«Стоп-земля» на Берлінале: точне попадання

Потрапляння саме «Стоп-Землі» на Берлінале виглядає ідеально точним – саме тут показують кіно про вади суспільства, проблеми віку і труднощі кожної окремої людини, що є соціальною твариною, наділеною душею. Не все кіно потрапляє сюди, на один з трьох найбільших фестивалів світу – як мінімум потрібно бути оригінальним, або проникливим, або, краще, і таким, і таким. «Стоп-Земля» має всі потрібні ознаки, і, безумовно, є оригінальною, принаймні, для українського кіно, просочуючись за лаштунки підліткового віку, майже непроникної стіни, структуру якої не розуміють навіть ті, хто її вибудував.

Торкаючись теми школи, і самих підлітків, кожний режисер ризикує потрапити не туди, встрелити «в молоко», залишитися чужим. Підліткова душа – дуже тонка субстанція, майже невидима, бо стрімко рухлива і непіддатлива для розглядання і, тим паче, для доторків. Горностай, як режисерці і сценаристці, вдалося не просто поглянути на цей вік збоку, а дивовижним чином стати підлітком - камера оператора Олександра Рощина разом з глядачем пірнаючи в цей світ, перетворюються в невидимого стороннього спостерігача за святая святих школярів – їх танців на одинці, їх спільного куріння по-під школою, витискання прищів, їх дуркування в класі без вчителя, чатіков, смс-ок, реготу. Так, це не документальне кіно. Але як вдалося зробити постановку доречною слову «реальність»?

Телесеріал «Школа», три сезони якого виходили на каналі «1+1», був одним з перших кінотворів з перспективою занурення в субсуспільство, де діти перетікають в підлітків, готуючись до потрапляння в доросле життя. Та результат показав цілковите нерозуміння творців ні самого матеріалу, ні того, як цей матеріал треба показувати. «Перші ластівки» на «Новому каналі» намагалися підняти планку якості, ризикнути і зробити крок у більш серйозні теми, і разом з тим більш сумлінно підійти до мови, специфічної в підлітковому віці, як в кожній субструктурі. Але і це намагання виявилося провальним – через брак сміливості, фінансуванні і, головне, відповідних носіїв і мови, і «культури» місця. Тому, напевно, найвдалішим на цей момент є експеримент Антоніо Лукіча з серіалом «Секс, Інста і ЗНО» для інтернет-сервісу 1plus1.video – мовна розкутість, правильно і сміливо прописана сценаристом Павлом Остріковим, досягла того рівня юнацької безтурботності, коли обсценна лексика стає ледь не замінником мови природньої. Втім, і тут була недоопрацьована проблематика простору і, найважливіше, - не було 100% акторської співучасті. І вимога 100% – це не перебільшення. Бо тільки повна ідентифікація з оточуючими дає тобі потрібний захист під назвою «свій». Фейс-контрол, вигляд, певні слова, поводження – це ВСЕ потрібне, щоб стати НЕчужим.

У фільмі «Стоп-земля» – ймовірно, за допомогою екстраординарної кастинг-директори Алли Самойленко – всі персонажі відповідають тим вимогам, які існують в школі, в середовищі дивному, і чим старше клас, тим більш дивному, бо люди не знають, чого вони хочуть, а якщо і знають, то не вміють висловити свої бажання, і навіть якщо вміють, то страх міцно закриває їх вуста, і потрібна нелюдська сила, над-почуття, супер-мужність, щоб цей страх здолати. Весь фільм – про це, про страх і долання, про почуття і про мужність, і про її відсутність. І в це віриш, не відразу, але з часом, коли неоковирність і незграбність героїв та їх слів стають зрозумілим режисерським концептом, а не режисерським промахом, «органічною неоковирністю», майже недосяжного в штучній передачі, і саме тому фантастично вдалій, і безпрецедентній в українському кіно.   

