Центр протидії дезінформації – це побудова страткому, а не самоціль

Доєднуючись до розпочатої важливої дискусії Дмитром Золотухіним і Артемом Біденком (яка вже дійшла до обговорення технологічних речей, хочу привернути увагу до змісту центру.

Чому боротьба з дезінформацією?

Нещодавнє дослідження, яке було проведене на замовлення ПРООН, підтверджує, що «інфодемія здатна значною мірою» завдавати шкоди людям. («Інфодемія» дезінформації про COVID-19 шкодить здоров’ю українців — з’ясовано в дослідженні на замовлення ООН).

Інфодемія ж, якщо адаптувати визначенням ВООЗ, – це завелика кількість неправдивої та оманливої інформації, що призводить до розгубленості та ризикованої поведінки, яка шкодить людині. Також це призводить до зменшенню довіри до офіційних джерел влади та підриває здатність суспільства діяти в своїх інтересах. Метою протидії інфодемії є зменшення її впливу та шкоди людям. Основними засобами протидії інфодемії є:

1. Оцінка проблем і невизначеності щодо питань, які можуть шкодити суспільству;

2. Підвищення обізнаності щодо ризиків і поради щодо зменшення їх негативного впливу;

3. Посилення стійкості до дезінформації;

4. Підсилення спроможності суспільства досягати поставленої мети.

(Infodemic).

Проте, якщо оманлива інформація (misinformation) може поширюватися без умислу, то дезінформація – це фактично те саме, але поширення оманливої інформації з умислом (умисел вживаємо у відповідності до коментаря до статті 24 ККУ).

Таким чином, протидія дезінформації має на меті мінімізацію інформаційних загроз і шкоди суспільству та державі від неправдивої, оманливої інформації, яка була умисне поширена.

Як визначити інформаційні загрози?

Існує два загальні підходи до визначення загроз в інформаційній сфері. Перший – їх перерахувати. Саме цей підхід був використаний у Доктрині інформаційної безпеки України (Доктрина інформаційної безпеки https://www.president.gov.ua/documents/472017-21374). Але цей список може розростатися до безкінечності.

Другий підхід– визначення, що таке інформаційна безпека. Наприклад, адаптуючи визначення корпоративної безпеки Сергія Погребного, інформаційну безпеку держави можна визначити як структуровану сукупність заходів і дій, яка об’єднує в собі основні методи і принципи необхідних для інформаційної безпеки держави, впроваджених у інституційні процеси і накладених на кращі практики урядування; спрямована на постійний, безконфліктний, стійкий розвиток всіх громадян і інститутів держави для забезпечення реалізації стратегії розвитку.

Отже, в цьому підході інформаційні загрози –це дезінформація, метою якої є вплив на поведінку громадян та функціонування інститутів влади для унеможливлення реалізації стратегії розвитку держави.

Що є стратегією розвитку держави?

Основоположною і найбільш довготривалою стратегією є Конституція України та закріплені в ній права, обов’язки громадян і системи організації влади, чинне законодавство.

Далі – довготривалі стратегії, що визначають напрям розвитку України, наприклад, Угода про асоціацію між Україною та ЄС, Транспортна стратегія до 2030 року, Економічна стратегія до 2030 року та інші.

Також, це програма Президента України та програма більшості Верховної Ради України і аж до більш короткотривалих програм, наприклад, програми уряду.

Таким чином, інформаційною загрозою є дезінформація як умисне поширення недостовірної, оманливої інформації з метою порушення реалізації положень Конституції, системи організації влади, системи права, законодавства, досягнення довготривалої мети і короткотривалої мети держави, визначених у офіційних документах.

Чому Центр протидії дезінформації – це стратком?

Як зазначено вище, посилення стійкості до дезінформації – це лише одна із 4 основних задач протидії інфодемії. Проте Центр протидії дезінформації (хоча мені ця назва і не подобається, бо вона звужує проблеми, які мають вирішуватися за допомогою спільних інструментів) є основою для виявлення, оцінки, заходів із підсилення стійкості та визначення спроможності суспільства досягати стратегічну мету.

