Порожній зал головного фестивального центру цьогорічного Берлінале аніскілечки не означає припинення кінопроцесу

Те, що Берлінале, маючи довгу історію й вагу в кіносвіті, може впливати й на світ за межами кіно, демонстрували різні політики, зокрема й чинний канцлер Німеччини, Ангела Меркель, яка неодноразово вітала відкриття форуму й навіть сама приїздила на його відкриття. Берлінале вже віддавна концентрує навколо себе великі гроші, зокрема й тому, що одночасно проводить один із найбільших у світі кіноринків, EFM (European Film Market). Гроші фестиваль отримує від акредитованої преси і від продюсерів та кіноорганізацій, які бронюють можливість показу своїх фільмів. А також від чисельних рекламодавців і від міста, яке кревно зацікавлене в Берлінале, великому магнітові для туристів і кіно любителів. Не секрет, що протягом фестивалю берлінські кінотеатри мають найбільшу за рік наповненість. І черги по квитки, які вишиковуються від самого ранку, стали цікавою місцевою оказією, бо крім людей у цих чергах фігурують стільчики, килимки й навіть спальні мішки (зі сплячими, бо люди приходять заздалегідь, ще вночі, за багато годин до відкриття кас). Мільйонні збори від продажу квитків — важлива й показова ознака фестивалю, не просто дотаційної структури, а дуже навіть прибуткової.

Цього року пандемія і зумовлений нею карантин — чи принаймні обмежений кіноперегляд — прирекли Берлінале до проходження в онлайн-версії. І якщо світові кінопремії, такі як «Еммі» минулого року і «Золотий глобус» цього року, легко могли собі це дозволити, бо тривали 3-4 години протягом одного вечора, то Берлінале, як фестиваль і кіноринок із 10-денним терміном, зорганізувати онлайн не так уже й просто. Втім, здається, доволі вигідно: не витрачаючись на всю можливу поліграфію для акредитованої преси, фестиваль просто брав стандартних 60 євро й у вус собі не дув.

Сервіс для показу фільмів — Berlinale Media Service — став однією з ознак бездоганності фестивалю. Часті проблеми на форумах з онлайн-кінотеатрами (як на минулорічному ДокуДейс, до прикладу), — це поширена річ, але не на Берлінале. І якість картинки можливо було міняти від 480 до 720 і навіть 1080 точок на піксель без втрати швидкості трансляції і докачування. І комфортність перегляду не до порівняння: дивитися можна в будь-який час (у межах однієї доби), без можливості запізнення, в разі чого раніше, під час показів у «Берлінале Паласті», тебе відправляли на другий, а то й на третій поверх. Фільми можна було поставити на паузу, якщо кудись виходиш, або «перемотати» назад, щоб іще раз переглянути сцену чи субтитри. Відтепер така система, ймовірно, набуде серйозного поширення, чому ми в майбутньому можемо завдячувати саме карантину, як би це парадоксально (щодо подяки) не звучало.

Але онлайн-показ проявив іншу проблему, яка і є центральною на фестивалі і скандальною, що виводить Берлінський кінофестиваль на інший рівень дискурсу.

Вже в офіційному листі, до початку фестивалю, зазначалася дивна «можливість» дистриб’юторів фільмів, поданих на конкурс, обмежувати показ для певних регіонів. Якщо раніше обмежувалася преса щодо інтерв’ю з тим чи іншим гостем Берлінале, то в цьому була логіка часова, бо доцільніше для спілкування з актором певного фільму надати 15 хвилин тому журналісту, в країні якого виходить цей фільм, оскільки день має певну кількість годин. Але наразі покази відбуваються віртуально, і місце в онлайн-кінотеатрі не обмежене ні простором, ні часом. Втім, ми бачимо, що, наприклад, американський фільм «Тіна» (Tina) Дена Ліндсея і Ті Джей Мартіна з програми Berlinale Special не можна дивитися з території США і Канади, а корейський «Вступ» (Introduction) Хон Сон Су — в Південній Кореї. І таких, «обмежених» фільмів, було чимало. Як може додаткова пресова активність — згадка в матеріалі чи окрема рецензія — нашкодити фільму, важко уявити. Та питання не в цьому, а в тому, що акредитований журналіст — навіть не кажучи про те, що він заплатив за свою акредитацію, — не зміг подивитися конкурсний фільм, бо дистриб’ютору надали право (хто?) вибирати, кого він хоче бачити перед екраном, а кого ні. В цьому сенсі організатори Берлінале вперше перейшли кордон політкоректності й демократичності, якого так ревно й підкреслено принципово трималися, і підійшли найближче до цензури, ніж коли-небудь, запровадивши безпрецедентну ймовірність створення «чорних списків». Що і як тепер може спинити нечистих на руку продюсерів, дистриб’юторів чи фестивальних функціонерів творити свої анклави вірних і відданих журналістів?

