Марін Гуралюк: Чернівці стають столицею весільної індустрії

Приміську Волоку, без перебільшення, давно вважають столицею весільної індустрії України. Прямо чи опосередковано до весільного бізнесу мають стосунок чи не всі мешканці населеного пункту. Там зареєстровано майже 400 приватних підприємців, діють п’ять повноцінних швейних фабрик і окремих цехів, де з дня у день місцеві жителі й наймані працівниці зайняті однією справою – шиють сукні, мережива, всілякі аксесуари.

Заслуговує уваги фірма з виробництвом у Чернівцях, засновниками якої є родина Гуралюків з Волоки. Це єдине в країні підприємство, що перемагало на Міжнародному фестивалі весільної моди «Torwar 2009», має відзнаку «Ukrainian Wedding Awards» – за високу маркетингову активність і рівень продажів в Україні, зайняло третє місце кращих весільних мініколекцій на Міжнародному конкурсі «Bridal Awards». Високопрофесійні майстрині пошили 9 нарядів для ведучої програми «Танці з зірками», надали ошатні вбрання для наймасовішого танцю у весільних сукнях для встановлення рекорду України.

Як вдалося досягти таких результатів? Чи вдається витримати конкуренцію? З цих запитань розпочалася наша розмова із засновником фірми Маріном ГУРАЛЮКОМ.

Найдорожчу і найважчу весільну сукню (42 кг) виготовили для діамантової принцеси з Анголи: у неї був 8-метровий шлейф, усе покрито мереживом, оздоблено камінням Swarovski й японським бісером

Дружина пошила собі весільну сукню власноруч

Наша зустріч відбулася у весільному салоні обласного центру, де виставлено асортимент найкращого весільного вбрання. Там кілька десятків різних суконь – від найпростіших з мінімальним оздобленням до дизайнерських, обшитих кристалами Swarovski.

– Коли виникла ідея, пане Маріне, зайнятися весільним бізнесом? Що підштовхнуло?

- Скільки себе пам’ятаю, волоківські жінки захоплювалися пошиттям весільних предметів убрання. Це були оригінальні фати, з майстерно вишитими візерунками по краях різнокольоровим бісером. Реалізували їх без проблем, бо кожна молода дівчина мріяла у найщасливіший день виглядати найкраще. А потім одна із майстринь для проби вирішила пошити весільну сукню, що теж не застоялася в неї. З того часу пішло-поїхало. В нашій учительській родині цим, звісно, не займалися. Власне, я теж після школи закінчив фізмат Чернівецького держуніверситету і почав викладати математику своїм юним односельцям. А весільним бізнесом твердо вирішив займатися на… власному весіллі. Наштовхнула на думку дружина Олена, яка на наше одруження сама пошила собі розкішну сукню. Подумалося, а чому б не спробувати? Сяйнула думка – так моя ж наречена класний дизайнер, на цьому точно можна робити бізнес. Якось у модному журналі я побачив подібне вбрання на Дженніфер Лопес. Але у неї вже не був ексклюзив…

– А згодом щось схоже траплялося?

- І неодноразово. На одному з показів олімпійська чемпіонка, чемпіонка світу та Європи з фехтування Олена Хомрова як модель вийшла на подіум у сукні від «Maxima». Всі були у захваті. Після показу до нас підійшов відомий дизайнер Макс Шауль, який не міг повірити, що таке диво пошили в Україні. Іншого разу була виставка у Барселоні (Іспанія), де представляли колекцію нашого весільного вбрання. Один із іспанських модельєрів невдовзі відвідав Чернівці, загостив до нашого весільного салону, показав новий каталог одягу іспанських дизайнерів. Я спокійно підійшов до нашої колекції, вийняв звідти дві аналогічні сукні й показав йому. Він пересвідчився, що це так. Воно з того ж матеріалу і сходилися один до одного. Скопіювати їхні лекала у них наші майстрині не могли. Може, вони у нас?..

– Для започаткування бізнесу потрібен стартовий капітал? Де взяли для цього кошти?

– Виділив 100 доларів з весільних грошей, на які придбав електричну швейну машинку «Поділля», тканину, нитки, фурнітуру. Обладнав майстерню на горищі батьківської хати. Складували пошиті сукні спочатку в одній, потім у двох кімнатах… Відтак взялися за реалізацію. До речі, ми з Оленою чітко розподілили ролі: дружина відповідала за виробництво, я – за продаж.

