Контакт з прибульцями вже відбувся

Професор Аві Леб не боїться бути суперечливим.

Він – продуктивний науковець-астрофізик, автор багатьох досліджень про чорні діри, гамма-спалахи, еволюцію Всесвіту та інші поширені серед його колег теми. Але вже понад десятиліття він займається ще однією проблемою, яка у його галузі зовсім не така популярна, а саме – проблемою позаземного життя і тим, як його виявити. Донедавна основні його зусилля у цій галузі концентрувалися на проєкті Breakthrough Starshot, який фінансує мільярдер з Кремнієвої долини Юрій Мільнер. Суть проєкту – у створенні космічного корабля на основі технології «сонячного вітрила», який міг би дістатись до найближчих зірок усього за кілька десятиліть. Але наприкінці 2017 року цікавість Леба до позаземного розуму отримала новий стимул, адже тоді нашу Сонячну систему відвідав перший і поки що єдиний гість з міжзоряного простору.

Об’єкт, який назвали «Оумуамуа», що в перекладі з гавайської мови означає «розвідник», астрономи спостерігали з жовтня 2017 до січня 2018 р. Вже побіжний погляд на нього відкрив його дуже незвичайні властивості. Своєю формою, яка нагадує 100-метрову сигару, «Оумуамуа» не схожий на жоден відомий астероїд чи комету. Цілком нетиповою є і його яскравість: «Оумуамуа» відбиває сонячне світло вдесятеро сильніше, ніж типові для Сонячної системи космічні породи. Об’єкт настільки блискучий, що він нагадує радше випалений метал. Найдивніше те, що його швидкість не можна пояснити самою лишень гравітацією. Деякі комети теж можуть рухатися дуже швидко унаслідок випаровування льоду зі своєї сонячної сторони, що створює ефект реактивного струменя. Утім, чогось подібного в «Оумуамуа» не виявили.

На думку Леба, найімовірніше пояснення усього цього водночас є найсенсаційнішим. Усі ці фактори – незвична форма, металевий блиск та аномальне прискорення, на його думку, можна пояснити лише штучним походженням «Оумуамуа», який, можливо, є древнім артефактом якоїсь зниклої галактичної цивілізації. Роками розмірковуючи над тим, як знайти докази позаземного життя, Леб дійшов висновку, що докази знайшли нас самі. Наприкінці 2018 р. разом зі своїм співавтором, постдоком з Гарварда Шмуелем Бяли, він опублікував статтю в журналі Astrophysical Journal Letters, в якій аргументував тезу, що «"Оумуамуа" – це ніщо інше, як перший контакт людства з позаземним розумом».

Хоча стаття викликала фурор серед журналістів, колеги-астробіологи сприйняли її з прохолодою. Критики Леба вважають, що хоча властивості цього астероїда і справді дивовижні, вони все-таки не виходять за межі природних явищ. Стверджувати інше, вважають вони, є щонайменше зухвалим, а, можливо, й підривним, адже астробіологія – галузь, яка бореться за право стати легітимною сферою досліджень, – ніяк не може позбутися стигми, яку на неї накладають розповіді про НЛО та викрадення людей інопланетянами.

Тепер Леб виніс свою тезу на публічне обговорення. Наприкінці січня вийшла його книга «Позаземний: Перша ознака розумного життя поза Землею», в якій про життєву історію автора розсказано не менше, ніж про таємниці «Оумуамуа». Scientific American поспілкувався з Лебом про книгу, її суперечливу гіпотезу і те, чому наука, на його думку, сьогодні переживає кризу.

Привіт, Аві! Як справи?

Усе добре, але останніми днями я мало сплю, адже для того, що дати усі інтерв’ю, про які мене просять, мені бракує часу. Наприклад, я дав інтерв’ю програмі Good Morning Britain о 1:50 ночі, а Coast to Coast о 3 ночі, не враховуючи численних появ на американському телебаченні. Протягом останніх кількох тижнів я записав близько ста інтерв’ю-подкастів, зокрема довгі розмови з Лексом Фрідманом і Джо Роґаном. Ця книга викликала дуже багато інтересу. Майже десять сценаристів і продюсерів з Голлівуду звернулися до мене протягом кількох минулих тижнів. Я навіть пожартував зі своїм літературним аґентом, що якщо за моєю книгою знімуть фільм, то я б хотів, щоб мене зіграв Бред Пітт.

Схожість і справді дивовижна. З огляду на вашу продуктивність, у мене взагалі ніколи не було відчуття, що ви достатньо спите.

