Українське кіно лютого: «Скажене весілля 3» — і далі «дражнимо хохла»

У лютому головною прем’єрою українського фільму стала третя частина «Скаженого весілля» — начебто остання. Саму франшизу із трьох фільмів ніхто трилогією не називає — і це правильно з огляду на структуру трьох стрічок, які тільки механічно повторювали один і той самий прийом з року в рік, не намагаючись ні модернізувати сюжет, ні розвивати персонажів чи хоч якось залучати до своїх фантазій українську реальність. Це було невигадливим множенням однієї й тої самої фабули на найпримітивнішому сценарному, режисерському та всіх інших рівнях. Це було грою на пониження — і кожен наступний фільм був гіршим за попередній.

Загалом уся ця франшиза «Скаженого весілля» — приклад малоросійської архаїки, яка наприкінці ще XIX століття називалася «дражнити хохла». Вона прийшла з аматорських українських театральних труп, які задля успіху в публіки (здебільшого російської) вдавалися до максимально карикатурного показу українців на сцені. Практика не залишилася в минулому й навіть розквітла у XX столітті, коли виходили фільми на кшталт «Весілля в Малинівці» (1967), який дотепер використовується росіянами як коментар до подій в Україні, мовляв, українська держава така сама, як у тому фільмі — недоладна, комічна, проте зі співами й танцями, і, звісно, грабунками. І навести лад там може тільки старший брат.

Проте дивно, що подібне триває й зараз, і ще дивніше, що в Україні. У першій частині «Скаженого весілля» парижанин Франсуа черпає відомості про Україну з ресурсу «Russia-News», вочевидь створеного самим авторами фільму фейкового ресурсу, який розповідає про українське дикунство та «середньовіччя».

Проте «Скажене весілля», розвиваючи малоросійські теми, все ж первинний імпульс отримує від іншого кінематографа. Про джерело їхнього натхнення вже згадувалося не раз — ідеться про французький фільм 2014 року «Qu'est-ce qu'on a fait au Bon Dieu?» режисера та сценариста Філіпа де Шоверона / Philippe de Chauveron, названого в нашому прокаті «Божевільним весіллям». Шоверон також створив франшизу (другий фільм вийшов 2019-го, і не був у нашому прокаті, третій планується на цей рік), проте обрав трохи інший шлях, ніж його українські наслідувачі — його підхід не такий механічний, він зберігає всіх своїх персонажів та розвиває сюжетні лінії.

Тут варто сказати, що творці вітчизняної франшизи, схоже, наслідують не стільки «Божевільне весілля», скільки сам кінематографічний (власне сценарний) підхід Шоверона до чутливих тем, зокрема, теми расизму.

І третя частина українського «Скаженого весілля», ймовірно, вийшла з іншого фільму цього режисера — «Божевільних сусідів» / «À bras ouverts» (2017), який був також і в українському прокаті. У картині йшлося про лицемірного лівого інтелектуала, який толерує емігрантів тільки на словах, емігрантів-ромів та любовні стосунки (а згодом і весілля) між молодим французом та ромкою.

Проте різниця між фільмами дуже істотна. Шоверон саркастично зображає не тільки лицемірство французів, проте не шкодує й ромів, які постають у нього хоч і людьми з добрими серцями, проте назагал правдивими дикунами, які заробляють збиранням сміття, вдаються до криміналу, їдять їжаків та кротів, а також сповідують патріархальні цінності.

У «Божевільних сусідах», як і до того в «Божевільному весіллі», безліч ризикованих і фактично расистських висловлювань та характеристик, які не всіма будуть сприйняті з розумінням. І тут расизм, упередження та стереотипи стосуються всіх персонажів — французів, арабів, євреїв, китайців, чорношкірих, — які часто не добирають слів, висловлюючи претензії одне одному.

Саме це нерозуміння привело до того, що французький фільм «Скажене весілля», який був європейським хітом, а у Франції — найпопулярнішим фільмом 2014 року, не взяли до прокату в Сполучених Штатах та Великій Британії, де такого типу гумор не толерується й навіть засуджується. До слова, це не перший французький фільм, які має проблеми зі сприйняттям в Америці: подібне трапилося з картиною «Intouchables» (2011), яка йшла в нашому прокаті під назвою «1+1». Стрічка мала світовий успіх, проте у Штатах хоч і вийшла в обмежений прокат, проте отримала публічні обвинувачення в расизмі.

