Маніфест-1861: як скасовували кріпацтво і коли насправді селяни стали вільними

Революційні події 1848 р. в Європі змусили австрійський уряд ліквідувати панщину та інші феодальні повинності в усій Австрії, зокрема у Галичині, на Закарпатті й Буковині. І в середині XIX ст. Російська імперія залишалась єдиною європейською країною, де використовувалася підневільна праця.

Після поразки Росії у Кримській війні (1853–56) імператор Олександр ІІ на прохання литовських дворян видав 20 листопада 1857 р. рескрипт, яким дозволив зайнятися розробкою проектів "про устрій і поліпшення побуту поміщицьких селян" і створення для цього в губерніях спеціальних комітетів. Результатом їхньої роботи став підписаний 3 березня 1861 р. "Маніфест про скасування кріпосного права".

За цим маніфестом селяни перестали вважатися кріпаками, отримали деякі громадянські права, а поміщики, які зберігали власність на всі належні їм землі, змушені були надати в користування селянам прибудинкову ділянку і польовий наділ. За це колишні кріпаки виконували для поміщика низку повинностей і перебували на становищі "тимчасовозобов'язаних". Лише після викупу наділів селяни мали стати їх власниками.

Та перехід селян на викуп розтягнувся на десятиліття і став справжньою кабалу, бо вони були не в змозі виплачувати належні суми. Розмір недоїмок за викупними платежами постійно ріс. І до 1902 р. загальна сума недоїмок становила 420% від суми щорічних виплат! Лише 1906 р., після того, як селяни за рік спалили близько 15% поміщицьких маєтків в країні, викупні платежі і накопичені недоїмки були скасовані, і "викупні" селяни, нарешті, отримали свободу, обіцяну їм 45 років перед тим.

Станом на 1861 р. у Російській імперії з 60 млн мешканців 23 млн були кріпаками і ще близько 29 млн селян були "прикріплені" до державної землі. Становище державних селян було не таким плачевним – вони могли пересуватися країною без дозволу поміщика. а от понад 30% населення знаходилося в повному рабстві.

"Поміщики за грою в карти", карикатура Г. Доре, 1854 р.

Втім, кажуть історики скасування кріпацтва було неминучим. У І чверті XIX ст. воно серйозно гальмувало розвиток промисловості, торгівлі та селянського підприємництва, які вже тоді потрапляли під вплив товарно–грошових відносин. Насамперед криза охопила поміщицькі маєтки, де переважало панщинне господарство і в яких працювало близько 70% усіх кріпаків імперії. Криза породила нові форм панщини – "урочну" та "місячну", що суттєво посилило експлуатацію селян. Не в кращому становищі опинились і маєтки – з 20-х рр. XIX ст. у них зростають недоїмки зі сплати оброку. Борги поміщиків ростуть, і ті почали все більше закладати та перезакладати "кріпосні душі". Якщо на поч. XIX ст. було закладено 5% кріпаків, у 1830‑х рр. – 42%, то у 1859 р. – уже 65%. Власники багатьох маєтків, обтяжені боргами, мусили віддавати за борги власних кріпаків кредиторам. Сума боргу поміщиків, чиї маєтки були закладені в кредитних установах, становила напередодні реформи 1861 р. 425 тис. руб. – удвічі більше за річний прибуток держбюджету. Проте і в таких умовах феодально–кріпосницькі відносини в центральних районах європейської Росії були панівними.

Поразка у Кримській війні стала останнім цвяхом у домовину економіки кріпосницької Росії. Вона не тільки показал економічну відсталість імперії, а й засвідчила втрату нею позицій на міжнародній арені. Армія втрачала могутність і надалі не була опорою царизму. Під загрозою опинилися і міжнародний авторитет, і система державного управління імперії. Тому необхідно було реорганізувати армію, переозброїти її і побудувати залізниці для її переміщення. а це було неможливо без нової промисловості, для якої, своєю чергою, потрібні були вільнонаймані робітники. Де їх узяти? Із селян. Але цьому заважала юридична залежність селян від поміщиків. Зрештою, це і вирішило долю кріпацтва. Про це пише український історик О. Реєнт.

Ось частина виступу Олександра II перед московським дворянством: "Ходять чутки, що я хочу об'явити звільнення кріпосного стану. Це не так. […] Не скажу, що я був зовсім проти цього: ми живемо в такий час, коли рано чи пізно це має статися. […] Думаю, що краще щоб усе це сталося зверху ніж знизу".

При цьому, ідучи на реформи, Олександр II прагнув зберегти існуючу форму держуправління, підлаштувавши її під нові тенденції розвитку і тим зміцнивши і внутрішню владу, і міжнародний авторитет імперії, який похитнувся після поразки у Кримській війні. За таких обставин він мало думав про те, як на його рішення реагувате населення.

