами.

Зараз на честь Бахрамова назвали той стадіон, на якому я практично виріс.

— Ви знали ще одного улюбленця Азербайджану — співака Мусліма Магомаєва.

Здається, одного разу в Одесі він у автобусі Нефтчі на стадіон поїхав.

— Магомаєв гастролював у Одесі, а ми мешкали в одному готелі.

Муслім — видатна постать в планетарному масштабі.

Його пісні звучать дотепер.

Спілкування? Простий і добродушний чоловік.

Красень! На матчах Нефтчі він бував неодноразово.

"Дехто навіть просив: "Годі вже забивати".

— У 1966-му Нафтовик завоював найвище у своїй історії третє місце.

Неймовірний успіх для всього Азербайджану?.

— Ця бронзова медаль завжди зі мною.

Вже трохи зблідла за ці роки (посміхається).

— По ходу сезону ви видали чимало класних матчів.

Щоправда, останній виїзний поєдинок видався непростим.

Легенди про нього ходять дотепер.

Київське Динамо справді грало не у повну силу?.

— Нафтовик переміг 2:1 у Києві.

Я не кривитиму душею, тому казатиму правду.

Можливо, це неетично, втім про все домовлялися керівники республіки.

Від футболістів нічого не залежало.

Динамо вже було чемпіоном, та гра нічого не вирішувала.

Головне завдання — щоб жодна московська команда не потрапила у трійку призерів.

— Бронзу не гарантував навіть успіх у грі з Динамо.

В останньому турі потрібно було перемагати Спартак.

Ви зробили це максимально переконливо — 3:0.

— Якби програли, то бронзу втратили б.

Налаштування було шаленим, Нафтовик просто не міг випустити з рук перевагу.

Банішевський, Туаєв, Маркаров, Семиглазов, Брухтій — ми мали фантастичну команду.

Бронза була справедливою ще й тому, що у 1966-му Нафтовик двічі обіграв ростовський СКА, срібного призера.

Прикро, що нам не вдалося обійти армійців.

— Прекрасний сезон також запам’ятався тим, що Нафтовик вдома жодного разу не програв.

Хтось жартома розповідав – матчі в Баку навмисно призначали на обідній час.

Гостьові команди просто плавилися на сонці.

— Це наша перевага, чиста правда.

Зараз в Баку клімат змінився, а тоді обід у середині літа можна було порівнювати з мангалом.

У затінку +35 градусів.

Вже в першому таймі ми часто гарантували собі результат.

Дехто навіть просив: "Годі вже забивати".

До речі, у Ташкенті ще гірше — дихати взагалі не можливо.

Виходиш на поле і задихаєшся.

"Опинитися в Динамо – велика честь для мене".

— У 1969-му вас запрошують в київське Динамо.

Чому вирішили покинути рідну команду?.

— Я роздумував над переїздом із Баку.

Варіантів було кілька: у Мінськ до Олександра Севідова, у московський ЦСКА або до Києва.

До мене приїхав з України Євген Котельников, ми погодили умови, я порадився на сімейній раді і зважився на переїзд.

Опинитися в Динамо — велика честь для мене.

Щоправда, я дотепер не розумію, для чого я їм потрібен був.

Склад збалансований, для новачка місця у старті просто не знайшли.

Так трапилося, нічого не вдієш.

— Адаптація в команді Віктора Маслова була тривалою?.

— Відверто кажучи, складнувато.

Інший менталітет, інші умови.

За рік не закріпився — довелося шукати іншу команду.

Грати за Динамо не так просто.

В колективі спілкувався найтісніше з Валерою Поркуяном.

Дуже проста і позитивна людина.

Я частіше грав за дубль, де вже виділялися Трошкін, Веремєєв, Боговик, Онищенко.

— В чому складність перебування у динамівському колективі?.

— Він був поділений на угруповання.

Закарпатці окремо: Сабо, Турянчик, Медвідь… Інша категорія — місцеві, кияни.

Також свою компанію мали приїжджі.

Кожен по собі.

Проте хлопці виходили на поле і були єдиним цілим.

Футбол об’єднував усіх.

— Коли зрозуміли, що треба залишати Динамо?.

— В основу не проходив і розумів, що не можна втрачати час.

У пресі та довідниках хтось писав про мої виступи у П’ятигорську.

Одразу скажу — ніколи не грав за місцевий Машук.

З Києва я вирушив у Ленінград — там у Зеніті затримався рівно на півроку.

— Після двох невдалих спроб ви стаєте гравцем Дніпра, де проводите майже 7 років і закінчуєте кар’єру.

Їхали туди у надії нарешті знайти свою команду?.