Звісно, культурна різниця між Францією та англосаксонськими країнами аж ніяк не має нас обходити, хоча змушує все ж замислитися над універсальністю тих чи тих мистецьких зразків. Нагадаю, що імпульсом до створення «Божевільного весілля» була прочитана Шовероном інформація про те, що у Франції двадцять відсотків усіх шлюбів є змішаними, на відміну від інших країн Європи, де таких шлюбів не більше трьох відсотків.

Саме це наштовхнуло його на думку зняти фільм, де всі доньки француза виходять заміж за емігрантів. Себто сюжет цього фільму не висмоктаний із пальця, як сюжет українського «Скаженого весілля», проте має стосунок до життя сучасної Франції.

Проте різниця не тільки в цьому. Сам вибір головного героя є прикметним. Обираючи протагоніста, провінційного адвоката з реального міста Шинон, консерватора й католика, автор французького фільму малював портрет цілком упізнаваним і одночасно узагальненим. Український герой, Василь Середюк, із вигаданої подільської Яблунівки, директор етнографічного музею, колекціонер вишиванок, є цілком штучною конструкцією з усіх можливих точок зору. Директор українського державного музею настільки забезпечений, що він зможе відправити доньку на навчання в Сорбонну, проте не зрозуміло, як йому це вдається.

Різниться й сам головний конфлікт фільмів. Французький адвокат зірвався тільки тоді, коли ще й четверта донька вийшла заміж за емігранта, всі попередні рази він терпів, зціпивши зуби, хоча всі зяті представляли для нього не тільки чужу культуру й цивілізацію, але й чужу релігію. І коли надії на те, що остання донька вийде заміж за француза, не справдилася, він став ніби сам не свій. І проти нового зятя були і всі його доньки, і всі його зяті, які намагалися зірвати майбутнє весілля. Хоч і умовна, проте така ситуація цілком придатна для сюжету фільму, принаймні мотивацію персонажів можна зрозуміти.

Проте наш Середюк — расист сам по собі, без причини, у вакуумі. Схоже, що він із чорношкірими взагалі до того не стикався й навіть не був десь за кордоном. Чому він їх не любить? Чим йому не подобається симпатичний і приязний студент-медик із Франції? Що в ньому такого чужого й неприйнятного для себе він вбачає? І чому йому не подобається сусідський вірменин Ашот, якого він називає азіатом, чурчхелою, порівнює із чорноземом та небезпечним грибком? Що з вірменами не поділив Середюк?

І на відміну від французького фільму, в якому в усіх його персонажів були расистські упередження, в нашому фільмі вони є тільки у Василя Середюка. І чорношкірий Франсуа тут також умовний персонаж, який не має ані родичів, ані національної, культурної чи релігійної ідентичності. Дуже зручно, проте малоймовірно. Все це разом із цілковитою умовністю любовної лінії творить ганебний фарс, у якому єдиною мішенню авторів стає абстрактний подільський українець у вишиванці. Просто авторам ось так захотілося, таке в них уявлення про українців у вишиванках, таке в них бачення Поділля, українства й самої України.

До цього додається глузування над традиційною українською культурою (не зрозуміло, чим авторам фільму не догодила пісня «А яблука падали» композитора Остапа Гавриша, яку вони перекривлюють у своєму фільмі).

Подальші частини так само нічого не пояснюють. Персонажі нічого не вчаться, ніяк не змінюються й поводяться абсолютно неадекватно. Хохла дражнять, як хочуть і вміють.

Зрештою, вся ця франшиза, як і інші такого типу комедії, могли б і далі залишатися чиєюсь приватною думкою та приватною художньою практикою, яку їхні автори здійснюють власним коштом. Проте долучення держави до фінансуваннявсіх частин «Скаженого весілля» і всіляке сприяння йому на останньому конкурсі Держкіносвідчить про те, що ця гра стає частиною державної культурної політики. Схоже, що й далі будуть схвалюватися й оплачуватися державним коштом фільми, в яких українця у вишиванці буде зображено цілковитим неадекватом, який тільки і здатен, що робити дурниці та ненавидіти всіх підряд із якихось зрозумілих тільки йому мотивів. Дуже хочеться сподіватися, що я помиляюся, хоча останні події у сфері культури та кінематографа залишають мало надії.

Фото: Film.ua