Мій день зазвичай розпочинається о 5-й ранку. Я встаю і йду на пробіжку. Мені подобається бігати, коли навколо нікого немає – тільки я, птахи, качки і кролики. Останні десять місяців були, мабуть, найпродуктивнішими в моїй кар’єрі. Мені не потрібно добиратися на роботу, зустрічатись із такою кількістю людей і, щонайважливіше, думати про те, що не так із усім тим, що кажуть інші люди.

Говорячи про важливі речі, маємо одну, з якою ми обоє можемо погодитись: в науці потрібно бути чесним одне із одним. Я згадав це тому, що в «Позаземному» є місце, де ви стверджуєте, що не шукаєте слави і самопросування. Чи це справді так?

Дозвольте пояснити. Я вважаю, що говорити з медіа потрібно, оскільки це дозволяє мені донести мій меседж до ширшої аудиторії, яка інакше б про нього не довідалась.

У чому, власне, полягає ваш меседж? Я так розумію, що він ширший, аніж лишень про «Оумуамуа».

Саме так. Він полягає у тому, що з науковою спільнотою сьогодні багато що не так. Надто багатьох науковців сьогодні мотивує передусім їхнє еґо – отримання почестей, нагород та хизування своїм інтелектом перед колегами. Вони трактують науку радше як монолог про самих себе, аніж як діалог з природою. Вони будують «кімнати відлуння» й спонукають студентів і постдоків повторювати їхні мантри, щоб їхній голос звучав гучніше. Але це не є метою науки. Наука узагалі не про це. Вона не повинна вивищувати учених і покращувати їхній імідж. Її мета – розуміння світу, тож вона має бути досвідом навчання, в якому ми ризикуємо і помиляємось вздовж шляху. Коли ви працюєте на передовій, ви ніколи не знаєте, куди веде та дорога, якою ви рухаєтесь. Ви лишень вчитеся, отримуючи відгуки від своїх експериментів.

Ще однією проблемою сьогоднішньої науки є не лише те, що люди мають неправильну мотивацію, але й те, що докази також перестають бути для них дороговказом. Докази змушують вас бути скромними, оскільки ви щось передбачаєте, перевіряєте, а докази часто показують вам, що ви помиляєтесь. Сьогодні у світі багато відомих науковців вдаються до математичної гімнастики навколо цілком неперевірених речей – теорії струн, мультивсесвіту і навіть космічної інфляції. Якось на публічному форумі я запитав Алана Гута, фізика, який вперше запропонував теорію космічної інфляції, чи вона може бути фальсифікована. Він відповів, що це дурне запитання, адже для будь-яких космологічних даних, отриманих експериментально, можна знайти таку модель інфляції, яка б їх пояснила. Отже, на його думку, інфляція – це сильна позиція, оскільки вона може пояснити що завгодно! Я ж натомість вважаю її дуже слабкою позицією, оскільки теорія про все – це дуже часто теорія ні про що. Зрештою, між ними взагалі може не бути різниці.

На мою думку, бульбашка із уявних речей нагадує стан наркотичного сп’яніння. Ви можете перебувати під дією наркотиків і уявляти себе багатшим за Ілона Маска. Але це дуже смішна думка. Ви можете почуватись справді чудово і говорити про це зі своїми друзями. А якщо ви ще й спільнота однодумців, то ви можете одне одного підтримувати, вручати одне одному нагороди і так далі. Чудово! Правда? Але коли ви все-таки підходите до банкомата, щоб зняти гроші, ви раптом розумієте, що насправді у вас немає нічого. Такою ж перевіркою на реальність в науці є експеримент. Саме він повертає вам чек, на якому написано, хто ви – багатій чи, може, банкрут. Саме так і працює наука: ви спершу щось припускаєте, а згодом перевіряєте це експериментально. Ви, звісно, ризикуєте, але інакше ви нічого не навчитеся. Я не думаю, що у наш час люди це добре розуміють.

Тож спекулювати на тему теорії струн чи мультивсесвіту – це погано, але спекулювати про позаземних прибульців та їхні артефакти, які пролітають крізь Сонячну систему, – добре? Посиланнями на інопланетян теж можна пояснити що завгодно, хіба ні?

Різниця така: перша теза – спекулятивна, хоча й походить із консервативної науки, натомість друга – нон-конформістська, але при цьому не спекулятивна. Спробую пояснити.

