"Зина на улице упала и умерла. А Коля домой пошел. Утром встал, а жены нет"

Колишня лікарня в селі Худоліївка стала будинком для літніхУ селі Худоліївка Семенівського району на Полтавщині живуть 459 людей. Козацьке поселення виникло у XVI ст. У середині XIX було волосним центром. За радянських часів тут діяв колгосп. 2003‑го його розформували. Тепер працюють три фермерські господарства.Лікарню в селі закрили 2006 року. Приміщення стало будинком для літніх людей. Перебуває на балансі сільської ради. Офіційного статусу притулку йому надати не можуть – мають бути облаштовані функціональні приміщення, медичний персонал повинен чергувати. Зараз тут мешкають шестеро людей. За перебування віддають 75 відсотків пенсії. Ними опікуються п'ятеро працівників із платнею 1 тисяча гривень на місяцьБудинок для літніх людей у Худоліївці місцеві називають бабдомом. Одноповерхова цегляна будівля пофарбована в біле. Від дороги її відділяє невисокий дерев'яний паркан. Доріжка веде до ґанку.Навколо будинку на 7 сотках землі стоять господарські будівлі: погрібник, гараж, сарай. Поряд – два туалети, старий і новіший, але теж із прогнилими дошками. Дах сараю провалився. Всередині купою навалені ватяні матраци. На мотузці сушаться ганчірки й жіноче спіднє.– Добрый день. Заходите, – розчищає сніг чоловік у камуфляжних штанях. – Ольга Александровна как раз убирает, она на кухне.За дерев'яними дверима – холодний передпокій. Під вікном стоїть застелений клейонкою стіл. На ньому алюмінієва миска з водою, поруч – шматок мила. У вузькому коридорі – п'ять дверей до кімнат. Ще одні – по центру – ведуть до зали відпочинку. На столі стоять вазони у старих каструлях і лежать газети. Перед диваном – телевізор. Кілька старих стільців накриті плетеними килимками.– Доброго дня. Я саме поли мию з хлоркою. Роблю це каждий день. Я тут у лікарні медсестрою 24 роки відчергувала. Її закрили, а я осталася, – каже санітарка Ольга Ярошенко – висока жінка міцної статури в квітчастому велюровому халаті поверх одягу. На руках – жовті гумові рукавички.– Людям про нас соцпрацівники розповідають або й самі якось дізнаються. Було, що 13 чоловік жили. Одну жінку син привіз, сам поїхав на Чехію. Вночі вона зірвала різьбу на газовому крані. Добре, що кухарка вранці запах почула. А потім та жінка постягувала в кучу всі кроваті й даже важкий диван, який ми втрьох ледве рухали. На третій день син мусив повернутися, забрав матір на Полтаву. За місяць вона померла.Два роки доглядали за жінкою з онко. А потім рідні відвезли в терапевтичне відділення в Оболонь (село у Семенівському районі на Полтавщині. – Країна). За тиждень її не стало.Перша праворуч – чоловіча кімната.Обстановка аскетична: чотири ліжка, тумбочки та стільці. Меблі всі різні. На ліжку 67-річний Віктор Богданов натягнув ковдру до неголеного підборіддя. Живе тут чотири роки. Його привезла у притулок сестра. Діти не провідують. Мав проблеми з алкоголем.– Я из Семеновки. Сюда попал раньше, чем там открыли дом престарелых. Предлагали переехать – не хочу, – каже.На дальньому ліжку праворуч обличчям у куток сидить 78-річний Анатолій Колішенко. Чорні спортивні штани заправлені у шкарпетки. Зверху – світла сорочка і сірий піджак. Постіль на його ліжку зім'ята. Навколо розкидані залишки їжі.– Він у нас років 10, – каже Ольга Ярошенко. – З головою сільради по нього їздили до Семенівки. Тамтешня головиха Людмила Милашевич подзвонила – мовляв, один, замерзає. Жив сам – страшне, антисанітарія. Анатолій Павлович давно не в собі. Раніше пив сильно. Порізав одного дєда в нас. Часто буває агресивний, гамселить ціпком у стіну. Останнім часом майже не ходить. Думали покласти його на лікування у психоневрологічний стаціонар. Так закон не дозволяє – людина сама має дати дозвіл. А він заяви не підписує.