Доктрина, Стратегія, Центр… та інші страшні слова інформаційної безпеки

Доки увага медійної спільноти була прикута до хаосу навколо обговорення Центру протидії дезінформації, залишилась поза публічною увагою ще одне дуже важливе повідомлення. 

Заступник керівника Офісу Президента України Юрій Костюк під час виступу на Всеукраїнському форумі «Україна 30. Культура, медіа, туризм» заявив, що представники державних органів у співпраці із засобами масової інформації спільно розроблять Стратегію інформаційної безпеки України. За словами Костюка, цей документ стане логічним продовженням затвердженої у вересні минулого року Стратегії національної безпеки України. Всього таких документів має народитися 14.

Крім іншого, заступник глави ОПУ пояснив, що «основне завдання – знайти золоту середину між свободою слова, її захистом і в той же час – захистом інформаційної безпеки», а також, що «інтереси держави, суспільства та медіа не відрізняються». Натомість, на думку Костюка, головним критерієм незалежності та об'єктивності того чи іншого ЗМІ чомусь стала його опозиційність до влади.

Іншими словами, я можу констатувати, що у 2021 році команда Зеленського проходить шлях, абсолютно ідентичний тому, який проходили ми з колегами у 2014-2016-му роках. У зв’язку з цим, було б логічним нагадати окремі аспекти пройденого шляху, особливо, в контексті створення і оновлення стратегічних документів держави.

У 2014 році, працюючи у Інформаційно-аналітичному центрі РНБО, який, серед іншого, розвінчував фейки російської пропаганди, я написав «Передмову до доктрини інформаційної безпеки України», яка була опублікована на сайті Центру 17 жовтня 2014 року.

П’ять з половиною років тому я пояснював прості питання про те, чому безпека інформаційного простору повинна ґрунтуватися, в першу чергу, на його системному і стабільному розвитку. Чому нормативно-правове регулювання не спроможне вирішити проблеми і виклики, які постали перед Україною. Та, чому відповідальність за розвиток інформаційного простору повинна лежати не на одному державному органі, а на кожному громадянинові країни.

З того часу моя візія не змінилася. У березні 2015 року новопризначений міністр інформаційної політики Юрій Стець утворив експертну раду при міністерстві, колективу якої була поставлена задача створити драфт Доктрини інформаційної безпеки України. Завдання було не з легких, хоча б тому, що необхідно було розглянути і проаналізувати десятки пропозицій та вже підготовлених документів про протидію російській інформаційній агресії, які були напрацьовані за 2014 рік.

Проблема була ще й у тому, що після судових рішень про блокування російських телеканалів на території України у 2014 році, негативна реакція деяких наших західних партнерів стосовно недопустимості потенційних загроз свободі слова (а отже - і свободі російських пропагандистів брехати) досягла свого апогею. 

Фактично, це змушувало офіційний Київ битися з інформаційною агресією Кремля зі зв’язаними руками. Це вже у 2020-му році блокування акаунтів у соцмережах та видалення російських телеканалів з національного інфопростору стало звичною практикою для країн Євросоюзу та США. Але саме Україна була першою на цьому нелегкому шляху.

На перших засіданнях Експертної ради при Міністерстві інформаційної політики України я запропонував окремі тези своєї візії: безпека інформаційного простору може бути досягнута виключно побудовою стійкості вітчизняної медійно-когнітивної сфери. Органи безпеки та оборони не в змозі це забезпечити, оскільки для цього необхідне постійне проактивне створення і поширення контенту, в тому числі, цінностного характеру.

В процесі жорсткої дискусії до змісту документа додалися такі новели як «стратегічний наратив», «інтегрована система оцінки інформаційних загроз та оперативного реагування на них» (прообраз Центру протидії дезінформації), “побудова системи стратегічних комунікацій” та інші.

Після фіналізації драфту, документ пройшов близько 10 публічних обговорень різними спільнотами від Маріуполя до Ужгорода. А потім, після внесення коректив, був направлений на узгодження до інших органів влади. В тому числі і органів сектору безпеки і оборони. 