Якщо «Оумуамуа» – це член популяції об’єктів, які рухаються випадковими траєкторіями, то можна очікувати, що ми повинні помічати хоча б один такий об’єкт середньо раз на місяць після того, як появляються дані спостережень Обсерваторії імені Віри Рубін. Ми також можемо створити систему інструментів – наприклад, супутників, – які спостерігатимуть за небом і попереджатимуть нас, коли такі об’єкти до нас підлітатимуть. Це краще, ніж ловити їх, коли вони вже відлітають, оскільки вони рухаються дуже швидко. Не усю роботу слід проводити в космосі. Можна уявити собі метеорити, які прилітають з-поза Сонячної системи. Якби один із них впав на Землю, його навіть можна було б дослідити в лабораторії.

Люди запитують, чому я отримую стільки уваги від ЗМІ. Основна причина в тому, що чимало науковців не використовують здоровий глузд. Порівняйте, наприклад, теорію струн і мультивсесвіту з тим, що кажу я і багато моїх колег. Завдяки місії НАСА «Кеплер» ми знаємо, що приблизно половина усіх зірок нашої галактики, які схожі на Сонце, мають довкола себе планету, схожу за розмірами на Землю, причому приблизно на схожій відстані. Це збільшує шанси, що на поверхні цих планет може існувати рідка вода і хімія життя у тому вигляді, як ми її знаємо на Землі. Тож якщо ви підкидаєте кубик життя мільярди разів у Чумацькому шляху, то які врешті шанси, що ми тут самі? Найімовірніше, мінімальні. Стверджувати, що за однакових умов можна отримати однакові наслідки, на мою думку, є найконсервативнішою позицією зі всіх, які можна собі уявити. Тож я очікую, що більшість людей це сприймуть позитивно, обіймуть мене і скажуть: «Чудово, Аві, твоя правда. Тепер нам потрібно шукати усі ці речі, адже вони є дуже ймовірними». Натомість я бачу негативну реакцію, яка свідчить про втрату інтелектуального компаса, адже як ще пояснити таку кількість зусиль, які витрачають науковці на пояснення додаткових вимірів теорії струн або мультивсесвіту, якщо ніщо узагалі не свідчить про саму можливість їхнього існування? Але в сучасній науці це вважається мейнстрімом. Це просто щось несамовите.

Дозвольте мені вкласти усе це у належний контекст. Я, звісно, не повстанець-маргінал. У науці я займаю керівні посади, зокрема є головою Ради з фізики та астрономії Національних академій наук, інженерії та медицини США. Підрозділ, який я очолюю, наглядає за десятилітньою програмою астрономічних та астрофізичних спостережень, що визначає пріоритети для НАСА та Національного наукового фонду США, які будуть опубліковані наступного року.

Сьогодні астрономи говорять про майбутні телескопи вартістю мільярди доларів, основним завданням яких стане пошук позаземного життя за ознаками кисню в атмосферах екзопланет. Це благородне завдання. Але якщо ви поглянете на Землю протягом перших двох мільярдів років її історії, ви побачите, що багато кисню в її атмосфері тоді не було, хоча вона вже кишіла мікробним життям. Це мій пункт номер один. Пункт номер два полягає в тому, що навіть якщо ви й знайдете кисень в атмосфері екзопланети, то це ще не буде переконливим доказом, що на ній є життя, адже кисень можна отримати також із небіологічних процесів, наприклад, розпаду молекул води. Тож навіть якщо ви й витратите ці мільярди і знайдете кисень, а, можливо, і частку метану, люди однаково сперечатимуться про це вічно. Погляньте, наприклад, скільки дискусій ведеться довкола виявлення фосфіну в атмосфері Венери. Фосфін є дуже незвичайною молекулою, порівняно із киснем. Власне, мій аргумент полягає у тому, що за допомогою цих самих інструментів – вам не потрібно яких-небудь додаткових витрат – ви можете отримати набагато переконливіші докази існування життя, розуму та технологій в космосі. Якими ці докази могли б бути? Наприклад, промислове забруднення. Ви, скажімо, можете шукати хлорфторвуглеводні. Це складні сполуки, які створюють для рефрижераторних систем. Якщо ви знайдете їх на якійсь іншій планеті, то це буде однозначним доказом, що на ній існує або колись існувало розумне життя, адже немає способів, як би ці сполуки могли б самі утворитися в природі.

Тож які проблеми з визнанням того, що нам потрібно шукати ознаки промислового забруднення? Хіба якісь інші, аніж психологічний бар’єр окремих науковців, які хочуть, щоб пошук технологічних маркерів позаземного життя перебував на периферії науки і отримував дуже мало фінансування? Я хочу сказати, що насправді ці речі є дуже консервативними і достойними того, щоб ними займалися, оскільки вони можуть принести нам безліч інформації про існування позаземного життя. Утім, сьогодні відбувається щось прямо протилежне.