Ще одна чоловіча кімната – на два місця.– Я тут дольше всех живу, девять лет. Тут, в бабдоме, прописан, – показує український паспорт Борис Гафулов, 78 років. – Родился и жил в Казани. Там папка похоронен. Там остались жены – дважды был женат. Дети есть. Внук разбился на машине. Но я тогда уже не жил там. Как мамка померла, приехал в Украину. Сначала в Глобинском районе, в селе Чапаево, работал скотником в колхозе. Потом вышел на пенсию. Когда умер сельский голова, уехал оттудава. В разных местах жил, а потом привезли сюда.До притулку Борис Гафулов жив на вокзалі.– Сначала тут по хозяйству все делал. Даже кухарки у нас не было. А когда больше людей стало жить, появились и деньги, и сотрудники. Тут все за счет нашей пенсии. Я получаю 1600 гривен, на руки дают 300. Остальное идет за проживание и питание. Еще подрабатываю. За курами, поросятами смотрю. Могу птицу ощипывать и разделывать. Помогаю одной женщине в селе. Вчера заработал 300 гривен, – розповідає Борис Гафулов.– Нас тут шестеро, – продовжує. – Еще Слава Васильевна была, ее в Полтаву племянница забрала. Но, думаю, скоро приедет обратно. У нее плохой характер. Пока была в добром здравии, работала регентшей в сельском храме, пела в хоре. Ей 62 года. Молодая, но сильно болеет.– Борисович, а де ви хлорку діли, отут стояла? Я ізвіняюсь, – санітарка відчиняє двері.Чоловік встає, у кутку під ліжком знаходить пляшку "Білизни".– Ох, біда-біда зі старими, канєшно. Але під забор же не повикидаєш їх, – зітхає жінка, прихилившись до одвірка. Виходить із кімнати, нещільно причинивши двері. Із коридору тягне холодом.Борис Борисович сідає на край ліжка. З-під газет на столі дістає потертий зошит, із нього витягає старе жіноче фото: круглолиця чорноброва жінка в темному сарафані строгого крою і білій блузці з короткими рукавами. Це його колишня подруга. Називає її "бабушка".– Уже покойная Мария Архиповна Шендрик. Она с Веремеевки была. Судьба тяжелая. Обижали в родном селе, переехала в Липники. Дом люди сожгли. Ее сюда привезли. Мы в этой комнате вместе жили. А потом бабушка упала и слегла. Умерла Мария Архиповна от простуды с осложнением на легкие. 19 января был год, – чоловік відвертається до вікна і втирає сльози. Тихо ридає.Сусід Бориса Гуфалова – 68-річний Микола Юхименко – лежить на своєму ліжку. Усміхається.– Я із Сотницького Гребінківського району. Коли батьки померли, переїхав до Худоліївки. Дітей не маю. Із родичів осталась сестра Галька. Раньше був трактористом у колхозі. Гроші за паї получаю. А будинку в мене нема – жінчин син комусь продав.Дружина Миколи Івановича Зинаїда померла рік тому.– Они оба любили выпить, – розповідає Борис Борисович. – Зина как раз получила деньги за пай. Ну и загуляли. Ей стало плохо – вроде тромб оторвался. Она на улице упала и умерла. А Коля домой пошел. Утром встал, а жены нет. Пошел искать, а она там лежит. Хорошей жинкой была. И Коля хороший.На стіні жіночої кімнати – вішак із полицею та гачками. Стара дерев'яна шафа із дзеркалом замкнена великим начіпним замком. Впритул до неї – обідній стіл. На ліжку спить смугастий кіт.– Мурчик. Всішний. Спать ходить до Бориса. Коли Ольга миє підлогу, тікає до мене, – до кімнати заходить Ольга Стусенко, 82 роки. Невисока, в зеленій хустці з бахромою всідається на ліжку, посунувши кота. На її ногах чорні чоботи з камуфляжними вставками.