На етапі узгоджень у тексті з’явилися ряд положень, які не стовідсотково відповідали початковим ідеям експертної ради. Так, наприклад, визначення терміну “стратегічний наратив” (яке, до речі, запропонував Георгій Почепцов), на мій погляд, було спотворене. Однак, необхідно визнати, що державні документи є продуктом компромісу. Не дослухатися до колег з РНБО та СБУ було не можна. Тому у лютому 2017 року президент Петро Порошенко своїм указом ввів в дію остаточний варіант Доктрини.

Координацію її виконання було покладено на Міністерство інформаційної політики України, а для контролю цього виконання, з огляду на мою участь у розробці документу, мені було запропоновано посаду заступника міністра. Наступні два роки органи державної влади, задіяні у імплементації положень Доктрини, регулярно звітували Міністерству інформаційної політики, яке готувало узагальнений звіт про виконання документу для голови уряду.

На сьогоднішній день, функція імплементації Доктрини лежить на Міністерстві культури та інформаційної політики (МКІП), оскільки, згідно відповідної постанови КМУ, воно було утворене шляхом реорганізації Міністерства інформаційної політики (МІП). А, отже, МКІП є правонаступником МІП. Наскільки мені відомо, з моменту реорганізації процес звітування про імплементацію Доктрини припинено. Натомість, здійснюється розробка Стратегії інформаційної безпеки України.

З моєї точки зору, сам факт того, що стратегічний безпековий документ верхнього рівня у інформаційній сфері розробляється цивільним органом влади (МКІП), а не органами сектору безпеки і оборони, є абсолютно правильним і логічним кроком. Інформаційна війна з Кремлем довела, що питання свободи слова, розвитку і створення контенту, оздоровлення медійного та журналістського середовища є пріоритетними саме для забезпечення безпеки. Однак, усі ці завдання лиш тільки опосередковано відносяться до органів сектору безпеки і оборони.

Політичне рішення про об’єднання культури з інформаційною політикою також, на мій погляд, має під собою логічне підґрунтя. Оскільки, таким чином, гуманітарна сфера діяльності держави централізується та вертикально інтегрується. 

Зворотне відділення теми спорту, з моєї точки зору, було помилкою. Однак, напевно, ми ще довго будемо знаходитися під впливом радянської парадигми гонитви за олімпійськими медалями та рекордами, замість тотального оздоровлення нації обов’язковими ранковими зарядками, які б могли, в тому числі, знизити споживання тютюну, алкоголю і холестерину. Адже, не коронавірус, а серцево-судинні захворювання вбивають кожного року найбільшу кількість українців.

Так чи інакше, а розробка нової Стратегії інформаційної безпеки - це ще один шанс “перезібрати” конструктор інструментарію побудови стійкості українського інформаційного простору і його опірності до будь-яких зовнішніх впливів.

Сама концепція постійної і тотальної боротьби з дезінформацією вже вичерпала себе. Натомість, з’явилися і поволі розвиваються концепти медіаграмотності та національної стійкості. Так, голова РНБО Олексій Данілов ще у листопаді 2020 року обіцяв, що в Україні з’явиться Національний центр координації стійкості. Щоправда Клімкін, Рябошапка і Данилюк випередили його, заявивши про створення свого "Центру стійкості і розвитку держави". А президент Зеленський створив Центр протидії дезінформації замість Центру стійкості.

Постійне обговорення «боротьби» і «протидії» занурює нас у психологічно дискомфортний стан щоденної необхідності опору чомусь поганому. Цей підхід повноцінно реалізований у Російській Федерації, де низький рівень життя пояснюється громадянам «проіскамі мірового імпєріалізма і госдєпа». В Україні ця пропагандистська ідея реалізована у вигляді наративу про «зовнішнє управління».

Концепція «боротьби» з дезінформацією, замість конструктивної і позитивістської розбудови власного добробуту у медіасфері, спонукає нас до витрачання своїх зусиль на вивчення і класифікацію негативного феномену. Навколо цього ми будуємо своє життя. Відповідно, ми змушені витрачати менше зусиль на розвиток власних стратегій, борючись з чужими. Особисто мені це нагадує діяльність загальновідомих героїв українського класика Леся Подерв'янського - Соломона Самсоновича і Африкана Свиридовича.

