Замах на режисера. Що коїться в Одеській опері – з перших уст

На культурному фронті цього тижня сталась тривожна подія. Головний ньюзмейкером несподівано став Євген Лавренчук, головний режисер Одеської опери. Митець заявив про напад на себе та замах на життя. Це все відбулось на тлі тривалої боротьби за владу в театрі і напередодні конкурсу на посаду директора.

Фотографії побитого Євгена вражають, як і позиція деяких його колег. Директор Одеського національного академічного театру опери Надія Бабич заявила, що напад на головного режисера театру немає зв’язку з професійною діяльністю, зокрема продовженням його контракту в театрі. «Так сталося, що у головного режисера театру виникла низка проблем – і в житті, і в творчій діяльності в театрі. Але не бачу підстав поєднувати скоєння нападу на Євгена Лавренчука, подробиць якого не знаємо, з відмовою дирекції продовжувати з ним контракт», – зазначила Бабич.

На її думку, «напад мають розслідувати і знайти злочинців правоохоронці, а що стосується театру, то дирекція торік підставила плече Лавренчуку – надала у липні фінансову допомогу для оплати його лікування обсягом $1 тис».

«Главком» звернувся до самого Лавренчука, аби почути про останні події з перших вуст. В інтерв’ю режисер змальовує «пейзаж після битви», яка, на його думку, ще попереду.

Євгене, перше запитання: чому кримінальний факт нападу ти вирішив оприлюднити аж у березні, хоча напад трапився ще у грудні?

Не мав всіх матеріалів. Адвокати радили не розголошувати, щоб дати можливість ворогам самим проявитися.

І вони проявилися.

Яка наразі обстановка в театрі, після інформації про протистояння головного режисера і директора?

Я там не з'являюся, я взяв лікарняний. Обстановка жахлива, я ж спілкуюся з солістами та іншими колегами. Вже наступив другий день після моєї заяви, відреагували всі, від громадських діячів та митців до керівників культурних інституцій, мене підтримала Національна спілка театральних діячів України та оркестр Inso.

Чи є у тебе в театрі «своя партія», яка підтримає тебе попри все?

Я не формував у театрі ніяких «партій», я чесно та сумлінно виконував свою роботу головного режисера театру.

Мені казали, що в театрі зверталися до солістів та до керівників підрозділів, щоб підписувати проти мене наклеп, і люди не підписували!

От, хто моя «партія»!

Запитання делікатне: не можу прийняти натяків, особисто знаючи Надію Матвіївну Бабич, буцім вона, за деякими версіями, могла стати «замовником» розправи над молодим конкурентом..

І я не можу цього прийняти! І не вона особисто збирала підписи проти мене. Але в театрі в нас не діється нічого без санкції дирекції.

Толерувати вчинки інших, тим більше, підлеглих, то також дія.

Дирекція театру таки зробила заяву, в якій не пов’язує замах на тебе з твоєю професійною діяльністю. Що на це скажеш?

Ця заява, коментар, не є коментарем директори театру. Це є текст «сммниці» театру. Вони все звикли робити чужими руками. До того ж, ця заява театру містить наклеп та факт відкриття і перехоплення чужої кореспонденції. Всі притягнути тими «факти» взагалі не дотичні до суті проблеми. Один з наклепів з заяви. Я не був побитий у липні 2020 року, тоді я впав, чому є свідки. І, загалом, розісланий у ЗМІ текст від Театру виглядає чорновою анонімкою, оскільки ніхто не взяв на себе відповідальність той текст підписати.

Але й директорка театру Надія Бабич зробила заяву інформагенствам, буцімто у тебе в житті є низка проблем, що і привело до нападу і замаху на життя...

Відповідь проста. Ніякої «низки проблем», про які вона каже, я не маю. І абсолютно ніякі позиції з коментарів пані Бабич взагалі не стосуються суті справи.

Які твої п’ять головних кроків у разі можливої перемоги на конкурсі на посаду директора Одеської опери?

Зараз конкурсу ще не оголошено, тому і моя заява не на «злобу дня», а на захист.

Я можу стати художнім керівником того чи іншого театру, а можу і не стати.

Давайте краще інакше перефразую ваше запитання: п’ять головних кроків, які б, на мою думку, мав зробити наступний керівник Одеського оперного театру...

