Про номінантів на кінопремію «Золота дзиґа–2021»

Оприлюднення списку номінантів на здобуття 5-ї Національної кінопремії «Золота дзиґа» – це одночасно і найбільш повний огляд національного кінематографу, як ретроспектива зробленого за 2020-2021 рік, і демонстрація минулого, теперішнього та ймовірного завтрашнього кіно України.

Втім, об’єктивного аналізу так чи так все одно не вдасться зробити, зважаючи на низку минулорічних неоднозначних подій – і пандемію коронавірусу, і зміну ставлення влади до розвитку вітчизняного кіно після обрання нового президента майже два роки тому,  і перший рік діяльності нової очільниці Держкіно Марини Кудерчук. Суб’єктивно ж минулий рік є одним з найбільш прикметних в історії українського кіно, чиї злети і падіння проявляються, мов у максималіста, яскраво, гучно і неоднозначно.

Переворот, що стався останніми роками в державних структурах, пов’язаних зокрема і з кіно, і завершений обранням нелегітимної, на думку вашого автора, Ради кінематографії (6 з 7 її новообраних членів не можуть посідати свої посади згідно з вимогами чинного Закону України про державну підтримку кінематографії, про що кіноспільнота заявила у своєму зверненні до Мінкульту), проявився і додаванням до існуючих 23 номінацій ще однієї – «найкращий ігровий серіал». Що зумовлено не так доречністю, як характером змін у галузі, управління якої перейшло до людей-вихідців з телебізнесу.

Хоча, треба сказати, мінімальне бродіння в болоті українського телевиробництва таки відбулося. Частково причиною руху є ентропія в кіно, як від Великого вибуху, яким в українських умовах можна вважати заборону для показу в Україні в 2016-18-х роках левової частки пропагандистських російських серіалів і необхідністю продукування нашими каналами серіалів власних. Криво-боком серіали таки почали робити, з дикунськими вимогами топ-менеджерів «нам умних сериалов не надо», виламуванням рук режисерам безперспективною кількістю знімальних днів, сценаріями, написаними неукраїномовними сценаристами, і набором обмеженої кількості артистів, часто-густо не надто знайомих з поняттям «професіоналізм». До останнього часу «велика шістка» наших головних каналів продукувала телепродукт, який не мав нічого спільного зі світовим розумінням телесеріалу (позбавлений вимоги якості і від ЦА телебачення, і від ринку, адже телевиробництво досі в Україні не є бізнесом, бо канали – дотаційна сфера для власників-олігархів).

Представлені в новій, телевізійній номінації на «Золоту дзиґу» 10 серіалів продемонстрували приємно розширену тематичність, порівнюючи з бідними на жанри та ідеї попередніми роками. Що цікаво – превалює історична драма, принаймні в цьому жанрі зроблені 3 з 10 серіалів: «І будуть люди» (канал «Україна»), «Сага» («Україна») і «Спіймати Кайдаша» («СТБ»). Неприємною, як і раніше, лишається незмінна манера зйомки, в усіх однакова, наче стандартизована – коли, мов під копірку, поєднуються середні плани, проїзди, відсутність перестановки і, зумовлені через це, довгі кадри. Те саме стосується і художньої постановки, з нехарактерним для вимог жанру бідним декоруванням: в перших двох вищезазначених серіалах, хронологічно дотичних до ХІХ сторіччя, хати прикрашені вбого, а стіни взагалі мальовані по-сучасному, і це кидається в очі. Кидається в очі і те, що в усіх трьох серіалах грає актор Віктор Жданов.

Тематично також виділяється те, що номінуються і два серіали на тему сучасної школи – «Перші ластівки. Zалежні» («Новий канал») і «Секс, інста і ЗНО» («1+1»). І, власне, «Секс...» є одиничним прикладом, де з’явилася можливість поговорити не тільки про тему серіалу, а й про якість його виконання, через яку - в українських реаліях – він може вважатися не просто експериментальним в сценарному сенсі, а й революційним («Детектор медіа» цьому присвятив окремий матеріал).

Але «Золота дзиґа» передусім стосується кіно – не телевізійного, а повно- і короткометражного, документального і анімаційного. І тут теж є свої сюрпризи. Серед 20 номінантів в категорії «найкращий фільм» більша частина претендентів є повнометражними ДОКУМЕНТАЛЬНИМИ стрічками (11), інша - ігровими (8) і є навіть 1 анімаційний. Це в повній мірі відображає розподіл кінематографічних сил в Україні, як в кількісному розумінні, так і в якісному. Чи в силу давніх традицій документалістики стрічок цієї категорії у нас більше, або через вже 7 рік тривалої російсько-української війни – так чи так, ця секція найбільш плідна (в номінації «найкращий документальний фільм» значиться 21 претендент) і тематично в ній більше фільмів-претендентів на тему війни (5-ть). Одним з них, претендентом на визнання окремо найкращим фільмом року, і окремо найкращим документальним, є «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик (так само минулого року було з фільмом Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», врешті, премійованого в «документальній» категорії). І цього разу ми можемо отримати одного лауреата в двох номінаціях, без звинувачення у нечесності, бо «Землю...» абсолютно чесно назвати «найкращим фільмом», що автоматично робить його і «найкращим документальним фільмом».

