Майдан нерозказаних історій

«Цим фільмом ми хочемо нагадати про те, чим був Майдан. Можливо, це пафосно звучить, але ми розказуємо історії різних людей, життя яких кардинально змінилося після Революції гідності», — розповіла Олена Зашко, співавторка документальної стрічки «Майдан. Шість літер нашої свободи». Фільм створено силами Суспільного, прем’єра відбувалася 20 лютого. Але за бажанням його можна назвати черговою серією документального проекту. Хоча створені вони різними командами.

Адже схожі за стилістикою стрічки виходили на Суспільному раніше. Два роки тому, в лютому, були «П’ять портретів Майдану», де серед героїв, персонажів чи спікерів, хто як визначить, фігурував журналіст Богдан Кутєпов. Того ж року, але вже в листопаді, в ефір вийшов «Майдан Гідності», події в якому коментували музиканти-симпатики Революції гідності, зокрема Сергій Фоменко, Тарас Компаніченко, Олександр «Фоззі» Сидоренко та Олег «Фагот» Михайлюта.

Загалом Суспільне не ігнорує майданної тематики, але нова стрічка сприймається трошки інакше, ніж попередні, згадані й не згадані.

Варто наголосити: згаданий 2019 рік виявився щедріший на подібні стрічки, бо тоді була п’ята річниця трагедії й перемоги, і водночас до неї підтягнули загальну історії Майдану. Моніторячи подібні фільми й сюжети, я бачу й відчуваю, як Революція гідності заплутала тих, хто береться виробляти тематичний контент, даруйте за канцелярське визначення. Хочемо ми того чи ні, але навіть найщиріший фільм про Майдан на виході все одно перетворюється на «продукт».

Непрямо з цим погодився один із героїв «Шести літер свободи», художник Олексій Сай. Для нього Майдан — передусім одна велика мистецька інсталяція, яку не зберегти в автентичному вигляді, проте варто відтворювати в різних формах. Таким чином, Революція гідності всупереч волі переважної більшості її учасників трансформується з реальної історичної події на продукт, а то й продукти масової культури.

Але повернемося до заплутаності. З пантелику всіх без винятку, хто береться робити фільми про Майдан, збивають роки. Не ясно, від якої дати танцювати, аби вона була «круглою». Почалося все наприкінці листопада 2013-го, і п`ятиріччя початку математично припадає на 2018-й. Проте окроплена кров’ю перемога сталася наприкінці лютого 2014-го, тож п’ять років справедливо фіксувати 2019-м. Акцентую увагу на цій плутанині в датах, річницях і роковинах, бо згадана на початку Олена Зашко, коментуючи фільм, також зазначила: події стираються, якісь речі забуваються.

Висновок зі сказаного: проєкти, де в основі Майдан, не варто підганяти «під дату». По-перше, як я вже зазначив, якусь дату точно переплутають. По-друге, події справді затираються, зливаються в одну велику, ілюструються здебільшого однаковою хронікою. Колективне підмінює особисте й особистісне, індивідуальне. А отже перетворюється на щось на кшталт зібрань трудового колективу з нагоди офіціозної урочистості. Починає чимдалі більше дратувати. Як наслідок, викликати неприйняття.

Автори згаданої стрічки відмовилися від залучення медійних, пізнаваних героїв. Зосередившись на менш відомих особах із чітко проговореними особистими історіями. Зникає героїчна безликість. Запам’ятовуються обличчя й прізвища. Людину тепер можна ідентифікувати, побачити особистість, відчути її драму та біль. Саме тому «Майдан. Шість літер нашої свободи» попри пафосну назву й ефір, приурочений до річниці трагедії й тріумфу Революції гідності, важливий.

Глядач побачить маму одного із загиблих, Романа Гурика, і від неї дізнається більше про її сина. Погодьтеся, прізвища всіх загиблих майже ніхто не тримає в пам’яті. Чи потрібно це? Поки не ясно. Зате Роман Гурик, як раніше зусиллями батька юний Устим Голоднюк, відтепер не забудуться.

Автори відмовляються від щедрого ілюстративного матеріалу, який є в архіві кожної телекомпанії, на користь статичних інтерв’ю, доповнених live-зйомками. Тут найцікавішим є представлення ексміліціонера Андрія Преподобного. Аполітичний слідчий до Майдану, розгублений силовик під час протистояння, державний правозахисник тепер. Чоловік щиро говорить про свій розгублений стан під час Майдану, адже мусив визначитися сам для себе, на чиєму він боці. Але ще яскравішим є епізод із його нинішнього життя-буття. Як регіональний представник Уповноваженого з прав людини на Рівненщині пан Преподобний навідує двох літніх людей, котрі живуть, мов бомжі, в жахливих умовах. Розгубленість уже не всередині — камера не приховує її, чоловік не знає, що робити і як діяти. Адже злиденна немолода жінка не хоче нічого, окрім: «Поможіть мені з хатою». Тут і Верховна Рада, здається, безсила.

Правозахисниця Олександра Матвійчук — героїня дещо несподівана. Переглянувши свого часу десятки фільмів та сюжетів про Майдан, жодного разу не чув відвертого: «Я на Майдані не була за весь час жодного разу». Так глядачів підводять до думки, яка раніше не була популярною: підтримувати Революцію гідності та протестувальників можна й так, на недалекій, але відстані. Поява пані Матвійчук у кадрі й фільмі здатна реабілітувати тих, кому немає чого відповісти на агресивне: «Де ти був/була, коли я стояв/стояла на Майдані?» Подібними фразами спекулюють чимдалі частіше, з’ясовуючи своє місце в тих визначних і визначальних для України подіях.

І можливі такі закиди лише через загальну непроговореність сотень майданних історій. Наша країна взагалі вирізняється на фоні інших відсутністю власних, особистих історій про все на світі. У нас досі існує незнищенний поки культ колективного. Займенник «ми» вперто перемагає займенник «я», і медіа не часто дають громадянам нагоду говорити від власного імені.

Революція гідності для кожного з її учасників, тих, хто стояв на барикадах, і тих, хто всіляко підтримував, поділяючи цінності, лишається особистою, індивідуальною історією. Простіше кажучи, всі стояли за спільне, й при тому кожен — за своє. Майдан виявив відсутність єдиного харизматичного лідера, і разом із тим — безліч тих, хто вийшов не за лідером, а за покликом ізсередини. Саме тому подібні стрічки варто готувати безвідносно до календарних дат. Лиш тоді вони не затруться.