Ви пишете про так зване «парі Оумуамуа» за аналогією з «парі Паскаля». Математик 17 століття Блез Паскаль стверджував, що переваги віри в те, що Бог існує, перевершують недоліки. Ви ж стверджуєте, що краще вірити в те, що «Оумуамуа» – це артефакт прибульців, аніж не вірити, оскільки така віра може стати каталізатором революції у космічній галузі та технологіях і дозволить людству енергійніше зосередити зусилля на пошуку життя та розуму за межами нашої планети. Навіть якщо у підсумку ми й не знайдемо інопланетян, ви стверджуєте, що ми однаково отримаємо глибше розуміння нашого космічного контексту, а інвестиції у цей проєкт посилять нашу здатність відповісти на інші фундаментальні запитання про Всесвіт. Це, можливо, навіть дозволить відтермінувати наше власне вимирання.

Але якщо ставки такі високі, то що робити із контраргументом, що йти ва-банк із промоцією штучного походження «Оумуамуа» є необачним та небезпечним кроком? Ваші критики стверджують, що ви приносите більше шкоди, аніж користі. Наприклад, ви згадали, що побували на подкасті Джо Роґана, одного з найпопулярніших ведучих у світі. Це добре для продажу книжок, але беручи до уваги, що Роґан має славу поширювача небезпечної дезінформації, чи було це справді мудрим кроком? Чи ви б погодилися виступити на зборах «свідків НЛО», які регулярно збираються біля «Зони 51»? Де ви проведете червону лінію у своєму намаганні достукатись до широкої аудиторії, після якої починається так званий «фактор сміху», який десятиліттями стримував розвиток проєкту SETI?

Гаразд, ось моя позиція. Громадськість, власне кажучи, фінансує науку. І громадськість надзвичайно зацікавлена у пошуку позаземного життя. Тож я хотів би запитати: якщо учених фінансують люди, то як вони можуть так просто відмахнутися від запитання, яке настільки цікавить людей, а надто якщо до нього можна підійти з технологіями, які вони розробляють?

Звісно, є науково-популярні історії про прибульців, а також безліч безпідставних повідомлень про НЛО. А тепер уявіть, що появилося чимало літератури про фантастичні властивості COVID-19, які не мають нічого спільного з реальністю. Чи означатиме це те, що науковці повинні перестати працювати над розробкою вакцини, яка б дозволила покінчити з цією пандемією? Ні! Я не вважаю, що пошук технологічних маркерів позаземного життя – це щось принципово відмінне від пошуків частинок темної матерії. Ми потратили сотні мільйонів доларів на пошуки слабко взаємодіючих масивних частинок. Досі ці пошуки не провалювалися. Але це не означає, що вони стали марнуванням ресурсів, адже ходіння по темних алеях є частиною наукового процесу.

Якщо мова йде про ризик, то ми не повинні уникати обговорення певних ідей лишень тому, що переживаємо за наслідки такого обговорення. Це те саме, що сказати Галілею не говорити про те, що Земля може обертатись довкола Сонця, і не дивитись у телескоп, адже це небезпечно для філософії його часу. Ми не повинні повторювати цей досвід. Нам потрібен відкритий діалог серед науковців, в якому вони могли б презентувати зовсім різні ідеї і дозволяти лишень доказам диктувати, яка серед них правильна.

У випадку з «Оумуамуа» я стверджую, що доступні докази вказують на те, що це – об’єкт штучного походження. А щоб підтвердити це, потрібно знайти більше таких об’єктів і проаналізувати їх. Усе дуже просто. Але як це зробити? Я думаю, що для цього потрібно достукатись до широкої публіки, і я роблю це настільки, наскільки у моїх силах.

У книзі ви пов’язуєте свою відвертість про «Оумуамуа» з фразою, яку ви вивчили під час служби у Збройних силах Ізраїлю: «Класти своє тіло на колючий дріт». Іншими словами, робити особисті жертви заради більшої мети. Чи потрібно бути мучеником заради цієї мети? Чи ви втратили друзів або репутацію через це?

