«Ризикують своїм життям, щоб врятувати інше». Перший документальний фільм про систему порятунку бійців «Евакуація»

Стрічку зняли коштом Держкіно. Прем'єра фільму за участі його творців та героїв відбулася 12 березня в Дніпрі.

Режисер Євген Тітаренко – у минулому боєць батальйону «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор». Про евакуацію поранених військових з передової знає не з чуток.

2014-2015 року сам був залучений до першої ланки порятунку – надавав домедичну допомогу й транспортував побратимів з передової до лікарні.

«Ми працювали на найпершій ланці – домедична допомога: евакуація з бою, евакуація з позицій. Це було селище Піски. Звідти ми вивозили поранених до Красноармійська, нині Покровська, у цивільні лікарні, коли ще не було мобільного військового шпиталю. З війни до шпиталю – «золотий час», 50 хвилин – година. Ти привіз пораненого, якщо є час – з’їв хот-дог на заправці й поїхав назад. Це два різні світи: тут люди в кафе ходять, а там – війна. І ти перебуваєш у такому шоці – мабуть, це найскладніше», – розповів Радіо Свобода Євген Тітаренко.

За словами режисера, над фільмом про систему вивезення поранених із зони АТО-ООС працювали увесь 2020-ий рік. Знімали кількома групами – на різних ланках. Загалом зафільмували десятки евакуацій, до стрічки включили тільки невелику частину відзнятого.

Головна мета – показати, що за скупими цифрами врятованих життів криється робота великої кількості людей, каже Євген Тітаренко.

«Ми побачили, як все це відбувається, – на всіх ланках евакуації, у реальних ситуаціях. Не було ніяких пластикових сюжетів. Ми їхали й знімали. Самі зйомки тривали понад місяць, відзняли десятки різних евакуацій – «вертушкою», поїздом, автомобілем, «швидкою». Кожна ситуація унікальна. Більша частина знімальної групи – це були ветерани. Можливо, тому нам було простіше спілкуватися з медиками, з військовими», – додав режисер.

Медсестра Анна Корницька: «У мене 25 років реанімаційного стажу. Що мені може бути страшним після цього?»

Медсестра Анна Корницька з Києва, одна з героїнь фільму, в системі евакуації поранених бійців уже 7-ий рік. Спершу рятувала життя вояків у складі добровольчого формування, зараз працює за контрактом начмедом 23-го батальйону 56-ої бригади. Розповідає: з початком війни на Донбасі поранених військових доводилося доправляти до цивільних лікарень, у медиків не було досвіду роботи з травмами, завданими в бойових діях. Наразі Анна вивозить поранених із Пісків до 66-го мобільного шпиталю в Покровську й передає військовим лікарям.

«2014-2015 роках чіткої системи не було: з-під вогню витягували всі, хто міг, кого хоч чомусь навчили. Зараз вже є система, розподіл між групами: є групи, які не мають профільної освіти, їхнє завдання – накласти джгут, турнікет і дотягти до точки «Евак». На «Евак» вже приїздять такі машини, як у мене, і такі люди, як я, – ті, хто можуть довезти людину до шпиталю. У мене один з найдовших шляхів до шпиталю в Донецькій області – від 1 години до 1 години 20 хвилин. Особливо складно в місті: пропустять – не пропустять. На машину «швидкої» водії часто ніяк не реагують… У шпиталі пораненим уже займаються лікарі, а наше завдання – швидко повернутися, бо можуть бути нові евакуації. Ми в Пісках постійно. У мене 25 років реанімаційного стажу. Що мені може бути страшним після цього? Це – нормальна робота. Та сама реанімація, тільки побутові умови дещо гірші», – розказала Радіо Свобода Анна Корницька.

Тетяна Губа: «Найскладніше – це відчуття того, що під час евакуації людина може померти»

Серед героїв документального фільму – Тетяна Губа з Дніпропетровщини. Зараз вона обіймає посаду радниці голови облради. Восьмий рік поспіль жінка займається організаційними питаннями евакуації поранених з Донбасу до медичних закладів Дніпра. Її «парафія» – координація й налагодження взаємодії між військовими і цивільними, які беруть участь в евакуації.