Сукні, в яких є душа

– Маріне, шити сукні – це одне, а чи не було проблем з їхньою реалізацією? Адже не першими вийшли на цей специфічний ринок?

– Справді, на той час ринок весільного одягу вже був розкручений. Але на Калинівський ринок гуртами приїжджали росіяни і скуповували все підряд. Після початку бойових дій на Сході ми торгові стосунки з росіянами припинили. Нині у нашому експорті переважають країни Східної Європи.

Мені вистачило знань, а швачкам майстерності, щоб випередити конкурентів на крок-два. Може тому, що намагалися шити якісно, з добротної тканини, а дівчата душу вкладали у вироби. З 2008 року почали возити свої вироби на закордонні виставки-покази – до Польщі, Франції, Англії. Там знайомилися з майбутніми партнерами. Згодом ми постачали продукцію вже у 34 країни. Із країн СНД не працювали тільки з Естонією. З дальнього зарубіжжя – з Італією, Іспанією, Португалією, Францією, Англією, Німеччиною, Канадою… Найцікавіше було шити сукні для наречених з Афганістану, Анголи, Саудівської Аравії… Серед екзотичних країн, звідки замовляють наші сукні, можу назвати, наприклад, Австралію, Кабо-Верде, Катар тощо. Взагалі наше вбрання представлено на п’яти континентах світу, крім Антарктиди, звичайно (сміється). Далі уже нікуди рухатися.

– Отже, обсяги пошиття суконь зросли. Де організували їхнє виготовлення?

– Ми відразу відмовилися від ідеї запускати виробництво у Волоці. Річ у тому, що вправні кравчині з обласного центру не погодяться щодня їздити в село. Тому взяли в оренду частину приміщень колишньої шкіргалантерейної фабрики. Та через два роки там утричі підвищили орендну плату і ми вимушені були переїхати. Але вдалося придбати цехи колишньої трикотажної фабрики, де зробили ремонти, збільшили потужності, працівників. Матеріали для суконь використовували з різних країн Європи, Азії, дещо з України. Але у будь-якому разі 50% ціни готової сукні складає робота.

– У тому числі й ручна?

– Ми прагнемо розумного співвідношення ціни та якості суконь. Замовникам нашим подобається велика кількість ручної роботи, коли вкладається душа. У нас мережива вишивають гладдю і вручну, вишиваємо бісером, стразами, паєтками. Ручну вишивку, переважно, роблять удома. Бо у вишивальниць робота залежить від настрою. Якщо немає натхнення вишивати, то нічого і не вийде, а завтра у вишивальниці може вийти шедевр. Ціни ж на весільні сукні коливаються від 400 і до кількох тисяч доларів. Найдорожчу сукню продали громадянину Анголи за 8 тисяч доларів.

Карантин не дає проводити виставки

– Майже рік з невеликими перервами триває карантин. Він сильно позначився на весільному бізнесі, Маріне?

– Ще й як. Пів року не працювали. Зараз виробництво суконь відновили, хоча й у менших обсягах. Зате почали виготовляти складніші, а відповідно, дорожчі плаття. Та кому вони потрібні, якщо ресторани зачинені й немає весіль? Для домашньої вечірки весільного вбрання не потрібно. В Україні цьогоріч провели максимум 20 відсотків весіль порівняно з роком, що минув. У Польщі дозволили заходи на 150 осіб, у Румунії – до 200, у Молдові взагалі цей процес зупинився. Але вони не поспішають призначати весілля, бо для них цього мало. А у цих країнах наші основні споживачі. А найгірше, що нині через пандемію не проводять виставок за кордоном. Адже наш бізнес вижив завдяки плідній співпраці та поставці суконь за кордон. Останнім часом експорт весільної продукції суттєво впав.

– Справді, не весело. Та чи бачите світло у кінці цього тунелю?

– Покладаємо всі надії на нинішній весільний сезон. Коли ситуація дозволить зняти більшість обмежень на проведення масових заходів, чимало пар, які зараз одружилися, але не справляли пишних весіль через карантин, зможуть це зробити після його завершення. Доки триває затишшя, ми докладаємо зусиль для перетворення Чернівців у столицю весільної моди.