Свобода мовлення та спільне благо

Хоча я і вважаю рішення закрити телевізійні канали шляхом запровадження санкцій абсолютно неправомірним (саме через недоречний шлях, яким вирішила піти держава для того, щоб обмежити свободу мовлення), концепція абсолютної свободи медіа також викликає у мене багато запитань. На мою думку, саме через неї США сьогодні опинилися в ситуації конфлікту та  поляризації, в якій вони перебувають.

Як відомо, між поняттям індивідуальної свободи та поняттям спільного блага завжди є протиріччя. Чим більше першого, тим менше іншого, і навпаки. І згадати мене про це змусили деякі процеси, які відбувалися в медіасфері США наприкінці та одразу після закінчення Холодної війни.

Дізналась нещодавно, що в США понад 30 років існувала так звана fairness doctrine, яку відмінили в 1987. І полягала вона у  тому, що ті, хто отримав ліцензію на телевізійне мовлення, мали мовити в ім’я суспільного блага, яке трактувалося як обов’язок висвітлювати суспільно важливі теми і робити це справедливо та збалансовано. Йшлося не про представлення однакового ефірного часу політикам, а саме про суспільно важливі питання, такі як побудова атомної електростанції, права працівників і так далі. Тобто, держава вимагала, щоб різні точки зору на ці питання були присутні в одному місці та в однаковому обсязі.

Потім вирішили, що це обмежує свободу СМІ і цю вимогу відмінили.

У той самий час почала зароджуватися ідея плюралізму медіа. Тобто, йшлося про те, що різні точки зору мають бути присутні у суспільстві (але не обов’язково на одній платформі, бо це – обмежує її свободу). Також, приблизно у цей час під впливом неоліберальних ідей почала набувати популярності думка, що медіа мають бути бізнесом. Тобто, знов таки, працювати на себе та свій прибуток, а не на суспільне благо. 

На тлі розвитку кабельного та супутникового телебачення, а, також, розвитку цифрових технологій, який призвів до значного збільшення кількості каналів, між різними каналами загострилась конкуренція за глядача. Його увагу треба було привертати часто популярними розважальними форматами (замість змістовних та аналітичних). Відповідно, знизилася якість аналітики та присутність дійсно важливих та фундаментальних тем. Також, необхідність заробляти призвела до корпоратизації ЗМІ (у нас цей процес називається олігархізацією).

І хоча природа цих процесів в США та Україні різна – результат один. Маємо канали, які є приватною власністю і які нічого не винні, ані державі, ані суспільству. Вони працюють на себе та своїх власників, просуваючи їх політичні та бізнесові інтереси. Які доволі часто протирічать суспільним інтересам.

І до чого тут закриття українських телеканалів? Вони просто логіку свободи ЗМІ довели до повного абсурду. Вони не просто не працюють на спільне благо українського суспільства, вони українському суспільству відверто шкодять, просуваючи інтереси іншої держави.

І рішення РНБО, скоріш за все, буде доволі важко захистити у суді (особливо, міжнародному). Але цікаво, що США, які раніше навіть думки не допускали, що мовлення каналів можна обмежувати або припиняти, таке рішення підтримали. Тому, хотілося би сподіватися, що це буде початком справжньої дискусії про межі свободи медіа, які, насправді, є частиною основоположної інфраструктури демократичного суспільства.