Ніхто безпосередньо не атакував мене ні за що. Можливо, люди перемовляються за моєю спиною, що має сенс, враховуючи мої керівні посади, але насправді я не знаю. У мене немає сторінок у соціальних мережах. Хоча мушу сказати, що мої критики, які найчастіше пишуть прикрі ремарки у твіттері чи ще десь, загалом є посередніми науковцями. Більшість добрих науковців так не робитимуть. Вони висуватимуть аргументи за чи проти моїх тверджень, і цього буде досить. Прикрі ремарки не мають сенсу, хоча я підозрюю, що чимало моїх критиків в душі заінтриговані можливістю, що «Оумуамуа» може мати штучне походження, але не хочуть цього визнавати – і тому голосно декларують протилежне.

На жаль, моя ситуація відрізняється від ситуації багатьох молодих постдоків, з якими я працював, оскільки їм потрібно подавати заявки на роботу. Я впевнений, що до них підходили і казали: «Будьте обачними, адже це небезпечно для вас». Тож вони принишкли і, власне, перестали працювати у цій галузі. Це не дивує. Якщо ви створите ворожу інтелектуальну культуру, в якій щось таке, як SETI, не має поваги, то нехай вас не дивує, що талановита молодь туди не піде. Але не потрібно наступати на траву, а потім скаржитися на те, що вона не росте. Не потрібно відбивати у молодих науковців бажання працювати на SETI, а потім казати: «Погляньте, нічого не знайдено. SETI – це невдача».

Це, звісно, не означає, що увесь науковий розвиток повинен зводитись виключно до SETI, але якщо ви подивитесь на комерційний світ, то побачите, що такі компанії, як раніше Bell Labs, а тепер Google, дозволяють своїм співробітникам працювати над дослідженнями «блакитного неба», тобто проєктами, які неможливо негайно десь застосувати. Парадокс у тому, що «наукою заради науки» зараз більше цікавляться у комерційному секторі, аніж в академії.

Що ви скажете на твердження, що для людини з молотком усе схоже на цвях? Хтось може подумати, що усе те, що ви зараз робите, – це спроба отримати прихильність багатих благодійників, таких як Юрій Мільнер, адже ви є радником його програми Breakthrough Initiatives, яка фінансує дослідження, пов’язані з SETI та «сонячним вітрилом»?

Те, що моя уява обмежена тим, що я знаю, це, думаю, стосується не лише мене, але й усіх навколо. Я не можу заперечувати, що моя участь в проєкті Breakthrough відіграла тут певну роль. Саме я запропонував Юрію Мільнеру концепцію «сонячного вітрила», яку уперше сформулював фізик Філіп Лубін, як перспективну модель апарата для міжзоряних подорожей. Тож ця концепція вже була у моєму словнику, і, як наслідок, я уявив, що вона може стосуватись і «Оумуамуа». Тепер ви можете спитати: «Хіба це не упереджений погляд?». Я б сказав, що у фізиці це стається постійно. Коли з’явилися радіотехнології, люди почали шукати в небі радіосигнали. Так само було і з лазерами. Природно, що коли ви працюєте над якоюсь технологією, ви уявляєте собі, що, можливо, вона існує ще десь, і починаєте її шукати. Тож я не заперечуватиму, що причина того, що «сонячне вітрило» було у моїй голові, полягала в тому, що я вже працював над ним. Що ж до буцімто мого прагнення мотивувати Юрія, то це вже не має нічого спільного з реальністю. Навіщо мені було це робити, коли я можу поспілкуватися з ним у будь-який час, якщо у мене виникне потреба відстояти свої погляди? Я не координував свою роботу над «Оумуамуа» з ініціативою Breakthrough і не просив у них про підтримку. Вони також не випустили жодного пресрелізу про мої ідеї. Якщо вже про це мова, то вони теж мають підстави тривожитися, адже репутація для них дуже важлива. Тож я мав нульову підтримку та комунікацію з ними під час роботи над книгою. Breakthrough узагалі не мала нічого спільного з моєю мотивацією написати її.

Які ваші плани на майбутнє?

Я тільки щойно перестав працювати завідувачем кафедри астрономії Гарвардського університету, тож тепер у мене появилася можливість рухатися далі. Питання тепер, куди саме? Життя, звісно, не завжди таке, як ви собі спланували, але можливість керівництва чим-небудь могла б бути привабливою, адже це дало б мені нагоду впливати на реальність у такий спосіб, як інші цього не роблять. Але, можливо, через мої ідеї про «Оумуамуа» мені більше ніхто нічого не запропонує. Я теж використаю це як можливість. Я тоді напишу більше книжок, проведу більше досліджень і, звісно, щоранку бігатиму.

Контакт з прибульцями вже відбувся – і це не жарт