«Нобелівка» для Ліни Костенко. Місія нездійсненна?

Комітет Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики ухвалив рішення лобіювати кандидатуру Ліни Костенко на Нобелівську премію з літератури. «Підтримаємо для номінації на присудження Нобелівської премії з літератури у 2022 році кандидатуру української поетки та письменниці Ліни Костенко», – написала заступниця голови фракції «Слуга народу» Євгенія Кравчук на своїй сторінці у Facebook.

І хоча Ліна Василівна заслуговує найвищих похвал та винагород, процедура висунення порушена. Ніякі парламенти та й загалом політики ніколи не виступають з подібними ініціативами. Номінантів на премію висуває сама Шведська академія, яка визначає переможця, або ж до цієї справи долучається гуманітарна професура з вишів світу, або знані творчі спілки. А щоб якась з перелічених інституцій звернула увагу на претендента, він потребує промоції.

Промоцією Ліни Костенко в Україні ніхто не займався і не займається. Верховна Рада в особі окремих своїх представників просто вирішила відзначити у такий спосіб 91-й рік народження поетеси. Вийшло у «кращих» радянських традиціях – відзначити іменника бодай якоюсь нагородою. Але саме цю нагороду заслужити не так просто, і ініціаторам варто було б бодай поверхово знати про те, що таке Нобелівська премія.

Матчастина

Є думка, що Нобелівська премія з літератури та її присудження – найбільш складна річ. Бо літературні вподобання – річ надто суб’єктивна, і якщо з фізикою-хімією все більш-менш зрозуміло, то як оцінити вклад митця? У кого з номінантів він більш потужний та вагомий? Сам Нобель не лишив з цього приводу чітких інструкцій. Фундатор премії лише зауважив, що має дві вимоги: літературний твір (не обов’язково белетристичний, до речі) має служити загальному благу та реалізовувати це благо в «ідеалістичному напрямі».

Друга вимога взагалі незрозуміла. Що означає «ідеалістичний напрям»? Це течія в літературі чи щось інше? Спочатку саме так і вважали. Тому першими лауреатами стали британець Редьярд Кіплінг і німець Пауль Хейзе, а не росіянин Лев Толстой.

Пізніше, у 20-х роках XX століття ідеалізм прирівняли до гуманізму, і на цій хвилі Нобелівськими лауреатами стали Анатоль Франс і Бернард Шоу.

У 30-ті роки перевагу стали віддавати письменникам, які відповідно до «блага всього людства» описували життя сучасного суспільства таким, яким воно є. Без прикрас та утопій. Тоді Нобелівським лауреатом з літератури став Сінклер Льюїс.

Після Другої світової війни відбулася чергова зміна пріоритетів, і особливої популярності набули кандидати, котрі «проклали нові шляхи» в літературі. Такими піонерами стали, наприклад, Герман Гессе і Семюел Беккет.

Сучасна ж інтерпретація слів Нобеля полягає в тому, що під «ідеалістичним напрямом» він мав на увазі не лише зміст твору, а і його форму. Перефразуючи Чехова, який казав, що в людині прекрасним має бути все, твір номінанта на «нобелівку» має бути перфектним у всіх відношеннях, мати досконалий стиль та неперевершену мову.

Оцінює всі ці чесноти Шведська академія, заснована у 1786 році королем Густавом ІІІ для «вивчення та впорядкування шведської мови і словесності». Саме Шведська академія і проголошує ім’я лауреата найпрестижнішої у світі премії. Цікаво, що імена тих, хто також змагався, але програв, тримають у таємниці упродовж 50 років.

А тому тільки нещодавно стало відомо про те, що Ліну Костенко вже номінували на Нобелівську премію у 1967 році. Тоді у списку зі 70 авторів також були прізвища Павла Тичини та Івана Драча. Проте жоден український літератор ще не був удостоєний Нобелівської премії. Зокрема, й тому, що шлях до неї – довгий та тернистий. І самого бажання фракції «Слуга народу» для нагородження нею недостатньо.

Вимога перша – переклади іноземними мовами

Відома у книжковому світі Анетта Антоненко, яка у 2013 році заснувала видавництво свого імені, де вона публікує як українських авторів, так і світових корифеїв, у розмові з «Главкомом» говорить про таке: «Верховна Рада порушила всі можливі правила, заговоривши про «нобелівку». Висувати на премію мають право Шведська академія та її академіки, професора літератури з вищих навчальних закладів світу, лауреати Нобелівської премії з літератури попередніх років та очільники авторських спілок, які займаються літературною творчістю в своїх країнах. Лише ці чотири категорії і більше ніхто».

