Запропонував кинути гранату на подвір'я сусідки: "Поб'ємо курей, бо вони наш город дряпають"

Польським жандармам забороняли ображати арештованихТато навчив, що понад усе – Україна, батьки і правда. Мати – не бути жадібним ні до грошей, ні до марнославства. А ще – не падати духом. Вона дала формулу життя: добре, що сталося так, бо могло бути ще гірше.Батько за шиттям любив співати. В хаті затихало, лише коли перебирався шити на хутір до дядька Ілька Боярського. Туди повстанцям було безпечніше приходити на примірку.Учитель музики і керівник шкільного хору виявив у мене талант соліста. Майже щодня ходив на репетиції. Співали радянських пісень. "Кантату о Сталінє" я виконував перед хором учителів на районному огляді. Іноді вечорами в хаті ми співали партизанських пісень. А я ще трохи підігрував на акордеоні: "Ой, ти Сталін проклятий, Ти будеш утікати з українських земель за Байкал…"Наприкінці 1930-х Галичина була окупована Польщею. "Мазурня", як у нас називали польських шовіністів, проводила пацифікацію (урядова політика, спрямована на утихомирення національних меншин насильницькими методами. – Країна) українського населення. Тих, хто був в Організації українських націоналістів, чи просто національно свідомих кидали в тюрми.Один жандарм прийшов арештовувати батька. За законом, повинен був віддати честь і зачитати наказ про арешт. Не мав права грубіянити чи ображати. Батько це знав. Удав, що не бачить жандарма. Продовжував копати землю. Той не витримав: "Пся крев! Свіня!" Закон був на боці батька, а лопата – на спині жандарма. Обеззброєний, той утік із подвір'я. Його карабін батько завіз до відділку поліції. За мужність отримав невелику грошову винагороду. А за те, що вулицями маніфестував під синьо-жовтим знаменом, – кілька тижнів тюрми.У 19 років батько пішов добровольцем в Українську галицьку армію. Вона чинила опір польській армії Галлера, яка окупувала Галичину. Кулеметник Михайло Дудар бої почав піді Львовом. Під Золочевом, у селі Червоному, вистрілявши останні сто набоїв, закінчив. Зберіг себе і станковий австрійський кулемет.Після цього часто співав: "Чи ви, хлопці, спали? / Чи ви в карти грали? / Що ви Україну ворогам віддали? / Ми ані не спали, ні в карти не грали, / Но ми, молоденькі, злу команду мали. "Злу" – це неякісну, неосвічену. Батько говорив, що наша біда – в наших "командантах". Народ не продається. Це роблять "вожді і вождики". Або продаються, або, як щури, з'їдають одне одного.Материн батько Іван Мороз походив із сусіднього села Цеброва. Був богомільним. Досі зберігаю його молитовник. Любив і вмів господарювати. Лише пасіки мав не менш як сотню вуликів. Всі його діти, крім матері, яка зосталася на господарстві в Озерній, жили на окремих хуторах. Були заможними. А потім прийшла влада, яка найвище цінила селянина-бідняка, а людину, яка працею і розумом сягнула достойного статку, позбавляла всього й відправляла на "білі медведі". Дід часто повторював: "Не заробляйте собі Сибіру".Доля моєї двоюрідної сестри Ганнусі Боярської була незавидною. 19-річною наприкінці 1943-го вийшла заміж за Славка Пригоду. Через кілька місяців їхній хутір опинився у фронтовій зоні. Славка та Ганнусиного брата Софрона забрали в армію. Через кілька місяців на обох прийшли похоронки. Фронт посунувся на захід. На звільненій території активізувалося підпілля. Ганнуся стала зв'язковою.Котрогось дня по околиці пішла чутка, що емгебісти упіймали повстанця, возять його по місцях, які він викриває. Обійстя Боярських оточили. На санях, закутаний у палатку, щоб не впізнали, сидів донощик. Ганя побачила забинтовану руку, й зрозуміла, що це "Юрась" – колишній повстанець Володимир Бартків. Вказав на Ганю – і її взяли. Тернопіль, тюрма, допити, катування. Відповідала: "Нічого не знаю. Одного разу прийшли багато озброєних людей, забрали курей, сало, хліб і пригрозили: якщо заявимо, розстріляють". Її запроторили в концтабір в Ішимському районі Тюменської області. Додому повернулася наприкінці 1950-х.