Чи можуть законодавчі норми про фінансову прозорість медіа допомогти протидіяти дезінформації?

Продовжуючи тему санкцій проти «каналів Медведчука», «Детектор медіа» поцікавився в експертів, чи можна протидіяти російській та проросійській дезінформації за допомогою законодавчих норм про фінансову прозорість медіа.

Ми поставили такі запитання:

1. Наскільки ефективним засобом протидії російській та проросійській дезінформації могли би бути законодавчі норми про фінансову прозорість медіа, включаючи онлайн-медіа?
2. Чи закладено подібні інструменти в законопроєкті про медіа в його нинішній редакції (велика частина якого присвячена саме боротьбі з дезінформацією)? Якщо ні, то чи необхідно і що саме додати / уточнити?

Олексій Харченко, член Наглядової ради НСТУ:

1. Кожні нормативно-правові норми потрібно розглядати через призму проблеми, яку вони мають вирішити.

Так, метою забезпечення фінансової прозорості медіа, а якщо точніше – забезпечення прозорості фінансування (заснування) і витрат на їх діяльність – може бути: запобігання монополізації; запобігання конфлікту інтересів (у т.ч. умов статті 24 п.1 щодо іноземних громадян); запобігання використанню коштів отриманих злочинним шляхом внаслідок їх легалізації (у тому числі від осіб, що сприяли тероризму та державі-агресору); запобігання використання медіа з політичною метою (порушення статті 21 п.3).

Як можемо побачити, забезпечення фінансової прозорості медіа можна вважати одним із елементів боротьби з російською дезінформацією, якщо буде доведено, що медіа фінансуються фізичними чи юридичними особами, які мають відношення до легалізації коштів та/чи сприяли тероризму та/чи державі-агресору.

Проте, дане положення може бути ефективним інструментом тільки якщо буде працювати в комплексі  з органами фінансового контролю та правоохоронними органами, що потребує вдосконалення діяльності відповідних органів, а також вдосконалення визначення структури власності та контролю (наприклад, віднесення до контролю й фінансування, а не лише власність).

2. Основою подібних інструментів у законопроєкті є Розділ IX. Обмеження пов’язані зі збройною агресією, а саме статті 121 «Обмеження щодо структури власності та фінансування медіа під час збройної агресії», 123 «Інші обмеження щодо діяльності суб’єктів у сфері медіа під час збройної агресії» і частково 124 «Перелік осіб, які створюють загрозу національному медіа-простору України».

Так, у статті 121 встановлюється обмеження для юридичних осіб, які отримують «фінансування (кредити, займи, позики, інвестиції, внески спонсорів, благодійні внески, іншу фінансову допомогу) від фізичних осіб, що є громадянами держави-агресора (держави-окупанта), юридичних осіб, зареєстрованих в такій державі або з місцезнаходженням в такій державі».

Також цікавим у даному питанні є положення статті 34 «Особливості подання звітності суб’єктами мовлення громад», а саме щодо надання інформації про фізичних та (або) юридичних осіб, внески (надходження) від яких становили 5 та більше відсотків сукупного розміру доходів.

На даний момент законопроєкт потребує доопрацювання для підвищення контролю за фінансовою прозорістю вироблення та поширення російської дезінформації.

Зокрема, Стаття 25 не встановлює вимоги до джерел фінансування. Також положення щодо фінансової прозорості не поширюються на олнайн-медіа. У статті 38 відсутні вимоги щодо розкриття структури власності та/чи забезпечення фінансової прозорості.

Викликає питання, яким чином буде реалізовано положення статті 121, якщо, наприклад, у статті 52 п.10 не встановлюються вимоги до фінансової прозорості та структури власності.

Хоча у статті 123 зазначено про обмеження, у статті 64 не регламентується встановлення контролю за фінансування медіа іноземних країн третіми сторонами (наприклад, якщо Російська Федерація фінансує створення медіа чи медіа продукту в іншій країні).