«Але те, що з ініціативою виступив парламент – найменша з проблем. Зрештою, цей «м’яч» міг би бути відпасований належній установі або особі, наприклад, комусь із викладачів словесності за кордоном. Однак на заваді стають інші перепони, зокрема, те, що «наші письменники не готові до номінування на Нобелівську премію. Передусім вони не мають достатньої кількості іноземних перекладів, які забезпечили би достойне представлення цього імені за кордоном», – каже Антоненко.

А на репліку «Главкому» про те, що у Вікіпедії та інших джерелах згадані переклади Костенко іноземними мовами, вона відповідає так: «Згадка у Вікіпедії нічого не доводить. Де бібліографія виданих творів Ліни Костенко іноземними мовами? Я такої бібліографії не бачила. У Жадана – бачила, так. У Костенко – не бачила».

В тому, що існують якісні переклади Ліни Костенко (причому професійні, а не аматорські), сумнівається і письменниця Євгенія Кононенко. «Якщо вони і є, то стовідсотково не тієї якості, що її поезія», – коментує вона для «Главкому».

Кононенко сама – перекладачка з багаторічним стажем, і в контексті Нобелівської премії варто згадати її переклад з чеської «Вінка сонетів» Ярослава Сейферта, лауреата премії 1984 року. Вона переконана: якісний переклад, а тим паче поезії, швидко не робиться.

Коли Євгенія Кравчук розмістила свій допис у соцмережі, її читачі в коментарях легковажно зазначали, що якщо добре піднапружитися (і державі, і мистецькому середовищу), то вже за рік можна організувати переклади Ліни Костенко англійською, іспанською, французькою мовами. «Це абсолютно неможливо», – переконана Кононенко. Бо, зрештою, просто створити добрий поетичний текст (свій чи перекладний) замало. Його треба ще й видати.

Вимога друга – «солідне» видавництво та промоція

До слова: Євгенію Кононенко видавали іноземними мовами, але докладала до цього зусиль не вона сама, а видавництво. Взагалі видавництво – це альфа і омега будь-якого успіху. Зокрема, й того, що відкриває шляхи до Нобелівської премії.

«Промоцією «нобеліанта» має займатись видавець. Переконана, що зараз Ісабель Альєнде (78-річну чилійську письменницю з дуже солідним творчим доробком – «Главком») «ведуть» на Нобелівську премію. Ще три роки вона не видавалася у великих видавництвах, а зараз видається. Та й кіно за її книгою знято», – розповідає Анетта Антоненко, яка й сама друкувала Альєнде і дуже захоплюється нею.

За однойменним романом Альєнде «Дім духів» й справді знято стрічку зі світовими зірками в акторському складі: Меріл Стріп, Глен Клоуз, Антоніо Бандерас, Джеремі Айронс, Вайнона Райдер. Фільм вийшов на екрани у 1993 році – тоді, можливо, племінниця екс-президента Чилі Сальвадоро Альєнде навіть і не мріяла про Нобелівську премію. Та в кожному разі, стрічка зробила значний вклад у її авторське резюме.

Наступна серйозна заявка на світову відомість – серіал 2020 року «Інес душі моєї», також знятий за романом Ісабель Альєнде. «Має зніматися кіно, автор має їздити з виступами, мають проводитися промоційні світові заходи. Все це – величезний шматок роботи. Хто займається такою роботою у випадку з Ліною Костенко?», – запитує Анетта Антоненко.

Засновник книжково-логістичної компанії «Книжковий Гамазей» Дмитро Вахнін також відзначає роль видавництва в житті потенційного номінанта на Нобелівську премію.

«У Нобелівського комітету значний перелік вимог до лауреата, і бекграунд видавництва, його портфель, безперечно, впливає. Бо цей портфель дає, так би мовити, репутаційний зріз – говорить про те, чим видавництво займається. І якщо, приміром, Gallimard (один з найбільших французьких видавничих домів, відкритий у 1911 році – «Главком») надрукує книгу автора no name, то це вже буде багато про що говорити, це вже частина успіху. Це засвідчить високий рівень тексту і приверне до автора увагу певних інтелектуальних кіл», – переконаний Вахнін.

