Штучна радість «Скаженого весілля-3»

25 лютого перша українська кінофраншиза, «Скажене весілля-3», почала свій подальший рух на шляху національного балагану. В третій частині виробники впадають в «циганщину» і, під прикриттям комедійної форми, роблять це в прямому значенні слова, створюючи крупнопостановочне шоу на базі оспівування/розвінчання фольклорної ксенофобії.

Формально і сенсовно перебуваючи скутим в лещатах двох приквілів, тріквіл «... весілля» все ж спромігся вирватися з відразу визначеного «плінтусного» існування. Пластикові, низькосортні перші дві частини франшизи були зняті з чітким і образливим сприйняттям цільової аудиторії, як збіговиська деградованих, вічно-п’яних, перманентно-голодних і нічого не розуміючих глядачів. Втім, паразитування на примітиві, як це часто трапляється, вивело фільми в топ переглядів. Чому, в такому випадку, було вирішено поміняти режисера, Влада Дикого (Владислав Климчук), не зовсім зрозуміло, але результат у Любомира Левицького виявився яскраво відмінний – з балагану зробили шоу.

Звісно, смак пластику на зубах був відчутний ледь не весь час споживання цього «продукту». Зрозумілий і біль від такої їжі, бо зготовлена вона з безкінечних кліше, і до того ж, на 99% не смішних кліше – і це в комедії! Важко мостити дорогу добрими справами, особливо, якщо це нікому не треба і дорога ця заздалегідь прокладена продюсерами точно до пекла. У Левицького вийшло відвернути увагу від суті дороги формальними викрутасами, метанням бісеру, голлівудськими посмішками, піднятими грудьми, «циганщиною» в її весільному, святковому, традиційному розумінні.

Після нелюбові до афроєвропейців в першій частині, нав’язаної чомусь як «український стереотип», ідейні натхненники «Скаженого весілля» взялися за нелюбов українців до циган (і тут слово «цигани» з пісні не викинеш, адже саме воно використовується протягом усього фільмового часу). Воно було згадане в усіх формах, в усіх значеннях, зі спогадами про крилаті вислови і побутові побрехеньки, від перших осіб і від других. «У нас, циган, це в крові», «тобто те, що вона циганка, тебе влаштовує?», «Сердюки ніколи циганок не вибирали», «гоп-цигани, гоп-цигани, ну, мо», «для такої ситуації в мене є циганський романс», «вигнали через конфлікт з циганами», «цього разу було по-моєму, по-циганському» тощо. Аби це все органічно виглядало, як заведено від першої частини, з циганкою родичається сімейство Сердюків – наразі, молодший син Захар збирається оженитися з донькою барона. Власне, і перша, національна, ознака, і друга, родинно-статусна, стають конфліктом, викликаючи, як і раніше, грім і блискавку в очах і діях батька, Василя Сердюка (Назар Задніпровський) та матері Галини (Леся Самаєва), змушуючи обох до всіляких інсинуацій та каверзів. У справу вкидають, мов у багаття, сусідів і поліцію, родичів та друзів, традиції та вигадки, декорації та рекламу, якою фільм нашпигований по вінця (часом це буває добре знято, як класний кліп, але загалом з продакт-плейсментом перебрали, що хоч до суду подавай за зловживання довірою глядача і показом не того, про що заявлено на афіші – фільм, а не рекламний кліп).

В статичних сценах – діалогах чи середніх планах героїв – здається, великими літерами написано «телемувік». І це ще одна претензія, з бажанням оскарження в суді, - це справді вже набридло, як виробники просовують під виглядом кіно телевізійні форми, ніби промовляючи «да какая разница». Та є «разница», доречно пригадуючи одне з коронних питань першого очільника реформованого Держкіно, Катерини Копилової, яка любила «валити» неосвічених кандидатів на державне фінансування питанням «чим відрізняється кіно-формат від телевізійного?». В цьому сенсі скажено «пофарбований» на постпродакшні фільм аніскілечки не наближає «Скажене весілля-3» до кінематографу, що дійсно примушує спитати виробників про розуміння, для чого таке робилося, при чому тут прокатне кіно і яка ж ціль була насправді?

Уявляючи ці всі означені – і не означені, але цілком відомі – лещата, в які потрапив новий режисер франшизи, видається просто таки геройством розширити межі «Скаженого весілля», тобто зробити його трохи більш екшенізованим і більш гламурним водночас. Якщо гламурність від співака  Олега Винника була закладена відразу, ще з першої частини, і це було дотепно, і, звісно, поновлено й у третій частині, як вже знайомий і бажаний ґеґ, то поява нового красивого обличчя вимагалося фібрами душі фільмової ЦА. Тому участь Катерини Файн додала «... весіллю» потрібну родзинку – від неї важко відірвати погляд, на що, певно, виробники особливо розраховували, зважаючи на всі означені раніше провали.