Замість того, щоб концентруватися на реактивній діяльності, Стратегія інформаційної безпеки має будуватися навколо таких категорій як «стратегічний наратив». Під час своєї роботи на посаді заступника міністра інформаційної політики я почав діяльність у цій чутливій сфері. Нещодавно Рена Марутян, доцентка кафедри євроінтеграції, глобалістики та управління національною безпекою НАДУ, у програмі «Є сенс» ще детальніше розказала про таку діяльність та її важливість.

Той факт, що ключовий державний орган у цій сфері - МКІП - об’єднує і культуру, і інформаційну політику, є дуже позитивним чинником для того, щоб, нарешті, реалізувати це складне і чутливе завдання.

Ще одним масштабним завданням, виконання якого, фактично, припинилося в момент приходу «зеленої влади» - є формування і розбудова системи стратегічних комунікацій. Саме цей чинник повинен бути наріжним каменем нової Стратегії інформаційної безпеки. 

Реформа урядових комунікацій почалася за прем’єрства Яценюка. Найбільші ресурси у цю діяльність інвестувало Посольство Великої Британії в Україні. Відповідно, більшість комунікаторів, які працювали над реформою (Лариса Шустенко, Іветта Делікатна, Аліна Фролова, Олексій Харченко, Катерина Золотаревич, Роксолана Стадник) багато в чому імплементували саме британську модель урядових комунікацій, або її елементи.

Можна довго дискутувати про можливість використання в українських реаліях британського досвіду, і це також може бути предметом обговорення навколо формування Стратегії інформаційної безпеки. Однак, ефективність британської моделі заперечувати дуже важко.

В ході мого візиту до будинку британського уряду, славнозвісного «Number 10», який відбувся за підтримки Посольства Великої Британії та особисто Олексія Курки, мені вдалося поспілкуватися з Алексом Ейкеном, якого, по суті, можна назвати – «цар британських комунікацій». 

Саме він очолює весь комунікаційний апарат британського прем’єр-міністра та усього уряду. Можу сказати, що це абсолютно виняткова людина, яка справляє неймовірне враження своїм досвідом, інстинктами та внутрішньою дисципліною. Завдяки саме таким чиновникам як він британська машина комунікацій працює як годинник. Але для нас це не є недосяжною висотою. Ми можемо навіть краще…

Нарешті, ще одним аспектом Стратегії інформаційної безпеки має бути питання розвитку публічної дипломатії та просування бренду України у світі. Я неймовірно тішуся з того, що основою для айдентики форуму «Україна 30» став бренд Ukraine Now, розробку та затвердження якого адміністрував мій колега Артем Біденко. 

На мій погляд, дуже добрим і позитивним є те, що анонсований Володимиром Зеленським «перезапуск бренду України» не відбувся, а прийнято рішення використовувати готову айдентику, яка вже добре вкорінилася в українському інформаційному просторі. Тепер нашим головним завданням є змістовне наповнення бренду для зовнішніх цільових аудиторій за кордоном. У цій царині особливо важливим є нормальне виконання Закону України «Про систему іномовлення України», який на сьогодні, фактично, порушується. Адже, ходять вперті чутки про повне згортання англомовної редакції телеканалу UATV.

Не в останню чергу слід надалі обговорювати і реалізовувати інвестування державних коштів у присутність України (та реклами про неї) в закордонних медіа та співпрацю українських дипломатичних установ і «Українського інституту» з українською діаспорою за кордоном.

Презентація на форумі «Україна 30» Центру протидії дезінформації при РНБО та Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки при МКІП показала, що сучасний топ-менеджмент країни використовує багато правильних і логічних слів. Однак, на жаль, поки що складається враження, що використовуються ці слова в хаотичному порядку і нагадують мовлення майстра Йоди з відомої саги Джорджа Лукаса.

З моєї точки зору, навіть у запропонованій хаотичній конфігурації Центру протидії дезінформації, можна досягти ефективних результатів, а оновлена Стратегія інформаційної безпеки може серйозно просунути нас вперед. Усе буде залежати від того, хто і як буде брати участь в управлінні цими процесами. 

На жаль, досвід спостережень за розробкою проекту закону «Про протидію дезінформації» вселяє певну занепокоєність у майбутньому. Але, будемо сподіватися, що керівництво країни все ж прислухатиметься до експертної спільноти.

Фото: скриншот