Поранених бійців вона кличе по-материнському лагідно – «сонечками», але в організаційних питаннях, де потрібні блискавичні й відповідальні рішення, часом діє жорстко, зізнається сама пані Тетяна.

«Як працюю я? Я на постійному зв’язку з ООС. Оперативно отримую інформацію про поранених. Приблизно знаю характер поранення. Одразу ж телефоную, приміром, в наш опіковий: чи є місця в реанімації, хто з лікарів є, стикую їх з лікарями з мобільного шпиталю, вони обговорюють, вже знають, за який час бійця доправлять. Ми так домовились спочатку і так це є зараз: усі опікові поранення, всі поранення очей – обов’язково йдуть у Дніпро. Ну а тут вже на мені – спілкування з бійцями, допомога з оформленням медичної документації тощо», – розповіла Тетяна Губа.

Жінка каже: 7 днів на тиждень 24 години на добу – вона на зв’язку. За ці роки вже виробилась певна інтуїція на те, коли її допомога буде вкрай необхідна.

«Бувало дуже часто так: я сплю, поверхневий сон, і відчуваю, що дзвонить телефон. Розплющую очі: не дзвонить. Я дивлюсь на нього, аж потім він починає дзвонити. Особливо часто так бувало, коли мова йшла про поранених дітей. Найскладніше – це відчуття того, що під час евакуації, в якій ти береш участь, людина може померти. І треба доправити її якомога скоріше», – сказала, відповідаючи на запитання Радіо Свобода, Тетяна Губа.

Тетяна Губа з великою повагою говорить про всіх, хто залучений до порятунку бійців на різних ланках. Військових медиків вона називає «янголами на землі», а екіпажі повітряної санавіації – «неземним коханням».

«Уявіть: іде обстріл важкий. По рації інформація – скільки поранених, скільки загиблих. Вони їдуть, несуться. У них завдання – витягнути хлопця, надати першу допомогу й передати далі. Серед них багато дівчат. І це цілий ланцюжок. Далі – транспортування до шпиталів. Доправляємо наземним чи повітряним транспортом. Завжди кажу, що «вертольотчики» – це моє неземне кохання. Є такі місця, де вони мають летіти в абсолютній темряві, унизу – ні вогника. Ризикують своїми життями заради того, щоб врятувати інше життя», – сказала Тетяна Губа.

Фільм для тих, кому виповнилося 16 років

Продюсерка Наталія Хазан – також невипадкова учасниця створення фільму. З початком війни на Донбасі вона брала активну участь у волонтерському русі з допомоги армії, зокрема доправляла медикаменти в аеропорт Дніпра, де приймали поранених.

Розповісти про цю систему засобами кінодокументалістики було її ідеєю.

«Я бачила, як це відбувається, зсередини – як волонтерка. І я знаю, що про всю цю систему не знає практично ніхто. Якісь поодинокі сюжети виходять на ТБ, але глядач не може уявити масштаб системи, яка діє як годинниковий механізм.

Як сталося поранення і як в лічені години людина доправлена до Дніпра або Харкова? Система не склалася враз. Хтось ці механізми започаткував, відлагодив. Ми хотіли це показати. Ми показуємо саму систему, саме вона і є нашим героєм. Ми живемо в певний історичний період, неспокійний, на відміну від інших країн, у нас іде війна – і маємо все це фільмувати», – зазначила Наталія Хазан.

Стрічку створено Міжнародним продюсерським центром «Фор-Пост» за підтримки Держкіно. Кошторис – 3,3 млн грн. Стрічка адресована всім, кому виповнилося 16 років, – не тільки волонтерам чи військовим, кажуть творці.

«Евакуація» вже йде в кінотеатрах великих міст України. А 14 березня її планують урочисто презентувати в Києві.