У чиїх же інтересах скасовувалося кріпосне право у 1861 р.?

Як найбільш пригноблена і найбільш масова частина населення Російської імперії, селяни чи не більше за інших були зацікавлені у скасуванні кріпацтва. Та документи про звільнення, затверджені й оприлюднені урядом, викликали у більшості селян невдоволення, а не радість. Очевидно, такої реакції влада й очікувала. Не випадково ж імператор передбачав, принаймні спочатку, оповістити населення аж після Масляної, під час Великого посту, коли церква закликала народ до упокорення. Зрештою, документи оприлюднили 7–10 березня 1861 р.

Про занепокоєність уряду щодо реакції селянства засвідчить і те, що в усі губернські міста для попередження та придушення можливих "бунтів" були направлені регулярні війська.

Дійсно, маніфест 19 лютого, написаний, за дорученням Олександра II, московським митрополитом Філаретом (Дроздовим), дарував колишнім кріпакам юридичну свободу.

"Покликавши Бога у поміч, ми вирішили дати цій справі виконавчий рух. Через означені вище положення кріпосний люд отримає у свій час повні права вільних сільських обивателів", – значилося в маніфесті.

Обумовлювалось обов'язкове наділення селян садибою, польовою землею, яку вони, проте, мали викупити у поміщиків.

Норми маніфесту були конкретизовані у низкою положень. При чому для України, крім загальних, діяло три місцевих. Для губерній Лівобережної (Полтавська, Чернігівська і частина Харківської) та Правобережної України (Київська, Подільська, Волинська) були розроблені спеціальні положення, які обґрунтовували право селян на підприємницьку та іншу діяльність, визналачи розміри душових наділів, їх викупну вартість тощо.

Однак процес звільнення селян мав відбутися не відразу, а поступово, розтягуючись на роки. У маніфесті 19 лютого, зокрема, обумовлено, що ще до того, як селяни будуть повністю переведені на викуп – за умови підписання уставної грамоти, укладеної між ними і поміщиком – останній зберігатиме право власності на всі належні селянам землі, в т. ч. й на селянські наділи.

Карикатура "Селянин на одній нозі", 1861 р.

Поміщик: "Ти чому, мужичок, на одній нозі стоїш?"

Селянин: "Так другу, бач, поставини нікуди: всюди вашої милості землиця"

За місцевими положеннями, селянські наділи були невеликими. Наприклад, для трьох південноукраїнських губерній душовий наділ, як у великоросійських та білоруських губерніях, встановлювався 3–5,6 дес. У Лівобережній Україні наділи поділялися на вищі (3–4,5 дес.) і нижчі (1–1,5 дес.). Для Правобережної України наділ коливався у межах 4,5–9,5 і більше десятин.

Якщо дореформене землекористування селян перевищувало встановлені розміри наділів, надлишок землі діставався поміщику. Виявилося, що такі "відрізки" у 27 губерніях європейської Росії становили 16% дореформеного землекористування селян. У Лівобережній та Південній Україні вони становили 27,6%.

Обезземелення селян стало наслідком не тільки "відрізків" їхньої землі, а й бюрократичного недогляду з боку чиновників. Адже наділи мали отримувати лише чоловіки, записані в ревізію, яка відбулася ще 1858 р. А землю почали наділяти селянам з 1861–го. За ці три роки чисельність тих, хто мав би отримати наділ, зросла за рахунок молоді не менше ніж на 450 тис. Але, невраховані ревізією, вони так і залишилися без наділу і були включені у загальну чисельність селян, які втратили землю внаслідок реформи, а таких тільки в Україні було не менше 200 тис. ревізьких душ.

Значна частина селян розраховувала поповнити нестачу землі за рахунок її оренди, яка на той час була дешевою. Наприклад, у Чернігівській губернії дореформене землекористування селян становило близько 884,4 тис. дес., тоді як землеволодіння їхнє після реформи – понад 759,2 тис. дес. Тому селяни Чернігівщини додатково орендували після реформи ще 204 тис. дес.

"Користуючись цим поземельним ідеалом, селяни за це мають виконувати на користь поміщиків обумовлені у положеннях повинності. У тому стані, який є перехідним, селяни іменуються тимчасово зобов'язаними", – ішлося в маніфесті.

Карикатура українського сатиричного журналу "Шершень" (1906) на селянську реформу 1861 р.

Фактично це означало збереження повної залежності селян від колишніх кріпосників та продовження виконання на користь останніх панщини аж до підписання між ними уставної грамоти.

