«Украинский язык можно петь»: яке епічне відкриття…

Шостий епізод документального серіалу «Спалах» поки що найдовший з усіх, навіть за попередній випуск про українське кіно. Він оповідає про становлення українського кліпмейкерства, яке є складовою не лише українського шоубізнесу. Констатується факт, із яким у музичному середовищі згодні не всі, але тим не менше: музика без кліпу не може існувати вже сорок останніх років. Або інша версія: якщо в музиканта немає кліпу, він не музикант.

В обох випадках вважається, що музика без кліпу не звучить, самодостатнім мистецтвом уже не є, з чим не всі музиканти згодні. Але й незгодні теоретично не проти мати кліп та потрапити в ротацію музичних каналів. З цього місця й починається основна лінія згаданої серії. Практично всі задіяні авторами українські кліпмейкери будують свої оповіді на слові «дорого». Вживаючи його стільки разів, скільки пересічний сантехнік у розмові з колегою може вжити частку «бля».

Іноді складається враження, що для кліпотворців «дорого» — таке саме слово-зв’язка. Про кліп як результат творчості, креативу та можливості мінімалізму у візуальному рішенні теж говориться, але дуже мало. Так чи інакше, кліпмейкери Алан Бадоєв і Леонід Колосовський все зводять до великих бюджетів, бо інакше кіна не буде.

Справедливість вимагає зауважити: розмови про гроші мають сенс. Адже шостий «Спалах» починається флешбеком із п’ятого. Продюсер Володимир Яценко справедливо називає кліп маленьким фільмом, а кіно без грошей не знімають. Потрібна така сама апаратура, схожий виробний план, а кількість знімальних днів не менша, ніж для створення стрічки короткого метру. Інша річ, у кліпі візуальне рішення, яскрава картинка часто самодостатня й живе окремим від пісні життям. Що працює на користь власне пісні. Бо гарне відео робить текст та його зміст вторинними, натомість виконавець у кадрі запам`ятовується.

У «Спалаху» не розвинута ця тема, а вона для української індустрії вразлива. Мова, звісно ж, про кіноіндустрію. В Росії кіноіндустрію створило чимало кліпмейкерів, серед найвідоміших — Тимур Бекбамбетов та Філіп Янковський. Українське кіно проходить той самий шлях, але із запізненням. І, що дуже не подобається вітчизняним критикам, наші кліпотворці йдуть у велике кіно через телевізійне. Бо іншого, крім популярних у 2000-ні дев’яностохвилинних «тіві-муві», їм знімати не пропонували. Тому з розвитком індустрії на початку 2010-х саме режисерам кліпів та рекламних роликів почали віддавати кінопроєкти. Мотивація залізна — великі гроші краще довірити людям із досвідом зйомок. Дарма, що кіно візуально має відрізнятися від кліпу.

Таким чином, розмовами про становлення українського музичного відео «Спалах» логічно продовжує розмову про українське кіно. Хоча хронологічно мало би бути навпаки, але добре, що автори проєкту пропонують серії саме в такій послідовності. Це дає змогу побачити й почути чимало такого, що проливає світло на базові підвалини обох індустрій. І перша з них — орієнтація на Росію та російський ринок. Адже кіно й музика — без кордонів, принаймні ходить такий слоган.

Алан Бадоєв пишається тим, що в кращі часи чи не весь російський шоубізнес робив свої кліпи в нього. Не тому, що дешево, навпаки, в Бадоєва недешевий продакшен. А через повну свободу, якої українські творці кліпів здобули в 1990-х, коли було мало грошей, зате багато креативу. Який Бадоєв із Колосовським хай різними словами, проте здебільшого знецінюють. Ставлення до тогочасного українського музичного відео пан Бадоєв висловив однією фразою: «Я увидел, что украинский язык можно петь». При тому, що першим повноцінним українським кліпом є «Танці», чорно-біле й україномовне відео групи «ВВ».

Погодьтеся, подібне ставлення вже звучало, коли йшлося про кіновиробництво: українська мова сприймається лише в комедіях. А в розмові про становлення кліпмейкерства ніхто з її учасників не згадує — щойно в це виробництво прийшли гроші, україномовні пісні почали зникати. Попри епічне відкриття Алана Бадоєва, що «українську мову можна співати», він самовіддано працював на Росію. Я не готовий засуджувати його та подібних до нього, бо гроші заробляти треба. А україномовний виконавець, якщо його прізвище не Скрипка, Кузьменко чи Вакарчук, не тягнув прейскурант.

Навіть коли йдеться про час нинішній, час війни з Росією, більшість залучених до розмови спікерів так чи інакше визначає успіх по тому, оцінили кліп за поребриком чи ні. Значно цікавішою мені видається інша тема — чому в Україні частіше почали знімати своє відео західні артисти. Пояснюється це, знову ж таки, не так порівняною дешевизною виробництва, як майже повною свободою вибору й реалізації всього. Найперше йдеться про ідею, але втілити найзухвалішу дозволяє можливість не заморочуватися з дозволами на зйомку будь-де. Сподобався об’єкт, підходить локація — все, вперед, камера-мотор.

Окремо варто послухати одного з батьків українського кліпмейкерства — Віктора Придувалова. Так, часом може здатися, що метр говорить через губу, зверхньо. Проте він про звичаї вітчизняного шоубізнесу і музичного ТБ знає дуже багато й ділиться далеко не всіма знаннями. Колись наприкінці 1990-х популярний тоді Юрко Юрченко (в миру Юрій Нечистяк, нині — лідер гурту «Юркеш») ділився зі мною планами написати щось подібне до виробничого трилеру про український шоубіз та його гравців. Ідея нікуди не пішла, проте за бажанням її можна втілити, послухавши Придувалова.

Почуте далеко не всім сподобається, хоча б тому, що дуже нагадує цехові розборки та кривди, за які хтось комусь не помстився. Тим не менше, без таких деталей дана серія «Спалаху» виглядала б дуже добре прихованою рекламою послуг кількох продакшен-студій. Звісно, автори навряд такого прагнули. І саме оповіді про історію кліпмейкерства й факти, подібні до пліток, нівелюють враження про серію як годинний рекламний ролик. Хоча… Як у фільмі про кліпи без кліпів та їхніх творців.