Іншими словами, це основа стратегічних комунікацій (страткому). Стратком же – це комплекс заходів і дій, що, як слушно зазначає Д.Дубов («Стратегічні комунікації: проблеми концептуалізації та практичної реалізації»), спрямовані на:

1. Інформування, вплив та переконування (всередині держави, іноземних аудиторій, незгодних) для просування інтересів і цілей державної політики.

2. Координація та деконфліктизація для уникнення ситуацій, коли інформаційна діяльність одних структур призводить до ускладнення (чи неможливості) інформаційної діяльності інших структур.

3. «Комунікування діями» та зменшення розриву у конструкції say-do.

Отже, Центр протидії дезінформації має володіти інституційними, технічними і нормативно-правовими можливостями для:

1. Виявлення та оцінки умисності поширення невизначеності у громадян щодо питань, які несуть інформаційну загрозу.

Простіше кажучи – чи умисно поширена інформація, чи недостатня робота інститутів влади, що призвела до невизначеності (оцінка ефективності комунікації – від постановки мети до оцінки коректності визначення цільових аудиторій і меседжів).

Власне, Центр протидії дезінформації не має займатися просвітою про реальний стан справ, замінюючи собою роботу структурних підрозділів інститутів влади, відповідальних за комунікацію. Задача Центру – визначати комунікаційні розриви та координувати виправлення системних  проблем.

Тут постає питання щодо умисності. Так, умисністю можна вважати, наприклад, не дотримання стандартів журналістики щодо дотримання балансу думок, поширення завідома неправдивої інформації, не звернення до офіційних джерел інформації. Це дуже дискутивне питання, яке потребує більш розлогої дискусії.

2. Посилення стійкості до дезінформації – запровадження заходів для мінімізації шкоди від дезінформації та попередження її появи. Це може бути починаючи від пропозицій вдосконалення нормативно-правової бази, закінчуючи оцінкою кадрового потенціалу інститутів влади та вжиття заходів щодо підвищення ефективності їх роботи.

Також Центр має відповідати за розроблення інформаційних заходів, направлених не лише на спростування дезінформації, а й передусім на зниження «чутливості», «впливовості» дезінформації.

Основною задачею Центру є координаційна та деконфлітизуюча роль у процесі розробки комунікаційних проєктів і їх впровадження. При цьому Центр, щоб лишатися ефективною структурою, не має перебирати всі комунікаційні функції, а швидше виконувати роль міжінституційного медіатора.

Підвищення стійкості – це комплексні дії, що мають включати підвищення довіри до офіційних джерел інформації за рахунок її прозорості, зрозумілості, переконливості, спрямованості на розвиток навичок особистості, доступності, інформаційної конкретності, а також розвиток навичок критичного мислення та медіа грамотністю. Але не обмежується тільки цим.

На жаль, засвоєння навичок критичного мислення та медіаграмотності потребує тривалого часу. Крім того, їх відпрацювання не можна викласти в межах одного курсу. Адже прийоми, які використовуються дезінформаторами, часто змінюються. А ситуації, в яких опиняються споживачі контенту, вимагають швидкої реакції. Тому розвиток критичного мислення та медіаграмотності має бути інтегральною частиною навчальних програм майже всіх дисциплін. І тут важливу роль грає координація з МОН, оскільки впроваджувати цей напрям буде саме це міністерство.

3. Підсилення спроможності суспільства досягати поставленої мети. Центр має слугувати джерелом інформації про кращі практики страткому, якими можуть скористатися об’єднані громади для забезпечення свого розвитку.

Отже, основною задачею Центру є не лише виключно тактичні заходи щодо виявлення й протидії (що часто асоціюється із спростуванням) дезінформації, а комплекс заходів, спрямованих як на виявлення інформаційних загроз (дезінформації), так і пропозиція заходів, які не лише усувають конкретну дезінформацію, а й при цьому забезпечують досягнення стратегічних цілей держави.

Завдяки чому Центр протидії дезінформації може ефективно працювати?

Щоб Центр протидії дезінформації став ефективним, необхідне:

0. Продовження строку створення Центру для убезпечення від поспішних рішень щодо його архітектури. Оскільки у разі не точних рішень, подальші коригування вимагатимуть більше зусиль, часу та фінансів.