Центр тяжіння фільму – 16-річна дівчинка з обличчям ледь не інопланетним, що відіграє одночасно дві задачі – це є для неї і проблемою, і винятковістю, бо з одного боку перетворює підлітка у найстрашніше, на білу ворону, а з іншого – відмінність врешті притягує до тебе погляди, з часом бажані. Героїня веде себе аналогічно своєму вигляду, перебуваючи тут і не тут, і водночас невідомо де навіть для неї самої. В сценах, зроблених під мок’юметнері, коли у головних персонажів режисерка ніби бере інтерв’ю, героїня намагається сформулювати свої емоції та почуття, але вкрай важко добирає слова, ілюструючи цим одну з ремарок іншого героя – «ми не знаємо». Вона закохується в однокласника, але, звісно, не можу ні йому про це сказати, ні кому-небудь у світі. В «інтерв’ю» вона каже, що це неприємне відчуття, та без нього, підтверджує, не може. Скута в рухав на людях, страшно сутула, вона тільки на одинці чи на дискотеці може стати собою, випростатися і віддатися своєму пристрасному відчуттю ритму.

У хлопця, в якого вона закохана, інша проблема – попри те, що він красунчик, і з тілом, рухами і перебуванням в просторі він дає собі раду, він знаходиться, немов на прокрустовому ложі, в тисках хворобливої любові матері, у якої більше нікого нема, крім нього, як вона вважає, і вона обрізає його життя своєю гіперопікою.

Друг дівчинки перебуває ніби між двох вогнів, в повній мірі відображаючи максиму «ми любимо не тих, хто любить нас». Він закоханий в неї, яка є його другом, а сказати їй це не може, адже очевидно боїться її протесту і неприйняття, чим буде зруйноване єдине, що є - коли він може з нею по-товариськи спати, обнімати і говорити про все.

Цей трикутник вписаний в багатокутник шкільних стосунків, який у свою чергу... не вписаний ні в що, як у безкінечність всесвіту, ніби це не Україна, а маленький планетоїд в космосі. І це не просто недогляд режисерки-сценаристки, це навмисна обмеженість, оскільки підліткам байдуже практично до всього, і світ вони пізнають не озираючись на всі боки, а втупившись в невеличкий екран гаджета, скролячи інстаграм чи тік-ток.

Точно переданому особистісному сприйняттю героїв оточуючого світу відповідає і їх точно змодельована манера спілкування, цей «новояз», цей лексикон Еллочки-людожерки, ця пересипана матами українська мова, шокова, як для київського району, Оболоні чи Виноградаря. Саме такими словами говорять сучасні українські діти і, важливо, саме в такій манері. Уявити важко, скільки Горностай працювала з акторами, щоб виробити у них таку автентичність, але виробила, і вони говорять, як ніби це документальний фільм, настільки вживаючись у свої ролі.

Їх вигляд – ще один, остаточний додаток до реалізму покоління 16-17 річних: незрозуміло-в-що-вдягнуті, з постійною шапкою на голові, подерті джинси, з намальованими кольоровими штуками на обличчі. Це немов представники хіппі 60-х, панків 70-х чи глем- та диско-культури 80-х, але без реакційності. Тиха така культура, українські 10-20-ті. І стосунки такі тихі, дуже відмінні від світу. І співставлення зі світом – це теж важливий момент «Стоп-Землі», яка показує тендітність київського існування підлітків в порівнянні з агресивним норовом шотландців, як у документальному фільмі «Голубки з передмістя» Еллен Фіске та Еллінор Халлін. Або з диким бурлінням Берліну в серіалі «Діти станції Цоо». І навіть американський серіал «13 причин “чому?”» виглядає з іншої планети. Судячи зі «Стоп-Землі» наші підлітки ледь не пуритани, позбавлені нестримного прагнення сексу, далекі від беззастережного використання всіх можливих наркотиків, і єдині їх дурощі – це обсценна лексика, регіт та інстаграм.

Звісно, всі підлітки в усьому світі сприймають проблеми відповідно до себе, де б вони не були, і відповідно до оточення, і лагідність всюди різна, як і агресивність. У Катерини Горностай герої живі, живучи в заданих умовах, максимально наближених до дійсності. І болить їм відповідно, і режисерка це показує адекватно, користуючись дрібними, характерними деталями. Одна з них промовиста, як вибух, і її сприйняв би будь-хто у світі, незважаючи де він є... Десь на початку фільму на спинці стільця у класі героїня бачить намальований хрестик у вигляді літери «х», а під кінець хтось до нього дописує три літери, і виходить слово «хелп». І цього достатньо, щоб зрозуміти головну інтенцію фільму і тонкість, обрану для її передачі.

Хороше кіно, достойне і варте прискіпливої уваги, і з точки зору кінематографії, і з точки зору соціальної складової.