«Жутко стрессоустойчивые» з фільму «Евакуація»

Фільм вийшов у п'яти містах України, практично не маючи реклами, адже ця тема парадоксально мало кого цікавить у країні, яка сьомий рік має війну на південному сході. Ще перший фільм Євгена, «War For Peace», 2017 року наробив галасу в Росії, коли режисер Віталій Манський забажав його показати на своєму фестивалі «Artdocfest», чим натравив на себе псів ФСБ і прирік себе, врешті, емігрувати до Литви. Натомість в Україні ні «War For Peace» тоді, ні «Евакуація» зараз не цікавлять ЗМІ, масового глядача і загалом країну, як про це резюмувала продюсерка Наталя Казан, беручи слово у післяфільмовому обговоренні на преспоказі у столичному кінотеатрі «Планета кіно».

Так, «Евакуація» не глядацьке кіно – в сенсі відключення мозку від реальності й можливості запхати в себе ірреальну кількість смаженої кукурудзи, хоча б тому, що нею легко вдавитися на кадрах поранень, перевезення і операцій. Це фільм як збільшувальне скло, що наближає до себе неприємні, фізіологічні, травматичні моменти, щоб дати можливість дізнатися більше, відчути гостріше, приступити впритул до бойової «червоної зони» і уявити, як це, перейти до рятівної «жовтої зони». Ні, який це біль від затягнутого турнікету на пораненій руці, глядач не відчує, але є шанс зрозуміти, що таке «недокручений» турнікет – це смерть від незупиненої кровотечі. «Евакуація» – про шлях від пункту А до пункту Б, з імовірністю випасти за межі абетки.

Концептуальною є тривалість фільму – 55 хвилин. Як пояснив режисер, це «золотий час», бо саме стільки тривало перевезення пораненого від зони бойових дій в Пісках до 66-го військового мобільного госпіталю в Покровському. І Тітаренко знає, що каже, будучи в 2014-2015-х роках добровольцем-парамедиком у медичному батальйоні «Госпітальєрів». Власне, перший фільм режисера-документаліста, що кинув власну кінокомпанію та кіношколу в Ялті після анексії Криму й пішов до війська, був присвячений його тодішній службі й тим рокам війни.

«Евакуація» містить чимало кадрів із минулого. Але головна частина матеріалу датована 2020 роком. Це зйомки з Дніпра й Маріуполя, Авдіївки й Покровського, це інтерв’ю з анестезіологами і хірургами, фельдшерами і генералами. І факти, свідчення, кадри. Часом дуже дошкульні вислови, характеристики і звинувачення. Запікані матюки і прикриті обличчя. І неприкрита правда діючих воїнів і поранених, лікарів та ветеранів.

«Тоді я був учасником, тепер є стороннім спостерігачем», – каже закадровий голос режисера, панорамуючи розтерзане селище десь на Донеччині. «Це хати умовно житлові», – пояснює фельдшер, бо ми бачимо сито даху, підкошені стіни, завалений паркан і випадково живого песика в пошуках чогось їстівного і – що дивовижніше – котика на дереві.

Розповідаючи про те, як була зорганізована медично-евакуаційна служба на фронті, режисер дає слово самим медикам, що оповідають про «задзеркалля» 2014 року, коли «привозять 200-х і 300-х, а хтось відлітає в Шарм-ель-Шейх». Аеропорт «Дніпро» тоді став стратегічним місцем, чиї гелікоптери і літаки, позбавлені військового призначення, не доходячи до статусу валькірій, перетворилися на янголів, транспортуючи поранених до Харкова, Києва чи за кордон. Старший авіаційний начальник аеропорту Сергій Криворотченко розповів, що поранених почали приймати вже 18 березня. І приймали їх так з усім – із гранатами й автоматами. Пікове навантаження аеропорту відбулося в липні 2014-го, коли після обстрілу з території Росії українських позицій під Зеленопіллям, було за день прийнято, за словами Криворотченка, 272 поранених (і це майже втричі більше, ніж вказано в офіційних джерелах).

Коли десь посеред фільму звучить фраза «зайка, ми етого исцилили только что, давай, еще кого-нибудь исцелим», робиться волого в очах і тепло в серці, і більш очевидно в голові – для чого «це все». Безкінечні розповіді причетних можуть трохи дратувати своєю багатослівністю, викликаючи обґрунтовані сумніви щодо роботи режисера і монтажера, які, здавалося, забули про відповідальність за створення «кінематографічного твору», явно зраджуючи прокатному кіно на користь телевізійного. Але це так і задумувалося, щоби потрапити якомога більшість кількості людей на очі й у вуха, які в меншій кількості присутні в кінотеатрах зі зрозумілих, ковідних причин. Крім того, зрозуміле й небажання (неможливість!) режисера обрізати спіч фельдшера медпункту батальйону Ганни Корницької, кожна фраза якої – хоч цвяхи забивай, хоч на першу шпальту газет вивішуй. «Цвіт нації загинув в 14-15-му... є ж, як вважається, таке – ген воїна». «Зараз, у 2019-му, майбутнє здається ще більш невизначеним. Раніше все було зрозумілим: у нас є своя земля, і ми її повертаємо, в будь-якому випадку і не йдемо ні які поступки... На даний момент?..». «Щоб вбити націю не потрібно з нею воювати. Потрібно їй поміняти театр і книжки на цирк і телебачення... Ось нам і поміняли». «Мешканці Куйбишивського району Донецька подали в міжнародний суд на Україну для відновлення помешкань... Шість років ви нічого не платили, ніяких податків, отримуючи звідси послуги, і ми мусимо вам відновити... За що? Що ви хотіли "руський мір"? Не вийшло, і тепер "давайте нам гроші"?». «Мінімум освіти – максимум управління»... Це можна слухати і цитувати довго.

Слова героїв фільму накладаються на кадри понівеченої землі, чоловіків без ніг і жінок «зі сталевими яйцями», блимання швидкої і заграви від обстрілів, самотніх труб на небосхилі й намагання врятувати пораненого в машині, літаку, на операційному столі. Це все бринить від звуку гітари, що створює вірний пульс динамічного руху тіла в дії. Але без зашкалу, бо головна якість того, хто є в ЕвакоБригаді – це бути «жутко стресоустойчивим», як каже пані Ганна Корницька. Лишень вдуматися в поєднання цих непоєднувальних двох означень, і може виявитися достатнім для (не)розуміння присутності лікарів в зоні ООС і загалом людей на війні, коли життя стикається зі смертю у збочений, неприродній спосіб.

В цьому сенсі унікальним знаком фільму – в прямому сенсі і образно кажучи – є табличка зі вказівками кілометрів – Warsaw 1269, Berlin 1783, Rome 2085, Paris 2560 і найвище War 0. Цілком кінематографічне бажання творців фільму вилилось у створення цього знаку власними руками. Але вже за якийсь час режисер почав відмічати, як зроблений для фільму знак став частиною реальності, постійно блимаючи на фото в фб і твіттері, в Україні і за кордоном. Штучний, придуманий, добре вкопаний поруч із дорогою, він оприлюднює реальність, якою вона є, де вже закінчується кіно. Але тільки через кіно вона може бути продемонстрована іншим.