І вже цього року, з упровадженням обмежень, був справжній абсурд — у поширених списках «Графік показів» зазначалося: «Наступні фільми недоступні на медіасервісі Берлінале» і вказувалися, зокрема, два (!) фільми з головного конкурсу — «Фабіан — Перехід до собак» («Fabian — Going to the Dogs») Домініка Графа і «Сусідка» («Next Door») Даніеля Брюля. Фестиваль завершився, а преса так їх і не побачила. А якщо б вони отримали від журі призи? Чи журі теж не мало можливості їх переглянути, бо ж Berlinale Media Service — єдине офіційне джерело показів? Чи не єдине, і для вибраних було передбачене інше джерело, адже двоє із шести членів міжнародного журі так і не змогли приїхати до Берліна, і для виконання їх роботи їм пересилали приховані посилання в мережі?.. Прикметно, що на прохання пояснити ситуацію пресофіс Берлінале (вперше в історії) не відповів.

Таким чином, на Берлінале маємо вже другий за рік небезпечний прецедент, а небезпечним він є в сенсі нехтуванням правами (і обов’язками) акредитованої преси і можливістю бути використаним іншими форумами з посиланням на Берлінале, що, очевидно, матиме результат, зважаючи на значення фестивалю і його місце у трійці найзначніших у світі.

Ще одна тенденція — чи краще сказати закріплення тренду, започаткованого минулими роками — це гендерна нівеляція, або навпаки — акцентування.

Перед початком торішнього 70-го Берлінського кінофестивалю була видалена нагорода «Альфреда Бауера за нові перспективи в кіномистецтві», яка вручалася з 1987 року на честь засновника й першого директора Берлінале історика кіно Альфреда Бауера, бо мюнхенський Інститут сучасної історії віднайшов приховані, але не знищені документи про активну участь Бауера в Міністерстві пропаганди Геббельса, не кажучи про його членство в нацистській партії. Цього ж року зміни торкнулися двох нагород — за «найкращу чоловічу роль» і «найкращу жіночу роль». Власне, їх переформатували в одну нагороду, позбавлену статевого розподілу — «за найкращу головну роль». Ймовірно, це зумовлене бажанням розширити статеве «різноманіття» серед тих, хто бере участь у створені фільмів. Принаймні саме на це натякає чергове двомовне «Гендерне дослідження», яке поширили під час фестивалю (проводиться з 2018 року). Цьогорічне, обсягом 50 сторінок, було проведене анонімно на основі 6 305 фільмів із числа поданих на Берлінале (загалом подали 6 318). Окремо оприлюднили аналіз із відповідей творців 166 фільмів, включених до конкурсних програм фестивалю: їх попросили розкласти свої знімальні групи на варіанти «самовизначення», і до назв «чоловік» та «жінка» ввести будь-які терміни, які вже відомі, такі як «трансгендер», «не бінарність» або інші. Цікаво, що якщо «інші статі» не мали високого проценту серед творців кіно, то жінки поступалися чоловікам не так уже й суттєво, а часом і випереджали їх — програючи за кількістю в режисерському та операторському відділах, жінки врівень ішли серед сценаристів, але їх було більше у виробництві, серед артистичного складу та кінокритиків (кінокритики оцінювалися в розділі Berlinale Talents Summit, до якого цього року було подано 3 010 заявок).

Зважаючи на «гендерні» зміни на Берлінале, на залучені зусилля й розголос цих змін, є сенс очікувати вже наступними роками на чергове революційне нововведення — скажімо, премію за найкращу роль представника «третьої статі», бо, з огляду на першість впровадження у світі премії «геїв та лесбійок», «Тедді», 1987 року, в цьому сенсі розвиток Берлінського кінофестивалю є дуже послідовним.

Тож підсумовуючи 71-й міжнародний кінофестиваль у Берліні, можна сказати однозначно: попри коронавірус, карантин і порожні кінотеатри, кіно продовжує існувати у свій надзвичайний спосіб, вказуючи і демонструючи — життя, яким би воно не було, не зупиняється.