– Усе життя працювала в Худоліївці дояркою. Заміж не ходила, дітей не мала. Мій брат женився. Онукова жінка мене поїдом їла. Так я вже плакала. Пішла до голови, сказала, що хочу тікати. Він мені дозволив сюди перейти. Перед позапрошлим Новим годом переїхала, – розповідає. – Жінка внука требувала, щоб я їй пай віддала. Я сказала: ти чужа мені, не віддам.Починає плакати. Великі сльози витирає зі щік кінчиком хустки.– 1700 гривень із пенсії віддаю в бабдом. Тим, що остаєцця, сама розпоряджаюся. Сардельки купляла, канхвети. Недавно масло брала. А ще нада лікарства – і мочовик больний, і серце, і давлєніє скаче. Таблєтками, спасибі, помагає чоловік тут один – Володимир Михайлович. Врачиха приїжджала з Мусіївки. Подивилася мене, послухала. Треба, каже, просвітитися (зробити рентген. – Країна). Прийшлось нанімать машину за 300 гривень, щоб у Хорол відвезли. А ще 450 гривень у лікарні оддала. Сказали, що я печінку застудила.У кімнаті тепло. Ольга Якимівна каже, що влітку встановили металопластикове вікно.– Але в січні, як були морози, воно тріснуло. Так бахнуло, шо я злякалася. Газовщик казав, неправильно вставили. Це отой дід, що в палаті за стінкою (Микола Юхименко. – Країна), дав грошей. Получив за свої три паї і поставив нам вікна. Як потепліє, пообіцяли замінити скло.– Ранком прокидаюся коли як. Сьогодні постірала трохи свого. Тут є машинка, но я більйо нікому не даю. Руками прала. Повісила на дворі – сховала, щоб ніхто не бачив. А як підсохне, перевішу на бильце ліжка. Ото і вся робота. Ще можу почитать газети. Виписую три, поштарка приносить. Ходю, бува, на село. Недавно була в однієї жінки, щоб спідницю підшила, бо розтяглася резинка. Купила собі кохту теплу – привозить у село одна жінка одяг. Бери, каже, у тебе ж нікого немає, для себе живеш. Я оддала 600 гривень. Хароша, в ній тепло, – показує на собі темно-зелену кофту із сірим візерунком.– Я вам дещо привіз. Щас будем одкривать посилки. Приходьте мірять, – відчиняє двері депутат облради і фермер Володимир Ярошенко. Він опікується притулком. З-під блакитної медичної маски видно сиві вуса.Перед тим, як вийти, Ольга Якимівна шукає іншу хустку. Її сусідка 77-річна Марія Рева сідає на ліжку і неквапом вдягає блакитний флісовий халат. Підперізує поперек вовняною хусткою.– Раньше робила поштаркою. У 1971-му в мене народилася дитиночка. Удвох поїхали в Лубни. Жили там до 1993‑го. Чоловіка не було – раз обпеклася, та й усе. Працювала на разних роботах. На пошті і на хлібзаводі. А тоді пішла у двірники. Чотири годи прибирала тротуари. Потім устроїлась у майстерню, де ремонт побутової техніки. Там уже прибирала до пенсії. А тоді повернулися в Худоліївку – знакома жінка пустила жити. Коли її не стало, ми з дитятком осталися в її домі. 2016 року я переїхала в бабдом, бо немає сил рубати дрова, щоб хату опалювати. Стоїть закрита. Поки могла, то навідувала, а тепер не можу, – розповідає Марія Михайлівна.Взуває теплі повстяні капці на штучному хутрі. Не нахиляється – однією ногою притримує капець, другу суне всередину.– Синочок мій Саша теж у притулку. В Пирятинському районі. Так сталося, що не дійшов додому, ліг спати у скирту соломи. Коли його знайшли, ноги одморозив, – Марія Михайлівна показує вицвіле чорно-біле фото ставного юнака у формі радянської армії. – Було дитятко при здоров'ячку. В армії відслужив, як положено. А тепер – на колясці. 22 лютого виповнилося йому 50 років. Хотіла забрати Сашу сюди, щоб разом бути. Сказали, немає условій. І я до нього переїхати не можу, бо там самі мужчини. Не знаю, чи побачу його колись. Вже слаба стала.