На похороні односельця до Гані підійшов чоловік. Хотів поцілувати руку і вибачитися. Вона впізнала Барткова. Відсмикнула руку: "Геть, Йудо!"На схід від моєї Озерної – узгір'я, яке носить назву Опал. Зосталися перекази, що колись було вкрите лісом. Перед Зборівською битвою там Богдан Хмельницький із козацтвом перепочивав. Потім ліс вигорів, тому й назвали місцину Опал.Улітку 1946-го ми із Зенком Микитовим сиділи на Опалі під кущем глоду. Мені було років 13, товаришу – на два менше. Натхненні діяльністю повстанців, ми обдумували, як будемо боротися за незалежну Україну. У мене був невеликий "Кобзар". Вирішили поклястися на ньому. Відламали з глоду колючку, прокололи нею мізинці лівих рук й на титульній сторінці написали кров'ю "Євген – Зенко". А тоді притулили палець до пальця і поріднилися кров'ю. Ми поклялися ніколи не зрадити Україні й один одному. Зенко позаторік відійшов у вічність. Клятви ми не порушили.У школі, на волейбольному полі, передаючи мені в руки м'яч, Богдан Леськів пошепки сказав, що треба поговорити. До того ми не контактували. Були в різних класах, жили в різних селах. Розповів, що є організація "Юний революціонер України". Спитав, як ставлюся до того, щоб організувати Озернянське відділення й очолити його. Через кілька днів перед Богданом як керівником організації я склав присягу. Заступником призначив Зенка Микитова. Прийняв присягу від нього. У нашому крилі було 17 хлопців. Займалися ідейним самовихованням, підпільним вишколом, розвідкою. Допомагали тим, хто був на нелегальному становищі.Організація проіснувала недовго. Керівник Зборівського відділення Ігор Петришин потрапив у руки органів. Вказав на Богдана Леськіва та його заступника Степана Квасницького. Але про Озернянське відділення він не знав.У нас була трійкова система конспірації: Богдан і Степан знали лише мене. Сказав їм не панікувати. Через день до школи приїхали секретар райкому партії Кононенко, начальник МГБ (із російської – Министерство государственной безопасности. – Країна) Блєндєєв, начальник оперслужби Гуржеєв. Привезли Богдана і Степана. Зібрали учнів та вчителів у піонерській кімнаті.Виступив емгебіст. Сказав, що викрили тут організацію, але хлопці ще нічого злочинного не вчинили, тому їм дозволять закінчити школу. А потім додав: "Нам відомо, що й у вас є така. Ми знаємо, хто в ній. Але хочемо, щоб самі встали й чесно призналися". Я сидів у першому ряду. До Богдана, який сидів за столом, було не більше 5 метрів. Погляд його очей читав добре. Серце відчуло: "Хлопці не продали". З учасників мого осередку "чесних", слава Богу, не виявилося.В юнацькі роки в кишені завжди носив шестизарядний браунінг. Мав категоричне рішення: живим ворогу не датися. Стріляти в людину не довелося. У зайців стріляв лише над головою, аби вух не ушкодити. Бо як же воно, бідне, глухе, в дикому світі виживе. Потім на лижах човгав слідами зайця, аби заспокоїтися, що нема крові.Наприкінці 1940-х західноукраїнські землі підмітала "красная метьолка". В Озерну прибуло з десяток "краснопагонніков" (внутрішні війська. – Країна) і пішли на "зачистку от бандформирований". Ринули й на нашу вулицю Довгу. А десь за хвилин 15 до того на наше подвір'я крадькома вскочив сусід – тезко мого батька Михайло Дудар, який партизанив. Позаду хати розгорнув стріху і проліз на горище. Ні мати, ні брат цього не бачили. Батько в цей час працював на відбудові Києва."Метьолка" вже домела до нашого подвір'я. На городі стояв кулемет "Максим" направлений на нашу хату. Ці зайди ще не встигли почати роботу, як я став чіплятися до них: "Дядьку, дайте постріляти з пісталєта!" Мене обступили. Лейтенант спитав, чи в мене свого нема. Я дістав із-під куща кропиви дерев'яний. "А настоящий где?" – "У тебе". А тоді побачив у нього на поясі гранату. Запропонував кинути на подвір'я сусідки. "Поб'ємо курей, бо вони наш город дряпають", – пояснив. Почався сміх. Лейтенант кинув: "Идите дальше, здесь делать нечего".