Також потрібно більш ретельно прописати вимоги до фінансової прозорості в статті 97 щодо реагування на порушення фінансової прозорості, статті 101 п.4 щодо підстав перевірки, а також не конкретизовано яким чином настає відповідальність за порушення статей 121, 123 і 124 у межах статей, які регламентують відповідальність медіа (аудіовізуальних – стаття 110, друкованих – стаття 111, онлайн-медіа – стаття 112, провайдерів аудіовізуальних сервісів – стаття 113, провайдерів платформ спільного доступу до інформації – стаття 114, а також постачальників електронних комунікаційних послуг для потреб мовлення – стаття 115).

Відсутність механізмів відповідальності як раз може призвести до декларативності фінансового контролю за медіа, а тому у зазначених статтях доцільно більш чітко визначити такі механізми.

Стаття 121 не встановлює обмежень для фінансування фізичних осіб капіталом, який має походження з країни-агресора (п.1. 1), а лише встановлює обмеження щодо громадянства. Також ця не встановлює обмеження до використання продукції та/чи залучення студій-виробників (наприклад аудіовізуальних творів тощо), виробництво якої фінансувалася/фінансується коштами, які походять з держави-агресора (як це зазначено в статті 123).

Враховуючи, що медійний бізнес має особливість функціонування у зв’язку з впливом на прийняття рішень іншими особами, доцільно було б встановити вимоги до розкриття не лише структури власності, а й фінансування за аналогом статті 34 для комерційних медіа. Таким чином можна було б досягнути реального, а не декларативного фінансового контролю. До того ж дане положення сприяло б деолігірхізації медіа. 

Микола Княжицький, народний депутат, член Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики:

1. У першу чергу звертаю увагу, що вимоги до фінансової прозорості медіа — це не лише про російську і проросійську пропаганду. Мета законопроєкту — показати суспільству, хто оплачує життя телеканалу в обсягах, більших за стандартні рекламні надходження. Це дозволить бачити, чиї інтереси забезпечує те чи інше медіа і, як наслідок, відповідним чином сприймати інформацію, яка поширюється.

Але так, у моєму законопроєкті № 2072 окремо виділяється фінансування українських медіа «російськими» грошима. Передбачені там механізми дозволяють чітко ідентифікувати, хто з мовників працює на країну-агресора і фактично є зброєю в гібридній війні проти України. Якщо законопроєкт буде прийнятий, будь-які спроби фінансування Росією наших ЗМІ стають токсичними, оскільки це в результаті може призвести до анулювання ліцензій, величезних штрафів та конфіскації всього, що було отримано каналом від такого «інвестора». Це, у свою чергу, підвищить ризики таких фінансових контактів, і лише найбільш відчайдушні погодяться воювати в інформаційній сфері проти українського народу.

Зрозуміло, що впродовж триваючої війни маніпулювання суспільною свідомістю через ЗМІ буде залишатись однією з цілей кремлівської політики відносно України. І будуть вигадуватися нові способи вплинути на медіа в обхід цього закону. Тому треба бути готовими, що закон і після його прийняття буде змінюватися, щоб це враховувати. Протидія гібридній війні — річ нова, й жодна країна, крім України, ще не стикалася з нею в подібних масштабах. Тому саме нам і належить бути тут першою скрипкою, шукаючи найефективніші способи захисту в інформаційній сфері, які в подальшому зможуть використовуватись іншими по всьому світу. Але факт залишається фактом — сьогодні, в 2021 році, Україна майже не зрушила в питанні протидії кремлівській агресії, а законопроєкт № 2072 майже два роки лежить у Верховній Раді, чекаючи на розгляд.

2. До проєкту Закону «Про медіа» можна ставитися по-різному. У мене особисто був ряд претензій до нього, в тому числі в частині заходів протидії російській і проросійській дезінформації. Через них у результаті мною й був зареєстрований альтернативний законопроєкт. На мою думку, для ефективної протидії інформаційній агресії проти України закон про медіа повинен передусім не руйнувати ті механізми, які зараз уже засвідчили свою ефективність. Йдеться про заборону пропагандистського контенту та обмеження на покази фільмів і передач за участю осіб, які виступили публічно із засад неповаги до нашої країни та підтримали війну проти України. Також мають бути відпрацьовані правові моделі контролю за маніпулятивним змістом інформації, що поширюється медіа, передбачені відповідні баланси, які б унеможливлювали зловживання з боку держави, але при цьому надавали можливості для захисту України від прокремлівської пропаганди. Вимоги до прозорості власності, прозорості фінансування та відповідні наслідки порушення цим вимог, також мають бути враховані в законі «Про медіа».