Мешканці будинку збираються в кімнаті відпочинку. На столі стоїть коробка з рибними консервами та ікрою мойви у скляних баночках. На дивані розкладені трикотажні светри, теплі шкарпетки, хатнє взуття, ліки.– Нам дуже помагає Володимир Ярошенко, мій однокласник. Однофамільці, але не родичі. У нас тут пів села Ярошенків, – розповідає директорка притулку 55-річна Олена Ярошенко. – Не було в нас постєльного і полотенець. Він каже: пиши список. Один фермер, Мокляк, привозив продукти – цукор, борошно, олію, моркву, капусту. Дещо самі садимо. Старі виживають за свої копійки. Нас п'ятеро тут працює, получаєм по тисячі. Остальні гроші йдуть на комунальні – газ і свєт. За воду не платять, бо скважина. За їхні гроші купили кабіну душову. Поставили шість вікон. Сільрада гроші виділила, додав Володимир Михайлович. Частину вікон поставили коштом нашого Миколи Юхимен ка.– Потреби мешканців притулку передаю волонтерам. Вони шукають і сюди пересилають речі. А я на пошті отримую і привожу, – каже Володимир Ярошенко. – Сільський голова Худоліївки, поки був, привозив усе, що треба. А тепер село приєднали до Оболонської територіальної громади, а звідти їхать 37 кілометрів. До Хорола і даже до Семенівки було би ближче.– У лікарні, яка тут раніше була, одна бабушка, Олександра Платонівна Ярошенко, жила років вісім. Коли стаціонар закрили, вона сказала: куди я піду? Так і осталася. Сільрада взяла будівлю на баланс. Бабу Шуру прописали. Потім ще одна жінка прийшла сюди жити. Колишня лікарня стала будинком престарілих, – говорить Олена Ярошенко. – Худоліївська сільрада будинку не допомагала. Практично все робилося силами його мешканців. Самі завели воду, зробили каналізацію. Газифікувати, правда, допомогли місцеві фермери. Душова кабіна, пральні машини, морозилка – усе купували пожильці. Після того як приміщення передали на баланс Оболонської громади, приїжджав голова Борис Пустовойтов. Обдивився все. Обіщав допомагати і зарплати нам платити.Олена Ярошенко закуповує продукти для мешканців притулку, платить за газ та електрику, стежить за порядком. Ще працює в сільській бібліотеці на чверть ставки.– Нашим пожильцям поштарка Наташа приносить пенсію, – розповідає. – Вони одразу віддають за проживання. Вже знають, скільки. Хто – 1200, хто – 1700. Виходить не більше 75 процентів. Я знімаю показники лічильників. За грудень за газ і електрику заплатила 4027 гривень.В кухні стоїть морозильна камера. Поряд купа мішків із бакалією. В ящиках зберігають овочі. Готують їжу дві жінки. Працюють через день. Сьогодні черга 45-річної Наталії Лисенко. На сніданок варила суп із макаронами. На обід – борщ на засмажці, макарони з котлетою, компот.– Если мне нужно что-то из продуктов, я иду в магазин. И другим покупаю, если заказывают, – каже Борис Гафулов. – Нас кормят три раза. Не предупреждают заранее, что готовят. Меню нету.– Буває, шо наїдаюся. Добавку? Ні, не дають, – додає Марія Михайлівна.– А я в селі молочко беру домашнє, – говорить Ольга Якимівна.Після обіду працівниці притулку зачиняють господарську частину й ідуть додому. Доступу до душової, пральної машини, кухні та кімнати відпочинку в мешканців будинку немає. Кухарка увечері роздає вечерю і знову все замикає.– А хто за ними глядітиме? – каже Олена Ярошенко. – Борис п'є, виносить усе, до чого дотягнеться, і продає. Якось кран зламав – а якщо потоп влаштує? Треба, щоб із ними постійно соцпрацівник був. Він у селі є, але сюди ніколи не приходить. Може, новий голова допоможе вирішити це питання.