Хто і навіщо "зливає" розмови Медведчука і Суркова

Оприлюднена нова порція плівок Медведчука-Суркова складається з трьох коротких епізодів. Не важко здогадатися, що реальний обсяг таких записів – колосальний. Виникає питання – чому такими обмеженими порціями нам видають інформацію? Адже немає сумнівів у тому, що існували оборудки між владою у Києві, зокрема, її підрозділом – СБУ, та російським президентом Путіним, а також колаборантськими угрупованнями "ЛНР" і "ДНР". У низки аналітиків таких сумнівів не було з 2014 року, але більшості суспільства це не було помітно.

Співпраця Порошенка з російською стороною стала зрозумілою ще під час президентських виборів в Україні у 2014 році

Втім, співпраця Порошенка з російською стороною стала зрозумілою ще під час президентських виборів в Україні у 2014 році. Наприклад, такого спокою, як у день голосування у Харкові, я не бачив жодного разу, спостерігаючи за перебігом виборчих кампаній в нашій країні, починаючи з 1989 року. І це при тому, що перед тим у Харкові була захоплена ОДА…

За бажання, зірвати президентські вибори на півдні та сході країни, а, значить, і по всій Україні, Путіну тоді було простіше простого, враховуючи наявність агентури, слабкість центральної влади та, зрештою, можливість прямих дій "ЛНР" і "ДНР". Натомість на кілька тижнів усе заспокоїлося, уможлививши легітимацію Петра Порошенка.

Подальші дії лише підтверджували здогадки про певну узгодженість дій українського та російського керівництва. Зокрема, так званий, Мирний план Порошенка: провівши певну експертизу стає очевидним, що цей план не міг писатися в Києві – він міг бути написаний тільки в Москві. Серед іншого про це свідчить те, що в тексті цього плану були вжиті такі терміни і формулювання, якими до того послуговувалися лише кремлівські політологи й політики, а в Україні так говорити не наважувалися навіть регіонали та комуністи. Наприклад, тоді вперше в українській політичній думці в тексті плану було вжито словосполучення "українці найманці". Тобто такий термін уперше використав Порошенко.

Медведчук у цьому плані – сошка, дрібнота

А далі ця узгодженість дій лише поглиблювалася: почалися розмови про компроміси, були ухвалені закони від вересня 2014-го про амністію та "особливий статус" Донбасу, потім розпочався і мінський процес.

Все це не могло робитися без узгодження з Кремлем – під час приватних зустрічей або через засоби зв’язку, зокрема, телефоном.

Тепер ми і отримуємо мінімальну інформацію про посередників у зв’язках між президентами, про зміст їхніх розмов. Очевидно, що спочатку такі контакти відбувалися на найвищому рівні.

Медведчук у цьому плані – сошка, дрібнота. Причому таким він є і для однієї, і для іншої сторони. Тож попри те, що в Україні він сприймається як Мефістофель та зла сила, насправді він – дрібнота у стосунках між Путіним і Порошенком, і на його місці цілком міг бути і хтось інший. До речі, така сама історія – і з Грицаком.

Отже, якщо існують таємні угоди між президентами двох країн, то все решта – просто технології, якими займається агентура середнього калібру: грицаки, медведчуки та інші, тобто виконавці. Першопричина – це інтерес двох осіб.

Після появи останніх записів розмов ми трошки більше дізналися про ці дрібні переговори між "медведчуками" і "сурковими". Повірте, таких переговорів – найрізноманітніших – були сотні! Вони були потрібні, що узгодити всі кроки – всі деталі здачі інтересів України через мінський процес.

Так само узгоджувалися і економічні, і політичні оборудки, і територіальні поступки. Хтось же попередньо узгодив безпечне, без обстрілів, виведення групи Гіркіна зі Слов’янська…

Зараз ми почули одну мільйонну від усіх тих справжніх переговорів. Та, очевидно, більшість українського суспільства і тепер не повірить, що президент України мав не просто причетність до процесу узгодження дій із Кремлем, а був його першоосновою. А решта людей були просто виконавцями, як і Медведчук, який напряму підпорядковувався президенту і не робив нічого без узгодження з Порошенком.

Переконаний, що оприлюднення розмов Медведчука і Суркова не матиме жодних наслідків. Юридично записи телефонних розмов не беруться судами до уваги. Саме так було свого часу із записами розмов у кабінеті Кучми.

Переконаний, що оприлюднення розмов Медведчука і Суркова не матиме жодних наслідків

Щодо політичних наслідків, то люди, які підтримують Порошенка, не готові слухати жодні аргументи. Вони сакралізують його як лідера українського націоналізму, на якого вони моляться. А комерційні оборудки при цьому вони чомусь не вважають злом. Тобто статус-кво у політичних симпатіях і антипатіях, навіть після оприлюднення записів подібних розмов, збережеться.

Постає цікаве питання – навіщо тоді саме зараз "зливаються" ці записи? На мою думку, все це – внутрішні ігрища всередині спецслужб. Одні спецслужби проводили операції, до яких був залучений Медведчук, інші спецслужби (або й ті самі) його писали, треті все це зараз оприлюднюють... Всі ці ігрища зараз – в інтересах тієї чи іншої політичної сили або певної частини спецслужб. Хто конкретно в чиїх інтересах нині грає, ми не знаємо.

Так само ми досі не знаємо, в чиїх інтересах були опубліковані плівки Кучми – чи то тодішньої опозиції, чи то українського суспільства, чи то Росії. Плівки писалися до вбивства Гонгадзе, тому той, хто їх писав, цілком міг попередити або унеможливити це вбивство, але не став цього робити.

Так само не доводиться вірити і в патріотизм тих людей, які писали розмови Медведчука і Суркова, а тепер оприлюднили ці записи. Якби вони керувалися політичними міркуваннями, то все, що писалося, оприлюднювалося б одразу. Але цього не робили… Зате тепер це "зливають" у потрібний комусь момент.

Лише постфактум ми зможемо аналізувати, що саме відбулося і в чиїх інтересах.

Вкотре підкреслюю: роль і місце спецслужб в Україні – гіпертрофовані. Цим ми не надто відрізняємося від Росії. Спецслужбами просякнуті всі наші державні органи, політичні структури, громадські організації. Пишуться всі і вся, а потім ці записи оприлюднюються, коли це стає комусь потрібно.

Олександр Доній, політичний аналітик, голова Центру досліджень політичних цінностей, колишній народний депутат України, голова мистецького об’єднання "Остання барикада"