І ще одним провалом виявилася роль В’ячеслава Хостікоєва, який чомусь замінив, як в театрі, Святослава Жмурка з попередньої серії. І тут справа в тому, що попри пристойно відіграну роль, він, в образі Захара, цілковито не підходить під амплуа нареченого героїні Файн: він ніби з іншої опери. Поєднати обох акторів ні в кадрі, ні в уяві не можливо - ні хімії між ними нема, ні логіки.

Щоб увесь цей кошмар привести до якось одного знаменника, і бажано в позитивним результатом, служили кілометри жартів і прольотів камери – першим намагалися взяти сценаристи, другим – Левицький. Перші здивували сміливістю, підтриману й одним з виконавців другопланових ролей, Юрієм Горбуновим. Наприклад, йому в уста, коли він дивиться на себе в дзеркало, вкладають фразу: «Така гидка мармиза, ніби не я». Далі – більше. Герой Горбунова закручує роман зі значно молодшою від себе дівчиною, що становить і суть його поради Сердюкові, запечаленого «кризою середнього віку»: «Від цього є ліки... кохання до молодої». І знаючи про нову дружину Горбунова, це звучить самокритичною бомбою, справжнім камін-аутом.

Якщо фразочки «конкурс “кришталеве горло”» або «ведіть сюди свого “збитого пілота”» - це дотепи середнього рівня безсоромності, то, скажімо, епізод з використанням пісні Винника «Ти дала... мені свої ангельські крила» і «прольотом» під цю пісню Задніпровського, тільки-но ощасливленого спілкуванням з героїнею Файн – це the best у списку фільмової вульгарності, власне, цілком законної, бо адекватної вибраній і проробленій формі. Подальша лінія зі священником такого ж, найвищого (найнижчого?) ґатунку, особливо в першому і останньому епізоді появи монахині, зіграної Надією Мейхер – коли вона з’являється в кадрі, звучать слова з пісні Валерія Меладзе і групи «Віагра» «сто шагов назад, тихо на пальцах, лети, моя душа, не оставайся», а наприкінці героїня Мейхер каже, мовляв, про гріхи можна сповідатися лише тоді, коли їх вчиниш, і сідає в коляску мотоцикла священника, від’їжджаючи з ним, певно, у вічність.

Фраза «це світова змова, не той народ масонами назвали» - прикінцевий жарт, вартий не просто уваги, а й прогнозу, про кого ж буде зроблена 4-а серія – і так зрозуміло, без ословлення. А от режисером наступної частини франшизи не може бути ніхто інших, ніж Левицький – він є абсолютною зіркою цього ... кіно.... Так замилювати очі глядачеві, використовуючи весь арсенал кінематографії розваг, здається, не вдавалося нікому в Україні, де кінорозваги, зазвичай, невибагливі і позбавлені лоску, розмаху і драйву. В «Скаженому весіллі-3» крутиться все, що може крутитися (ну, не розуміємо ми ще, як добре зробити найелементарніше, діалогових «вісімок», адже фільм робився студією Film.ua). Сюжетно непринципові, півхвилинні перегони машин показані як круті спец-ефекти з блокбастерів, весільна катавасія з киданням тортами – мов у голлівудських класичних комедіях і навіть інтерв’ю поліцейського-полковника Пападюка (Олексій Супрун, краща роль у фільмі) – це навмисна, але жанрово доречна професійність, з використанням стедікаму максимально так, як треба і як хочеться. Якщо в першій половині фільму подекуди трапляється потурання «мертвому» матеріалу (може, режисеру казали «не поспішай», «не треба більше перестановок»), то в другій половині потребу до руху – бо мертві так просто не оживають! – режисер вигриз, і виграв. Власне, фільм виграв. А маючи такий підхід, загалом такий концепт, виграти було не реально. Задоволення, до чого закликав на прем’єрі Юрій Горбунов в столичному кінотеатрі «Сінема-Сіті», єдине з чого в цьому фільму можна його отримати, так від режисури. Доречно згадати, що кінокритиків на прем’єру не запросили, адже заздалегідь зі страхом розуміли – нічого доброго про «Скажене весілля-3» вони не напишуть... Щось таки написати можна, чергова помилка була і в цьому.

Планку розрахунку побачити щось вартісне, в даному випадку, глядачеві варто відразу серйозно занизити. Щоб не мати обурливого розчарування, не вимагати у кінотеатру повернення грошей і отримати бодай щось, окрім злості. Окремі дрібнички поодиноких не грубих і дійсно смішних виразів, епізоди доброї акторської гри, секунди зменшення кольорового удару по очах від  інтенсивності цього розфарбованого для дальтоніків екранного простору і драйв, як замінник життя, як джерело руху для живих мерців. Важливо тримати в голові заклик, зроблений Горбуновим – «ідіть, і отримуйте задоволення». Тоді, можливо, цей гіпнотичний ключ відкриє двері до штучної радості.