Втім, 5-те нагородження «Золотої дзиґи», як і весь минулий рік, є унікальними в сенсі присутності серед номінантів одночасно кількох найкращих. Тому «Землі...» просто логічно залишається «документальна» відзнака. А от в повнометражному ігровому кіно серед номінантів маємо іншу дилему.

Після преміювання фільму «Атлантида» Валентина Васяновича на Венеційському кінофестивалі 2019 року, і виходу його в прокат 2020 року, здавалося, не може бути ніяких сумнівів щодо «хазяїна гори». Бо у нас тільки щодо «хазяїв» пекла щоразу нова виникає кандидатура, і щодо нового дна, з-під якого весь час долинає стук. Але, виявляється, бувають випадки, ніби у підтвердженні кредо «не просто вірити в дива, а твердо на них покладатися» - минулого року знову у Венеції показали український фільм, і знову він був на тему війни, і він знову виявився надзвичайним. Мова про «Погані дороги» Наталки Ворожбит. Отже, тепер незворушний погляд у саму душу, серце проблематики війни на Донбасі змагається з пристрасним і багатослівним фройдистським зануренням у той самий регіон, в тих самих людей. Як вибрати? Ось в цьому дилема... Хоча, ніби для цього випадку, серед номінацій на «... дзиґу» є «Відкриття року», і під нього ідеально пасує твір Ворожбит, адже «... дороги» є її режисерським дебютом (саме в такий спосіб «викрутилися» кінокритики, вручаючи в жовтні 2020-го свої призи «Кіноколо»).

В «індустріальному відділі» не можливо не відзначити ледь не перший в історії новітнього українського кіно такий строкатий, зухвалий і технічно досконалий жанровий пригодницький фільм, як «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва («найкращим фільмом» він не може стати через помітну сценарну проблему, зокрема, загубленої чорно-комедійної і фарсової складової, очевидно закладених в концепті про войовничого Тараса Шевченка і самураїв в XIX сторіччі).

А ще «індустріальні» фільми – які характеризуються використанням технологічної складової – грамотно розподілили номінаціями. До прикладу, «Казка старого мельника» Олександра Ітигілова, недоречна в категорії «найкращий фільм», номінована за «костюми» і «грим». «Скажене весілля 2» - за пісню. А «Віддана» Хрестини Сиволап, провальна з точки зору драматургії, логічним виглядає номінованою за костюми, візуальні ефекти і музику (пісню на титрах), за що цілком ймовірно і справедливо може отримати «Золоті дзиґи».

Категорія «короткометражних» стрічок цього року видозмінилася шляхом додавання до неї згадки «імені Юрія Мінзянова», відомого українського продюсера, який передчасно помер наприкінці минулого року. Саме він дав дорогу в короткометражному кіно Марисі Нікітюк та Павлу Острікову, а в повнометражному – Роману Перфільєву і Наталі Ворожбит. Тепер 21 фільм, зазначений в категорії, проходять під його наглядом. І треба сказати, попри складність і трагічність минулого року, 2020-й дав приводи для обговорення короткометражного кіно. Взяти хоча б «Альфу» Олени Рубашевської, несподіваної пост-апокаліптичної драми з голлівудської якості костюмами і гримом. Або «Килим» Наталії Кисельової, аматорської, але дуже чуйної роботи, з важливою інтенцією показати побут, звичне життя, що розривається вибухами війни. Центральними ж претендентами є «Перукар» Сергія Пудіча, майстерно змонтований і короткий, 8-хвилинний трилер, де нема нічого зайвого; «Нетерпимість» Станіслава Битюцького, авторський горрор, єдиний в своєму роді і такої якості в українському кіно; і «Поміж тіней» Олександра Стеколенка, з інтригою в сюжеті і атмосферою достатніми, щоб 22-хвилинну драму вважати повноцінним кіно.

Останнім блоком в категоріях номінантів на здобуття національної кінопремії «Золота дзиґа» є анімація, і це найбільша драма, якщо не сказати трагедія – 6 короткометражних анімаційних робіт уявляють собою вирок, поставлений і самій кіногалузі України, й її творцям. В даному випадку український кіноакадемік – не кажучи про українського глядача - тотально позбавлений вибору, і змушений віддати свій голос не за найсильніші роботи. Хоча достойні в якості проміжного етапу до світлого майбутнього. Наприклад, «Історія України за 5 хвилин» Сергія Даниленка – кумедна і моторна, захопливо і танцювально поставлена на музику «ТНМК», чий кліп подивилося на Ютубі майже 3 мільйони юзерів. «Прізвище в кишені» Степана Коваля – маленький фільм про Голодомор, в основі якого лежить справжній факт з історії. І «Mr. Nox» Діани Денис – соціальний ролик про школу і проблеми дітей... От і все, що можна вибрати з куценького списку «анімаційних» номінантів. Звісно, тут варто згадати великого номінанта, повнометражного – «Віктора_Робота» Анатолія Лавренішина, найцікавішого з великих мультиків за новітню історію України. Але, фігуруючи в категорії «фільмів», він навряд чи може витримати конкуренцію з-поміж вищеназваних.

Втім, голосування тільки почалося, і триватиме до 14 квітня. Достеменно лауреатів не знає ніхто (без наявності машини часу). Тому може відбутися все, що завгодно.