Та, окрім репутації, видавництво ще повинно мати бажання просувати свого автора. Анетта Антоненко згадує українця, котрий має публікації за кордоном, – Сергія Жадана. Права на друк його творів (а також і на твори Юрія Андруховича) викупило одне з найбільших німецьких видавництв Suhrkamp. «Але для чого їм розкручувати Жадана? Вони краще свого якогось німця видадуть і просунуть. Малоймовірно, що вони аж так зацікавлені у Жадані», – розмірковує Антоненко.

Згадує фахівчиня і ще одного знаного в Україні автора, чи то пак, авторку. «А от Оксана Забужко має свого незалежного агента, не прив’язаного до жодного видавництва, – каже Антоненко. – Він і працює на неї. Але самого агента буває мало. Треба ще й помічника, відповідального за контакти зі ЗМІ. Бо щоб отримати фідбек у світових медіа, потрібен величезний шмат роботи».

Одним словом, «Нобелівська премія – це результат представлення комерційного продукту, який друкують центральні видавництва за кордоном і який звучить в медіа. Цим займаються або агенти автора, або його видавець», – резюмує Анетта Антоненко.

Вимога третя – впізнаваність за кордоном

«Можливо, є й в Україні автори, варті Нобелівської премії. Але інформації про них нема, і вони не впливають на гуманітарний простір світу», – констатує Євгенія Кононенко.

«Костенко є значущою постаттю лише в Україні, – додає вона. – Хоча був прецедент, коли маловідомому (але дуже шанованому в своїй країні) поету дали Нобелівську премію, і це, власне, – Ярослав Сейферт. Його місце в світі дуже незначне, але в Чехії його люблять. Хто займався його лобізмом? Наскільки мені відомо, чеська діаспора. Дався взнаки і політичний момент: тоді ще тривала «холодна війна», стояла «залізна завіса», і країни Східної Європи перебували у вкрай незавидному становищі».

Втім, Кононенко уточнює, що був і другий випадок, коли про нобелівського лауреата з літератури в письменницькому колі розгублено запитували: «а хто це?». Мова про Герту Мюлер, лауреатку 2009 року. А от про наступного кандидата – Маріо Варгаса Льосу, котрий отримав винагороду в 2010-му – таких питань вже не ставили.

Сама по собі «нобелівка» не є гарантією подальшого літературного успіху, принагідно розмірковує Кононенко. «От Генрику Сенкевичу, який отримав премію у 1905 році, вона додала популярності, а Фредерику Містралю, котрого нагороджували за рік перед тим, – ні. Чи зазвучало би по-новому ім’я Ліни Костенко, якби вона отримала премію? Хтозна. Поки що за кордоном звучить лише російськомовний письменник Курков», – каже вона.

«Українською літературою цікавляться, але на рівні вузькопрофільних спеціалістів – тих, що цікавляться історією Східної Європи загалом. Інтерес не такий цікавий широкий, як хотілось би», – додає до сказаного Дмитро Вахнін.

«Український ринок – увесь, разом взятий, тобто з підручниками, з Забужко, з Жаданом, з перекладними бестселерами (а таких у нас до 80%) тощо – оцінюється приблизно у $100-120 млн. При цьому під «ринком» мається на увазі той капітал, який задіяний в книговиробництво, від вартості діючих типографій до вартості надрукованих книг. У Сполучених Штатах він, звісно, разів у 200 потужніший – там рахують на мільярди», – зазначає Вахнін.

Вкладання коштів у розвиток ринку є дуже важливим. У завоювання нових обріїв, у світовому промоцію та впізнаваність – також. Хоча Нідерландам, наприклад, це не надто допомагає, стверджує Євгенія Кононенко. За її словами, ця країна – мало чи не лідер з фінансування літературної та видавничої сфери. «Але гучних імен там як не було, так і нема», – звертає увагу вона.

Словом, до грошей має додаватися ще й талант. А добитися визнання за відсутності першого або другого буде значно тяжче. Втім, на переконання Анетти Антоненко, далеко не останню роль в присудженні Нобелівської премії відіграє й політика. Вона називає лауреатство білоруски Світлани Алексієвич у 2015 році «ганебним» та наполягає, що авторку до премії привів винятково її імідж опозиціонерки до режиму Лукашенко.

Але це вже – зовсім інша історія.

Наталія Лебідь, для «Главкома»