1) Планування та оприлюднення репертуару на 10 місяців вперед. Так, пандемія, тому на 10 місяців, а не на 2 роки!

2) Створення освітнього закладу – Оперної студії при театрі (я вже все розробив, є приміщення та вся документація) та стисла, активна співпраця з Одеською консерваторією. Без паралельного освітнього процесу, театр мертвий.

3) Негайне створення альтернативного майданчика для репетицій оркестру, бо зараз єдине місце репетицій – це сцена чи яма, тобто, основна локація! Ні про який розвиток та ні про ніяку музичну якість говорити не доводиться, доки така ситуація.

4) Створення за власний, позабюджетний кошт PR-відділу, міжнародного та грантового відділу і відділу маркетингу. Уявіть собі, що таких відділів зараз немає!

5) Негайне скасування ідіотських внутрішніх наказів про заборону входити в театр з дітьми (уявляєте, таке є!). Тобто, молода мати, що працює, скажімо, в балеті, мусить виходити на вулицю, щоб годувати дитину), скасування необхідності ставити щоденні підписи солістам в кабінеті режуправління, навіть якщо в цей день вони не мають вистави, ані репетиції. Тобто, беруть таксі та приїжджають, щоб тільки розписатися!!!

Вибачте, але ще 2 пункти маю написати.

6) Буфет. Вхід в нього тільки з вулиці. Тобто, артисти, особливо, балетні, мають розпалені йти вулицею, щоб випити чаю чи кави. Це нонсенс. Вхід в буфет з театру був, але його замурували. Так, нібито, безпечніше.

І останнє.

7) Розширення штату монтувального цеху, що був скорочений при реконструкції театру. Негайно і мінімум на п’ять одиниць. За угодою, як завгодно, але негайно. Бачите, я не про цікаві речі говорю, не про Ріхарда Штрауса та не про Перголезі.

Дали б мені 15 пунктів, я б і далі розказав.

Видавалося, що війни навколо і всередині Одеської опери це все дуже далеко від проблем розвитку, власне, театру, а це, насамперед, боротьба за місце у центрі курортного міста, де завжди дуже вигідно здавати престижне приміщення в оренду.

Може і так, але мені це не цікаво. Треба керувати театром так, щоб в оренду його здавати було невигідно!

Є приклади.

Хто з українських театральних діячів, крім тебе і Надії Матвіївни Бабич, може і має шанси очолити як директор Одеську оперу?

Всі, хто відповідають кваліфікаційним вимогам.

У різних інтерв’ю ти підкреслюєш належність до школи Віктюка – не формальної, а художньої, світоглядної. Якби надійшла пропозиція очолити Театр Віктюка у Москві, яка би була твоя реакція на це?

Категорично негативна! Ви що? Ніколи! Та я ж не кар'єрист і не маю мети щось «очолити». Я бажаю одного – працювати максимально плідно, от і все.

Розумію також, що як керівник сам собі можу ці умови створити.

Собі та іншим. Все.

Що принципового і надважливого, дав тобі театральний досвід роботи за межами України?

Свободу! Творчу та фізичну. Хочу цей досвід і перенести сюди.

Хто з українських режисерів, твоїх ровесників, на твій погляд, є сьогодні в Україні локомотивом мистецького руху?

От і відмовім... Дивіться, що в нас в Україні є цінного: ком'юніті!

Прем'єра на «Лівому березі» у Стаса (Жиркова) чи в Тамари (Трунової) – майже «всі» там, всі!

Прем'єра в Рози (Саркісян) – всі там. Прем'єра в Ростислава (Держипільського) – всі там, в Івана (Уривського) – всі там, у Давіда (Петросяна) – там, у Ярослави (Кравченко) – там, у Влада (Троїцького) – там.

Те саме у музичній сфері. Я собі не уявляю, щоб в «рашці», в якомусь Саратові, знали, що відбувається в Калузі чи в Ростові, а тим більше, туди їхали. А в нас - ком'юніті! От це – найцінніше, що є в нашому театрі.

Якщо битва за Одесу буде програна, що потім?

Я не беру участі у «битві». Зараз я – постраждалий.

І нічого вже після успіху «Травіати» (вистава Лавренчука – всред оловних претендів на Шевченківску премію 2021 рокі) програно не буде.

Олег Вергеліс, для «Главкома»