1. Розуміння очільників інститутів влади, що ця координаційна платформа забезпечуватиме деконфліктизацію та досягнення стратегічних цілей усіх інститутів влади, відповідальних за реалізацію стратегічних цілей держави, – президента, парламенту, уряду та окремих ЦОВВ.

2. Коректне й узгоджене розуміння місії і задач Центру протидії дезінформації очільниками інститутів влади, як платформи стратегічних комунікацій.

3. Напрацювання нормативно-правової бази для регламентування діяльності та усунення невизначеності щодо повноважень Центру для ефективного виконання покладених на нього задач. Нормативно-правова база має описувати бізнес-процеси.

Законодавство має забезпечувати можливість Центру, зокрема:

• Взаємодіяти з іншими інститутами влади та надавати і впроваджувати методологічну допомогу у межах оцінки їх комунікативної діяльності, оцінки ресурсів, поліпшення процедур і кадрового потенціалу структурних підрозділів, які відповідають за комунікацію.

Без такої можливості Центр буде виконувати лише консультативно-рекомендуючу функцію, що фактично не відрізнятиметься від роботи в цій сфері Міністерства культури та інформаційної політики та інших інститутів на даний момент.

• Здійснювати координаційну діяльність комунікативної діяльності інститутів влади для підвищення стійкості держави до дезінформації та інформаційних загроз.

Без повноважень із реальної координації забагато часу і зусиль буде йти на організацію процесу, що робитиме Центр неефективним і навіть непотрібним.

• Вживати оперативні заходи щодо усунення дезінформації та інформаційних загроз, а також підвищувати стійкість держави до дезінформації та інформаційних загроз.

Наразі для інститутів влади основним засобом оперативної діяльності є їх структурні підрозділи з комунікації, а саме – фахівці. До того ж, штатний розпис і кількість фахівців є дуже різноманітними та далеко не завжди дозволяють ефективно вирішувати покладені на них задачі. Особливо коли це стосується протидії дезінформації.

А тому навіть за існування сигнально-методологічної системи (Центру) без можливості впроваджувати надані управлінські рішення (у формі рекомендацій Центру) сукупність (адже про систему ми не можемо говорити) структурних підрозділів, які відповідають за комунікацію, не будуть спроможні впроваджувати ці рекомендації.

Як показує мій досвід роботи в проєктах міжнародної технічної допомоги уряду, навіть наявність гарно функціонуючих підрозділів не дозволяє швидко впроваджувати комплексні значні рішення, оскільки існують процедурні складнощі, в першу чергу щодо виділення бюджету на їх реалізацію. Фактично, оперативні комплексні заходи з вироблення й дистрибуції/розміщення контенту потребують процедур, які можуть тягнутися не тижнями, а місяцями, що нівелює весь зміст роботи Центру, перетворивши його на ще один науково-дорадчий орган.

4. Формування штатного розкладу та проведення конкурсу на керівника Центру. Враховуючи важливу роль Центру та складність задач, успішність роботи Центру буде залежати від фаховості та авторитетності його керівника.

На даний момент найбільш оптимальним буде створення Центру як структурного підрозділу в межах Міністерства культури та інформаційної політики на базі ДП «Центр захисту інформаційного простору», оскільки міністерство має попередньо напрацьовані програмні документи та концепції, а також фактично створену платформу, яка потребує незначного оновлення (мова йде про Постанову КМУ від 16 жовтня 2014 р. № 544).

5. Визначення критеріїв ефективності й створення технічної інфраструктури. На даний момент «коробочного» рішення немає, існує необхідність у розробці програмного комплексу. Враховуючи поточний стан розвитку автоматизованих систем, критерієм ефективності можна вважати ту систему, яка дозволяє оптимізувати приблизно 75% часу фахівців на збір, пошук, класифікацію, визначення джерел і патернів, ретроспективний аналіз і евристику у режимі наближеному до реального часу.