Алі Сафаров, медіаюрист Інституту масової інформації:

1. Щодо протидії саме російській пропаганді й дезінформації — норми про фінансову прозорість медіа не будуть на сто відсотків ефективними. У бізнесі є величезна кількість способів укладати ланцюжки договорів таким чином, щоб неможливо було встановити кінцевого платника. Навіть у боротьбі з фінансуванням тероризму такий інструмент, як повна прозорість, не використовується ані в нас, ані в світі. Хоча загалом фінансова прозорість і відкритість медіа були би корисними для суспільства саме для можливості оцінки й розуміння залежності медіа від тієї чи іншої політичної групи, олігарха тощо. Однак власне ефективним засобом боротьби з російською дезінформацією фінансова прозорість не буде.

2. Законопроєкт №2693-д містить деякі норми, спрямовані на фінансову прозорість медіа (у першу чергу аудіовізуальні сервіси), хоча й в обмеженому вигляді. Однак більшість інформації залишається конфіденційною інформацію медіа, і лише в деяких випадках може надаватися Національній раді з питань телебачення і радіомовлення, без доступу суспільства до такої інформації. Вважаю, що в редакцію законопроєкту №2693-д додавати норму про фінансову прозорість медіа непотрібно або навіть небезпечно. Хоча, як зазначено вище, сам принцип прозорості медіа, в тому числі фінансової прозорості, є корисним для суспільства, конкретно в законопроєкті №2693-д у тому вигляді, в якому він є зараз, враховуючи його вади, про які неодноразово згадували медіаексперти, фінансова прозорість може бути використана з метою вибіркового тиску й контролю за засобами масової інформації.

Андрій Яніцький, директор Центру журналістики Київської школи економіки:

1. У законопроєкті № 2693-д багато уваги приділяється розкриттю власника медіа, водночас про джерела фінансування та звітність медіа йдеться менше. У статтях про обмеження фінансування медіа під час збройної агресії зазначено, що медіа не може фінансуватися представниками держави-агресора, але незрозумілий механізм перевірки джерел фінансування. Угоди на приватизаційних конкурсах показують, що росіяни легко можуть «перетворюватися» на, наприклад, словаків, і вже таким чином заводити гроші. Це було під час купівлі Обленерго в минулі роки. Є свіжі приклади, коли ми досі не знаємо складу власників готелю «Дніпро» в центрі столиці — там гроші зайшли через банківські кредити.

2. Тобто закладені у проєкті механізми не виглядають дієвими. Злочинця вони не зупинять, а чесні журналісти від надмірного контролю можуть постраждати. Можливо, варто підглянути правила, за якими працює Центробанк і банківська система щодо політики розкриття власності та контролю над походженням коштів у системі.

Максим Скубенко, лідер проєкту «VoxChek» від «VoxUkraine»:

2. Не зовсім коректно оцінювати закон про медіа лише з позиції боротьби з російською та проросійською дезінформацією.

Перш за все — це створення правил гри на ринку медіа, яких в Україні просто не існує. Не можна перемогти дезінформацію лише боротьбою з дезінформацією. Потрібно, щоб український медіаринок вийшов із підліткової анархічно-бунтарської фази і почав сам регулювати себе, очищати й конкуруючи — покращувати. Створювати попит на якісний продукт пропозицією якісного українського продукту. Тоді це спрацює. Закон про медіа про це. І приємний супутній бонус — піднімати останні опори проросійських «медіа» та добити їх.

Над опитуванням працювали Світлана Остапа, Іра Рябоштан, Гала Скляревська, Лілія Апостолова.

Фото: mind.ua, Детектор медіа, Укрінформ, Радіо Свобода