— Все склалося якнайкраще завдяки Олексію Христяну, з яким я в Динамо перетнувся.

Це він мене засватав у Дніпро.

Там я познайомився з Валерієм Лобановським.

Тренер завчасно зібрав всю необхідну інформацію про мене, тому навіть не довелося щось розповідати.

"Все у твоїх руках", — сказав Валерій Васильович.

І я ніколи не шкодував про свій вибір.

"Лобановський сповідував принцип "Хоч каміння з неба".

— Відносно недавно ви протистояли Лобановському на полі, а тепер слухали його налаштування на матч.

Яким залишився у вашій пам’яті Валерій Васильович як молодий тренер?.

— Працювати у нього складно, зате розумієш, що управляє він справедливо.

Валерій Васильович дивився у майбутнє і прогнозував наслідки.

Нам було важко у навчанні, та легко у бою.

Думаю, він все робив правильно.

Лобановський залишив по собі величезний слід — недарма цій людині пам’ятники ставлять.

— Ви могли підійти до тренера і поспілкуватися на особисті теми?.

— Валерій Васильович ставився до всіх однаково і сам наголошував на цьому.

Хто краще грає, той виходить у старті.

Лобановський сам вчився на нас і вчився разом з нами.

Добре, що ця наука виявилася корисною та успішною.

Вивів команду у Вищу лігу, для Дніпра зробив надзвичайно багато.

Як на мене, навіть більше, ніж Євген Кучеревський.

— Василь Лябик згадував збори в Сочі: "Ллє дощ, інші команди, зокрема Спартак і Зеніт, вийшли, подивилися на поле і розвернулися по номерах.

В Лобановського такого не було.

Зарядочка, поїли і знову на поле".

— Валерій Васильович сповідував принцип "Хоч каміння з неба".

Тренування і матчі не відміняються.

Жорсткий тренер — так і має бути.

— Той же Лябик відзначав іншу особливість Лобановського — культурне збагачення.

"Майже в кожному місті він організовував нам екскурсію.

Інакше вийшли б з готелю, потоптали стежечку і назад в номер.

А тренер водив нас на відомі кладовища, музеї, театри", — розповідав Василь Васильович.

— О, це чиста правда.

Лобановський — інтелектуал.

Гра в Ленінграді — значить йдемо в театр.

Гостюємо у Львові — екскурсія на Личаківському цвинтарі.

Вирушили у Мінськ — відвідуємо музей криміналістики.

Без культурної програми ніяк.

Це неабияке різноманіття у стабільному житті футболістів.

"Робота з Каневським? Період не вартий спогадів".

— Дніпро ваших часів це Шнейдерман, Романюк, Пінчук, Гринько та багато інших.

Яким був колектив тієї команди?.

— Угрупування теж існували.

Одні приїхали заробляти, інші грали для свого задоволення.

Вистачало і любителів добряче випити.

Мабуть, як і в кожній команді.

Добре, що потужних гравців було вдосталь.

Серед найкращих знову виокремлю Поркуяна, автора першого гола дніпрян у Вищій лізі.

— Літописці відзначають і оборону, зокрема, ваш дует з Петром Найдою.

— Ми справді непогано діяли в парі у центрі захисту.

Найда — дуже надійний партнер.

У нас існувала повна взаємодія.

Радий, що нам вдалося зберегти дружні відносини дотепер.

Я у Києві, Петро в Одесі.

Хоча б раз на тиждень зідзвонюємося.

— У 1973-му Лобановського у Дніпрі змінює Віктор Каневський, інший доволі молодий фахівець.

— Це період для мене виключно негативний — взагалі не вартий спогадів.

Як і все, що пов’язане з цим тренером.

— Попри це, з Каневським ви працювали немало.

Свої активні виступи ви закінчили у 32.

Чому так рано?.

— Міг грати, але мав інші плани.

Шукав себе у суддівстві, проте цю мафію важко було подолати — просто відбили будь-яке бажання займатися цією справою.

Потім працював у профспілках, у Федерації футболу.

А ще торгівлею займався.

Словом, після футболу спробував себе у різних сферах.

— Ви згадували про те, що навчалися у школі без великого бажання.

Однак вже у зрілому віці здобули економічну освіту.

Цікавий вибір для ексфутболіста.

— Я закінчив економічний факультет Дніпропетровського університету.

Знаєте, з футболу в дипломати не беруть.

Можливо, мені не вистачало завзяття і я не реалізував усе те, що хотів у бізнесі.

Та у житті, як і у футболі — не все стається так, як нам би хотілося.

Любомир Кузьмяк.

Фото — з сайту історії та статистики ФК Дніпро (dniprohistory.