У практичному вимірі це означає, що програмний комплекс має вирішувати такі основні задачі, але не обмежуватися ними:

• Зберігати повідомлення із різних джерел для подальшого опрацювання;
• Оперувати семантичними полями та тематичними групами (а не ключовими словами) для виділення груп повідомлень що можуть містити інформаційні загрози, дезінформацію та наративи;
• Сукупності повідомлень із ознаками інформаційних загроз присвоювати класифікатори групам повідомлень, авторам і джерелам на основі ретроспективного аналізу дезінформації;
• Виявляти аномалії, що можуть містити ознаки інформаційних загроз/дезінформації на основі багатофакторного аналізу (наприклад, поява інформації на джерелах, які використовуються як інструменти інформаційно-психологічних операцій; стрімка поява повідомлень щодо подій в Україні з відмінною від мейнстрімної інтерпретації фактів; поширення повідомлень у межах наративів; «друге життя» раніше виявленої дезінфомрації та інше);
• Викладати значні масиви інформації у вигляді «авторефератів» із гіпертекстуальними метаданими;
• Виявляти характерні риси груп повідомлень, що мають ознаки інформаційних загроз/дезінформації, які впливають на їх масовий характер поширення;
• Пропонувати групи кейсів для підготовки управлінського рішення на основі ретроспективного аналізу.

6. Реорганізувати медійні платформи та структурні підрозділи, відповідальні за комунікацію інститутів влади для підвищення стійкості та спроможності реагувати та протидіяти інформаційним загрозам.

На даний момент сукупність виготовлення та дистрибуції контенту інститутів влади включає:

• Телеканали – ДП «Мультимедійна платформа іномовлення України», ДП «Державне підприємство "Парламентський телеканал «Рада»,
• Інформаційну агенцію «Укрінформ»,
• Радіо (наприклад, «Армія FM»)
• Мультимедійні платформи – сайти: Укрінформ, телеканалу «ДОМ», UATV, а також численні ресурси Міністерства оборони,
• Сайти і сторінки в соціальних мережах інститутів влади, за які відповідальні структурні підрозділи з питань комунікації,
• Фахівців з питань комунікацій,
• Державні закупівлі послуг із питань комунікації та споріднених,
• та інше.

Як видно, виготовлення і дистрибуція контенту не систематизована. Висновки аудиту та концепція як реформи урядових комунікацій, так і кризових комунікацій свого часу не були впроваджені та уже потребують вдосконалення.

Тому щоб Центр протидії дезінформації мав можливість продюсувати комунікаційні рішення (виготовлення та дистрибуція контенту), необхідною є розбудова системи, яка дозволятиме впроваджувати напрацьовані управлінські рішення.

Чільне місце в цьому процесі мають займати фахівці Центру, які виступатимуть у ролі першої лінії захисту від дезінформації.

Фахівці Центру мають принаймні володіти відповідним досвідом та знаннями із:

• стратегічного планування та управління комунікативною діяльністю;
• розробки креативних стратегій та концепцій, комплексних комунікативних рішень;
• оцінки ефективності комунікативної діяльності;
• реалізації тактичних комунікативних рішень;
• побудови та обслуговування релевантних програмних комплексів;
• кращих міжнародних практик;
• нормативно-правового регулювання інформаційної сфери.

7. Взаємодія з партнерами для обміну досвідом і вироблення спільних рішень – з експертним середовищем (НГО, представниками бізнесу), міжнародними партнерами.

Адже формування настільки потужного міжінституційного органу з широкими повноваженнями може викликати занепокоєння щодо його впливу на суспільні процеси. Тому він має бути відкритим для взаємодії з фаховими організаціями та міжнародними партнерами, щоб ділитися, в тому числі, своїм досвідом і стандартами роботи. Також виникатиме питання підбору та залучення фахівців та/чи делегування частини функцій партнерам, наприклад, як це запропонував Дмитро Золотухін.

Отже, підсумовуючи можна сказати, що для успішності Центру протидії дезінформації необхідно:

1. Подовжити строки його створення, адже існує дуже багато питань, які потрібно ретельно пропрацювати та врахувати.

2. Прийняти рішення, яка інституція відповідатиме за стратком і яка роль Центру. На мій погляд, саме Центр може стати такою інституцією.

3. Вирішити організаційні й нормативно-правові питання, щоб Центр став дієвим інструментом досягнення мети і цілей, а не його створення перетворилося на самоціль.