Коли мені було 15, цигани ще кочували на підводах. Ми, дітваки, гнали з паші корів. До нас підійшла старезна циганка. Пробіглася поглядом чорнющих очей і зупинила його на мені: "Дай ліву руку, погадаю". Я опирався, але хлопці вмовили. "Ти народився під щасливою зіркою. Але, коли матимеш 19 років, тричі подивишся в очі смерті. Якщо переживеш цей вік, житимеш довго й нестимеш радість людям", – сказала.Пару місяців ходив, як очманілий. Потім забув. Згадав на Святвечір. Батько запалив свічку, побажав усім дочекатися наступного Різдва. А тоді глянув на стіну та сказав: "Кажуть, у кого найрізкіша тінь від різдвяної свічки, той найдовше житиме". А тоді до мене: "Що з тобою? Чого так побілів?" Я ж мовчки рахував, скільки мені років. Слава Богу, було вже 22.Влітку 1961 року я попросився в "Перець" на практику. Відповідальний секретар Олександр Громов сказав, що вони нікого не беруть. Тим більше зі Львова. Я відповів, що приїхав за свої гроші, сам платитиму за готель. Сказав почекати головного редактора Федора Маківчука. Той поговорив зі мною і сказав Громову: "Замовте йому готель за кошт редакції, бо ще влипне до якоїсь на квартиру, то втратимо таланта. Практикою хай керують Білкун і Жолдак. Вишні з нього не зробимо, але хоч горілку навчиться пити. Випишіть тимчасове посвідчення. Хай поїде в Золотоношу по цьому листу розбереться".Журналіст Юра Ячейкін порадив зателефонувати в редакцію "Молоді Черкащини" Василеві Симоненку: "Передай привіт і попроси, щоб замовив тобі готель". Домовилися, що Василь чекатиме мене в аеропорту. Летів туди "кукурузником". То був мій перший політ. Біля кущів, куди я тікав від нудоти, Василь мене зустрів блідого й немічного. Приїхали до нього додому. Сиділи за його робочим столом і врівноважено чаркували. Говорили. Він читав вірші. Тоді я почув "Некролог кукурудзяному качанові". Василь подарував мені машинописний текст поеми "Тиша і грім". А твір "Суд", лише раз прочитаний ним тоді, я запам'ятав на все життя.Вірші Симоненка зробили в мені переворот. Слухаючи його правдиве слово, я вирішив, що писати маю гостріше, патріотичніше. Наступного дня закінчив справи в Золотоноші й повернувся до Василя. Коли ми сиділи в редакції, зателефонували з "Черкаської правди". Сказали, що з Києва приїхала головна редакторка "Держлітвидаву" Надія Лісовенко. Хотіла ознайомитися з творами місцевих літераторів. Запрошували Василя. Коли ми тільки переступили поріг, всі заговорили, що в нього вже готова до видання книжка. Це був початок народження його першої збірки "Тиша і грім".З Василем ми листувалися. Коли вийшла "Тиша і грім", він надіслав мені з автографом. Перед її виходом я домовився у львівському книготорзі, що вони замовлять 6 тисяч. Василь хотів побувати у Львові, ми планували зустріч. Але, коли він зміг приїхати, я вже працював у Хмельницьку. Про те, що Василя побили бандюки з КДБ, я нічого не знав. У листах про свій стан він не писав. Дізнався від Миколи Вінграновського.У редакції "Перця" завідувачем відділу листів був Костянтин Діденко. Колишній енкаведист. Сиділи ми удвох за чаркою. Я спитав, чого він так ненавидить вишиті сорочки. Бо не раз, побачивши на мені таку, в очі про це говорив. "Потому, что я со шкурой их снимал с убитых бендеровцев", – відповів.Якось ловив рибу. Клювало шалено. Короп нагло крав вудку. Не думаючи, в одязі стрибнув у воду. ­Надворі – ­холод. А в мене з собою ні запасних штанів, ні того, що під ними. Тільки авто. Знайшов у багажнику целофановий мішок. Вирізав у дні дві дірки для ніг. Одягнув на голе тіло і їду додому. Проскочив Кищинці, Пилипівку, Королівку. А за Трилісами – інспектор. Я заговорив перший: "Біда! Мабуть, це японський вірус, про який по радіо кажуть. У животі так крутить, що ледве штани встигаю скинути". "Їдьте, їдьте, – поспішив він. – Тільки ж обов'язково до лікаря! Бо, не дай Боже, епідемія".Читацькі листи – найдорожча валюта. Одна читачка написала: "Лежала із запаленням легенів. Послухала вас – встала і пішла. Тепер кажу: "Дудар мене вилікував".