Уряд вимагав від поміщиків закінчити повне переведення селян на викуп (укласти уставну грамоту) до 1864 р., але в багатьох випадках тимчасово зобов'язаний час селян досягав не 3, а навіть 9–25 років. У реформі були закладені численні можливості для поміщиків всіляко обмежувати селянам довгоочікувану волю.

В одній зі своїх промов Олександр ІІ сказав так (мовою оригіналу): "Дело об освобождении крестьян […] по важности своей я считаю жизненным для России вопросом, от которого будет зависеть развитие её силы и могущества. Я уверен, что вы все господа, столь же убеждены, как и я, в пользе и необходимости этой меры […] Желал бы то же сказать и о дворянстве, хотя опасения его до некоторой степени понятны, ибо они касаются самых близких и материальных интересов каждого […]. Преобразование не может совершиться без некоторых пожертвований с их стороны, и всё старание моё заключается в том, чтобы пожертвования эти были, сколь возможно, менее обременительными и тягостными для дворянства. Я надеюсь, господа, что при рассмотрении проектов, представленных в Государственный совет, вы убедитесь, что всё, что можно было сделать для ограждения выгод помещиков, – сделано".

Ці прагнення Олександра ІІ щодо поміщиків слід розуміти не як потребу забезпечити дворянство благами, а як прагнення захистити інтереси верств населення, на які спирався самодержавний уряд.

Уряд фактично не звертав уваги на довільне трактування поміщиками права переносити селянські наділи. Він не звертав уваги і на те, що поміщики фактично повністю залишали собі життєво важливі для селян ліси, луки, водоймища тощо, ставлячи господарства останніх у повну економічну залежність від себе. Тим самим уряд прагнув допомогти поміщикам і шляхом збереження землеволодінь забезпечити їх дешевою робочою силою.

Побоювання імператора за долю дворянства справдилися у справі його фінансової підтримки, необхідної для перебудови поміщицьких господарств на нових засадах. Проте ні цар, ні уряд не могли поступитися навіть дворянству – своїй головній соціальній опорі – інтересами держави. Як наслідок, 1859 р. були закриті всі вигідні для дворян державні кредитні установи. Абсолютна більшість дворян, переважно середніх та дрібних, опинилися без коштів для перебудови господарств. Виправити становище не могла навіть виплата поміщикам за рахунок держави 80% усієї викупної суми за селянські наділи – майже мільярд рублів.

Кошти виплачувалися поміщикам поетапно протягом понад чверть століття. З них майже третина була утримана за старі борги. А враховуючи зміни курсу рубля, виявилося, що поміщики отримали всього близько половини призначених для цього коштів. Крім того, юридичне звільнення селянства і посилена індустріалізація призвели до відтоку робочих рук із маєтків. Подорожчала вільнонаймана праця, особливо на півдні України. Все це призвело до глибокої кризи, що охопила більшість поміщицьких господарств у 70–х рр. ХІХ ст.

Поміщики зазнали великих збитків. Ці збитки були очікувані і навіть запрограмовані урядом. Цим, зокрема, можна пояснити й те, поміщики лишали селян своїми заручниками ще на кілька десятиліть.

Скасування кріпацтва у 1861 р. здійснилося в інтересах держави після болючої поразки в Кримській війні і її наслідків. Зробити це, не зачіпаючи інтересів дворянства, було неможливо – про селян годі й говорити. Та важливішим було збереження самодержавства. Вивільняючи робочу силу для промисловості, уряд пожертвував дворянством в інтересах держави, а селянством – в інтересах дворян.

80–х рр. ХІХ ст. у сільському господарстві остаточно утверджуються товарно–грошові відносини. Поміщики починають активніше долучатися до ринку, що негативно вплинуло характер згаданої вище оренди. У матеріалах слідства про масовий селянський рух 1902 р. у Полтавській і Харківській губерніях про це зазначалося: "Явище різкого і прогресивного подорожчання землі останнім часом викликало прагнення землевласників усіма засобами збільшити прибутковість маєтків, з метою чого, економії, перетворюючи під оранку нерідко і вигінну землю, почали самі обробляти можливо більшу кількість землі і віддавати селянам в оренду лише одну з небагатьох частин гіршої землі до того ж на вельми невигідних для них умовах"

Попри те, що селянство юридично отримало свободу, реформа 1861 р. залишила великі можливості для збереження кріпосницьких відносин, основою для чого стало існуюче поміщицьке землеволодіння та економічна залежність значної частини селян від поміщиків. Реформа 1861 р. здійснювалась урядом не в інтересах селянства, дворянства та будь–якого іншого стану населення. Вона була необхідна для збереження самодержавства.

Читайте також: Чому Шолом–Алейхем боявся числа "57": містичні збіги і неймовірні факти з життя письменника